І нарешті вона прийшла, ота очікувана весна, наче велике казкове диво. Потепліло.

Вдосвіта мама будила мою сестру Майку:

– Майко, Маюню, вставай, доцю. Вставай, дитино. Там я вчора бачила – кропивка молоденька попід цвинтарем поросла. Вставай, Маюню, біжи нарви, бо повстають люди і для гусей вищіпають. Чим я тоді вас нагодую?

І Майка йшла за тією кропивою, аби ми мали хоч щось з’їсти.

Ми жили поряд з молочарнею. Нас відділяв тільки мур. До смерті не забуду Людьку Гедзову. Ну, ти ж знаєш її… Я ще мала була. Ото вона вийняла кілька цеглин з того муру та й каже:

– Ти, Галю, мала. Тебе ніхто й не помітить. Перелізеш, патиком притягнеш порожню бочку, що тут стоїть, а я вже для тебе зоставлю: чи маслянки, чи бодай хоч якого перегону. Націдиш собі. Все-таки хоч щось.

Ой, як же ж нам допомогло оте Людьчине милосердя. Може, на тому ми й вижили. Нехай їй Бог заплатить сторицею.

Сумно те згадувати, а треба, бо коли чую, як люди нарікають на теперішній час, то думаю собі: «Ой, люди, не знали ви біди. І бодай її ніхто не знав… Добре, що хліб є».

Бо як згадаю своє дитинство безхлібне… Та чи треба його згадувати? А мабуть, що треба. І не тільки згадувати, а й розказувати і дітям, і внукам, щоб цінували кожний шматочок хліба.

 

Підросла Майка. Вже пасти гонила. Людське пасла – не своє. Свого не було. А вже мама так тішилася з того, що й не сказати.

– Моя пастушка! Старайся, Маюню. Аби ніхто на тебе не нарікав. Голодна не будеш, та й може нам щось перепаде.

Тішилася мати та й будила свою старшу дитину, щоб гнала пасти на росу, щоб вчилася заробляти свій перший власний кусник хліба. Так і жили:  часом з бідою, а часом – хліб з водою.

Вже й я до школярки доростала. Аж тут – біда прийшла в нашу хату. Біда та ще й немала. Захворіла наша Майка.  Тяжко захворіла. Погнала пасти та й заснула на межі. Чи то земля була сира, чи злякалася чого… Як тепер довідаєшся? Захворіла. Запалення якесь чи що. Ми на тому розумілися мало, а лікарі казали, що рятунку нема: нема ліку для нашої Майки. У нашій хаті поселився сум. І не тішило нашу хату ні тепле літо, ні розмаїття квіток по квітниках та городах, ні буяння зеленого листу, ні веселий щебет пташок. Ті пташки наче хотіли когось розвеселити: може, нас, а може, Майку, що згорала, як тоненька свічечка. Ой, пташечки-пташата, не поможе ваша пісня, ваш веселий щебет, не поможе. Вперше замовкла мамина пісня: і весела, і сумна – її здолало горе. Воно було, либонь, найбільше, що його зазнала моя мама.

Не літайте, голуби, по хаті. Не літайте, сизокрилі, бо вмирає моя сестричка Майка. Марія, Мая, Майка, Маюня. Вона не хоче вмирати. Вона ще така маленька. Їй всього дванадцять літ. А мусить, мусить вмирати, бо їй так назначено, бо лікарі сказали, що ліку для неї нема…

– Мамо, винесіть мене надвір, – прошелестіла Майка, що враз наче подорослішала, помудрішала наче, за цей останній тиждень прожила все своє подальше життя наперед, все життя, яке не судилося їй прожити. Майка хоче надивитися на ясне сонечко, що світило сьогодні для неї, бо то був її останній день. І Майка це знала. Звідки? А хто це знає…

Вона вже, либонь, не належала до цього світу. І мама це знала. Ховала сльози і, мабуть, вперше не співала. Не співала, а мовчки думала:

Ой, маю мій, маю,

Мій зелений маю!

Мала я дитину,

А тепер не маю…

Майку винесли надвір. Вона лежала в холодочку на соломі, застеленій рядном. Хтось приніс їй вишень, щоб закропилася. Вона дивилася на них і кволо посміхалася. Майка дивилася на білий світ. Десь там дівчата вбирають Купаїло, без неї вбирають. Сьогодні Івана. Майка знає. А ще вона знає, що незабаром помре. Скоро вже.

