Улита саме вивертала сніп, щоб вимолотити його з другого боку. Піт стікав по її чолі. Вона вже й не витирала його: часу не було. Треба більше змолотити, щоб більше заробити. А як люди будуть знати, що з неї добра молотниця, то й ще, може, хтось її візьме. Улита навіть не співала. Біля такої роботи не поспіваєш.

– Улито! Улито!

Хтось гукав її від воріт. Підняла голову – сусідка стоїть.

«Боже мій! Щось сталося з дітьми!»

Подумала так і зблідла. Кинула ціпа та й до воріт.

– Що? Що? – і слова не могла сказати.

– Та не лякайся ти так. Живі вони і здорові. Тільки… Тільки Максим їх забрав.

– Як забрав? Куди?

– Повіз до Лановець. Певно, в Херсон хоче їхати. Біжімо швидше.

– Боже мій! Куди бігти?

– До дільничного. Треба доганяти, перехопити, відібрати.

– Боже мій! Мої діти! Я зараз. Тільки господарям скажу.

Встигли. Максим саме збирався сісти у потяг. Він стояв, підбадьорюючи і приспішуючи дітей. Діти ошелешено роздивлялися довкола, не розуміючи, що відбувається. Майка зрозуміла найперше і почала плакати. Галя ошелешено круглила оченята і лепетала:

– А де цукерки? Я хочу цукерків.

Дівчинка теж готова була розплакатися.

– Тихо, тихо. Будуть тобі цукерки. Все буде. Потім.

І Тут Максим побачив міліцію і зрозумів, що його план не вдався. Дітей забрали і повезли до Білозірки, а Максим, смачно вилаявшись, сів у потяг і поїхав собі на свою Херсонщину, злий, розгублений. Тримайся, горілко, будеш ти п’яна.

Стану я на кладку

Та й помию ноги.

Було б добре жити,

Якби не вороги.

Ой, ви, воріженьки,

Та й не ворогуйте.

Вашого не хочу,

Мого не чаруйте.

Якби мені хату

На штири покої,

Може б мій миленький

Не йшов до другої.

Пісня тужила та й журилася, аж серце краялося. А що з того серця? Хоч собакам його викинь. Від нього тільки сльози, болить та й болить. Краще б не було його зовсім, того серця. Бо таку тугу, яку мала Улита, краще вже зовсім без серця зносити. З того часу, як Улита з дітьми приїхала з тієї Херсонщини, здається, що її серце розділилося на дві половини: одна сюди приїхала, а друга там залишилася. А її Максим… Та що вже Максим? Отак собі взяв та й залишив її з дітьми напоталу. А сам живе собі на тій Херсонщині, у своєму циганському світі. Ото приїхав, наробив галасу, хотів дітей  викрасти. І з того часу – ні вісточки. Ніби й на світі його нема. От і спробуй тут не журитися, коли вона ще така молода, а діти ж такі дрібненькі. В що їх одягнути? Чим нагодувати? На людях Улита ще якось тримається, а як зостанеться сама, то співає і плаче разом, бо її пісня у сльозах, а сльози в пісні. Особливо ж оту. Це таки про неї, про її життя. Сама її склала, сама й співає.

Ой, піду до брата

Та й стану журитись:

– Брате мій рідненький,

Що маю робити?

– Сестро ж моя сестро,

Сестро, не журися.

Коли тобі біда,

То піди втопися.

– Ой, брате ж мій, брате,

Брате мій рідненький,

Як же я втоплюся,

Як діти маленькі?

– Не журися, сестро,

Якось воно буде:

Твоїх малих діток

Та й розберуть люди.

– Ой, як мають люди

Дітей розбирати,

Лучче буду з ними

Всьой вік бідувати.

Ой, стану я, гляну

У теє віконце,

Аж там їде братик

До сестроньки в гості.

– Сестро ж моя сестро,

Сестро моя рідна,

Чим ти мене приймеш,

Як ти така бідна?

– Посаджу я, брате,

За дубовим столом,

Прийму тебе, брате,

Своїм добрим словом.

– Не приймай мя, сестро,

З сиром пирогами,

А приймай мя, сестро,

Добрими словами.

Співала і плакала. Але що ті сльози? Треба жити. Дехто судить її, що втекла від чоловіка, а тепер бідує. Судити легше, ніж приректи своїх дітей на циганське життя. Улита добре знала, що там на Херсонщині чекає на неї та на її дітей. Циганське життя…

Хіба хтось в Білорзірці сповна може собі уявити, що це таке? То чи мала вона право дати своїм дітям таке життя? Ой, вона, либонь, вже ні на що права не мала. Хіба що на сльози.

Влітку ще сяк-так. Хоч той лютий холод так не допікає. А взимку… Здається, всі злидні, що є на світі, обсідають Улиту та її дітей. Коли та зима мине, самій не віриться, що вони її пережили. Молилася. Вже всі молитви, які знала, переказала Богу. А нарешті заговорила до Бога своїми словами, перейнятими болем та сльозами. Може, саме ті її слова почув Господь  і дав їм сили вижити.

«Господи, Отче Наш Милосердний! Якщо ти послав мені дітей, то не губи їх, не дай їм померти від голоду та холоду. Дай нам сили вижити».

Не кляла, не проклинала нікого. Мліла тільки за дітей. І за себе також. Бо без неї що ті діти? Сиротами підуть по світу. А що таке сирітське життя, це вже Улита знала, бодай його ніхто не знав.

 

Галя була тоді ще мала, але добре пам’ятає ті голодні страшні роки. І досі пам’ятає. Далися вони взнаки.

– Моя мама була з нами і потішала нас, як тільки могла. Робила все, аби ми хоч на хвилинку забули за той дошкульний холод і голод. Вона співала і вчила співати нас. А ми були малі і безборонні, слухали свою маму і… Співали. Якби хтось почув той спів, якби хтось почув ті наші тоненькі голосочки, то подумав би, що ми вже разом з нашою безталанною матір’ю потрохи сходимо з розуму. А ми виживали. Як могли… Тату, тату, нехай не вадить тобі моя сльоза, що випливла разом зі спогадами. Нехай не вадять тобі наші дитячі сльози в ті далекі голодні і холодні роки, коли ми виживали по волі Божій, по доброті наших людей і завдяки маминим зусиллям, а може й завдяки маминій пісні. Буду, тату, молитися за тебе, аби Бог простив тобі твій великий гріх, бо дуже ти завинив перед нами і перед нашою матір’ю.

– Нічого, діти, – втішала нас мама, – потерпіть ще трошки. Нам би тільки до весни. А там потепліє, кропива підросте, лобода. Там буде легше.

І ми з нетерпінням чекали тієї весни, коли вже нарешті потеплішає і виросте кропивка.

Мамо, мамо, буду молитися за вас вдень і вночі, аби Бог простив вам гріхи вільні і невільні, бо ви спокутували їх же наперед, при житті, за ціле покоління спокутували.