– Мамо, – кличе.

– Я тут, доцю, біля тебе.

– Мамо, я так не хочу вмирати… Але мушу.

Мати плаче.

– Господи! За що?..

– Мамо, бережіть Галю. Вона найменшенька. Галя, мамо, вас і до смерті догляне.

– Звідки ти, доцю, знаєш?

– Та вже знаю. Я вже, мамо, скоро…

Ой, в Москалівці дощі ідуть,

А в Білозірці річки течуть…

Співали дівчата. Без Майки співали. А Майки вже не було.

 

Мені пора було йти до школи. У мами голова сохла: в чому мене посилати до тієї школи? Доки ще тепло, то можна й босій.  А як почнуться холоди? Хоч сядь та й плач. А що виплачеш? Чоботи з тих сліз не зійдуть.

І холоди таки настали. Сиджу я та й плачу. Аж мама здивувалася.

– Ти чого, доцю?

– А в чому я до школи піду?

– Не журися, дитино, ми щось придумаємо.

Тільки одне горе з тих придумок. А що зробиш? А мені, як на зло, так вже хочеться до тієї школи. Ото й придумала моя мама. Замотала мої ноженята онучами, зверху натягнула панчохи та й понесла мене до школи. Сиджу я за партою. Діти бігають на перерві, а я сиджу. А що вже того встиду натерпілася. Ще ж мала була. Захочеться по потребі вийти – то так і йду по снігу. Присяду десь там за школою – та й назад у клас. Уроки закінчаться, діти додому біжать, а я сиджу, маму чекаю, доки з ферми прийде та й віднесе мене додому. Отаке моє навчання було. А вчитися як хотілося. Про голод вже й не кажу. А що про нього казати? І справді не хочеться. Добре, що хтось нарадив мамі записати дітей на себе, то ми хоч в школі мали сякий-такий обід. Ходили в безбатченках, або, як в народі кажуть, в байстрюках. Але ж ми не були байстрюками. У нас був батько, що жив десь там, на далекій Херсонщині. Тату, тату!..

 

В селі, особливо, коли обсідають злидні, діти швидко до розуму доростають і починають думати про хліб свій щоденний. Доростала і я. Бо що мала робити? Не буде ж мене мама і справді все життя на руках до школи носити. Треба було якось давати собі раду. Стала гонити пасти: все-таки якийсь заробіток. Хто з людей совісніший був, той розумів мою біду і щось-таки платив, а хто ні – той подертими черевиками міг розраховуватися. Люди – як люди. Та якось вже було.

В сьомому класі… О, в сьомому класі я вже дівка була:  мала вже свою групу корів і з роботою доярки справлялася за зовсім дорослу. От чим тоді в селі дівчата гонорувалися.

А знання? Це було так собі, другорядне. Похвалили – та й забули, бо в повсякденному житті працювати треба було.

Влітку корови в полі. Візьму з дому паляницю, ту, що мати з вівса спекла, наллю до неї слоїчок молока – та й майже королівський обід. Кузьмович, котрий колись називався просто Богданом і вчився колись зі мною в одному класі, тоді вже шоферував – почесна справа була. Так от отой Богдан питає у мене:

– Галю, що ти там таке добре їсиш?

– Паляницю. Хочеш?

І ми їли удвох ту мамину паляницю і запивали молоком з одного слоїчка. А з тієї паляниці устюки стирчали, що аж пальці кололо, Боже ти мій!

Коли й зараз ми з Кузьмовичем зустрічаємося, він згадує:

– Яка ж то добра була та паляниця! Пам’ятаєш?

Я пам’ятаю. Добре, Кузьмовичу, що й ти її не забув, і ту паляницю, і наше тодішнє життя. Хоч і начальством був великим, і депутатом, і зараз вагу маєш чималу, не забув. Значить, на все життя.

Спливають роки. Все змінилося. І діти мої вже виросли, і внуки. А я й досі пам’ятаю, як закінчувала школу. Десятирічки тоді у нас ще не було – неповносередню закінчувала. Десятирічку я вже потім закінчила, заочно. Сльози стояли в очах: а далі ж як? Вчитися дуже хотілося. Та що з того? Мало чого хотілося! З колгоспу просто так нікого не відпускали. Як на панщині.

– Поїду я, мамо, до батька, – кажу якось. Мати в сльози.

– Ну, чого, мамо, плакати? Мушу ж я на нього хоч подивитися. Я ж його зовсім не пам’ятаю. А він же ж мені таки батько.

Мати нічого не казала. Не спиняла мене, не відмовляла, тільки мовчки плакала.

Певно, і досі жила в неї та гірка образа на батька. А може й досі любила його, отого цигана-красеня, з котрим прижила троє дітей, від котрого доволі натерпілася прикрощів та синців. Щось з роками простилося, хоч і не забулося. Бо як таке можна було забути?.. А щось і не простилося, і не проститься, мабуть, до кінця життя.

Я таки вирішила їхати до батька на ту Херсонщину. В матері вже ні про що не розпитувала – не хотіла ранити її і без того зболене серце. Про все мені розказала сестра Валя: як їхати, де виходити, як хату знайти і навіть, де лежить ключ.

І я поїхала. Видно, добре розповіла мені Валя, бо добралася я без всяких пригод. І хату знайшла. По всьому було видно, що це саме вона. Батька не було. За ключем – є! Точнісінько там, де Валя сказала. Очевидно, тут з роками нічого не змінилося.

«Де ж батько?» – думала я з тривогою і хвилюванням. Зайшла до хати, покрутилася. Невсидка мені.

«Чого ж буду сидіти? – думаю собі, – піду хоч роздивлюся та хоч цукерків яких куплю».

Та й пішла. По селах тоді ще не було стільки барів та кав’ярень, як зараз. Був якийсь там буфет чи чайна. От заходжу я в такий буфет, щоб таки ж цукерок купити.

– Дайте мені цукерок, – попросила у молодої продавщиці.

– Цукерок? Один цукерок? – і дивиться на мене спантеличено.

– Та ні, дайте грам двісті.

А сама все зиркаю за столик, де випиває групка чоловіків. Раз зиркнула. І вдруге… І як відчула… Увагу мою привернув здоровань один: циган, кремезний, з чорними вусами. І він, певно-таки, щось відчув, бо й собі став пасти мене очима. Отак ми мовчки приглядалися одне до одного, не знаючи і не розуміючи гаразд, що так притягувало наші погляди.

Ото і був мій батько. Нарешті він встав із-за стола і, очевидно, хотів підійти до мене. Але я таки трохи злякалася та й дременула надвір. Він – за мною. А я куди? Ніякого прихистку більше тут не знала, окрім батькової хати. Я – туди. Він – за мною. Словом, цирк! Нарешті він запитав:

– Хто ти така? І що ти робиш в моїй хаті?

Отут я й розплакалася від всього пережитого та й розказала, хто я і чого сюди приїхала.

Зав’язалася розмова. Розказала я батькові про всі наші митарства. А може й не про всі. Бо хіба можна було в одній розмові розказати про все, що ми пережили і як ми вижили? Сидів, слухав. Часом сльози на очі наверталися.

– Я просив матір, щоб їхала сюди. І жити є де, і голодна не була б. І ви, діти, так би не набідувалися. Не захотіла.

І тяжко зітхнув.

– А чому, тату, ти не захотів жити з матір’ю в Білозірці? – запитала я з селянською своєю прямотою.

– Ну… Так вже склалося. Того я тобі розказувати не буду. Нехай мати колись розкаже, якщо в неї вистачить сили волі.

– О, сили волі у мами досить, якщо ми вижили.

Так я й не дізналася тоді про ту нашу родинну таємницю.

Обживалася тут. Взялася за господарювання. Все потребувало жіночого ока і жіночих рук. Та роботою мене важко було злякати. Тішилася, що будинок такий просторий. Взялася скрізь порядок наводити та усьому лад давати. Незабаром я вже знала все довкілля. Та й мене всі знали: хто я, звідки і до кого приїхала. Вже й хлопці задивлятися стали. Хто його знає, може б і знайшла я тут свою долю, але… Словом, віджила я трохи.

Було мені тут зовсім непогано. І прожила я так безжурно аж чотири місяці. Батько ніби й радий був, і наче пити менше став. Тільки-от чи надовго? Того, либонь, він і сам не знав.

Та одного разу пізно увечері, година десь, певно, одинадцята була, приводить батько до хати якогось гевела. То був циганчук років за двадцять. Я й не роздивлялася його, чи він там гарний був, чи ні. Я дивилася на батька, бо так мене ошелешили його слова.

– Ото буде твій чоловік. Розпишетеся та й будете жити.

– Тату, ти б хоч в мене спитав, – подала я нарешті свій голос.

– А хто ти така, щоб в тебе питати? Твоє діло маленьке. Я тобі сказав – і так буде. І щоб мені ніяких фокусів! Чула?

«Ні, тату, так не буде, – думала я, перекидаючись з боку на бік, – ти ще не знаєш свою доньку. Це ти над моєю матір’ю збиткувався. А наді мною не будеш. Хоч по зимі боса, а таки звідси втечу, тату. В моїх жилах також тече циганська кров, твоя кров, мій тату. Я також волю люблю».

Так думала я і вже вибудовувала собі план своєї втечі.

Батькові про свої наміри, звісно, ні слова. А сама потихеньку збиралася. Тільки-от… Де взяти грошей? Таки ж у батька й довелося попросити:  нібито мусила щось собі терміново купити. Переживала, що не дасть. Що тоді? Дав. Зітхнула з полегкістю. Тепер треба було вибрати час, коли батько здому подасться, щоб не перепинив. Батько вдома не засиджувався. Хоча ночувати додому приходив. Я була вже зовсім готова вирушити в дорогу, лише чекала слушного часу.

Десь на третій день після мого злощасного «сватання» батько став збиратися з самого ранку. Я – вся в чеканні. Нарешті він кинув:

– Буду пізно. І не сам. Ти там щось приготуй.

Я нічого йому на те не сказала, тільки мовчки сумно глянула на нього:

«Прощай, тату!» – це подумки. Та й усе.

Батько пішов. Майнула думка:  ще щось йому приготувати. На останок. Жаль мені було його, самотнього і вже немолодого, хоча й дужого та гарного. Але я наказала сама собі:

– Е, ні, гаяти часу не можна. Піддаватися смутку та жалю – також. Він же не жалів мою маму. І нас не жалів. Сам собі обрав таке життя – значить, йому так добре. Вже підхопила свою валізку і хотіла йти, та одна думка зупинила.

«Ні, так не годиться, – подумала, – записку треба написати, щоб знав…»

Сіла до стола, на мить задумалася. За ту коротку хвилину, здається, все моє життя промайнуло переді мною. Хоча… Скільки  там ще того життя я прожила. А біди б на двох вистачило. Приспішувала сама себе: нема часу. І вивела чітко і рівно: «Тату, бувай здоровий! Я їду додому. Не треба було того циганчука приводити. І так зі мною розмовляти, як ти розмовляв, також не треба було. Хоч ти і мій батько. Ти мене не виховував і нічого в мене не вклав. Я ще б в тебе побула. А може б і назовсім залишилася. А так… Дякую тобі за все. Не сердься. Сам винен. Бувай здоровий! Галя».

Та й скоренько на автобус. Серце калатало. Мені б тільки у поїзд сісти. Там я вже буду спокійна.

По дорозі зустріла кількох знайомих.

– Що, Галю, вже їдеш?

– Так.

– Чого ж так раптом?

– Нічого не раптом. Я й мала їхати. Не вік же мені тут сидіти. Треба додому.

– А чому нічого не сказала? Ми б провели.

– А навіщо? Довгі проводи – зайві сльози.

Засміялася і сіла в автобус, що саме зупинився. Прощай, Херсонщино! Не згадуй лихом. Я залишала оплаканий моєю мамою край. І з того часу я вже ніколи не їздила на Херсонщину, де, думається, недовго побивався за мною мій наречений. А батько… Батько, звісно, такого від мене не сподівався, то може й трохи сумував. Нічого, посумує та й далі житиме без мене, як жив без нас стільки років. А я поверталася в Білозірку, до колгоспу, до своїх корів. А в думках було: таки якось вирватися з того пекла. Тільки як?

Від таких думок голова пухла. Їхала і думала, що ж я маю далі робити. Ні, в тому «калхозі» пропадеш. Треба з нього якось вириватись. Конче треба. А як?.. Та я була молода і впевнена, що таки щось придумаю. А зараз – в Білозірку, до мами. Боже мій, я й не підозрювала, як я за нею скучила. Мамо, мамо, ти в мене найкраща в світі!