Якось жили. Між своїми людьми хтось-таки знаходився, що чимось міг допомогти. А найперше – то була робота. Улита сама себе вже від тієї роботи не чула. Та була молода. Переспить ніч – та й знову по людях, аби діти її мали що їсти. Хоч щось.

 

Того дня молотила Улита десь аж на Москалівецьких хуторах. Лишила дітям кілька картоплин, наказала, щоб слухалися Майку, бо вона ж таки старша, та й пішла.

А того ж таки дня у село приїхав не хто інший, як Максим. Приїхав з подарунками для своєї позашлюбної доньки Марусі. Їй саме виповнилося дев’ять років. Купив хустину, черевики і матерії на сукню. З тим і пішов свою доньку відвідати.

Гапка так і остовпіла, побачивши Максима на своєму порозі. Їй здавалося, що він став ще кращий. Змужнів, сивина подекуди проступала – війну ж перейшов, – а очі світилися молодо і задирикувато. Гафія ледве не кинулася до нього з обіймами, та вчасно згадала про свого чоловіка, що стояв позад неї і понуро дивився на Максима.

– Добридень вам! – привітався Максим і зупинився перед Гафією.

– Доброго здоров’я, – відповіли і Гафія, і Федір.

– То що, запросите до хати чи отак будемо стояти?

– Та ж заходь, – спаленіла Гапка. А Федір мовчки відійшов, даючи гостеві дорогу.

– А де ж Маруся? Я, власне, до неї прийшов. У неї ж, либонь, день народження.

І почав викладати гостинці. Федір понуро і якось навіть вороже дивився на все і мовчав. Та скидалося на те, що він ось-ось вибухне. А Максим поводив себе так, наче Федора і взагалі на світі не було. Він задирикувато підморгував Гафії і посміхався.

– Можу ж я хоч раз свою дочку з днем народження привітати? Щоб ти не казала, Гапко, що в мене залізне серце. Думаєш, я забув? Я все пам’ятаю. То де ж Маруся? Я хочу її побачити. Велика, мабуть, стала.

– Ще в школі вона, – тихо промовила Гафія, а сама горіла маком і все кидала косі погляди на Федора: як він. Та зараз те їй, здавалося, було наче й байдуже. Головне – Максим. Він тут! Він дивиться на неї! І під тим його поглядом Гафія танула, як віск.

– Маруся? Та вже велика. Там така розумниця росте, що ну. Вчителі не нахваляться.

– На мене схожа?

– Та… – і  глип на Федора.

– Так ти, Гапко, може б почастувала гостя з дороги? Бо я голодний. Та й від чарки не відмовився б. Така ж нагода випала:  день народження доньки.

– Я зараз, – метнулася Гафія, подумки докоряючи собі, що сама досі того не запропонувала. Ото вже господиня! Нетіпаха якась! Ще Максим подумає, що вона йому не рада. А вона просто так розгубилася, що й досі докупи ніяк не збереться. Це ж тільки подумати: Максим в її хаті! За стільки років!

Доки Гафія збирала на стіл, до Максима заговорив Федір. Спокійно, розважливо, понуро, але було видно з усього, що в ньому аж клекоче злість.

– Ти, Максиме, от що… Краще б про своїх дітей подбав. Там Улита б’ється, як риба об лід.

– Нехай би була сиділа на Херсонщині. Сама не захотіла. Хто їй винен?

– Кажуть, що ти до неї добряче-таки руки протягав.

– А кому яке діло? Моя жінка. Як хочу, так її і вчу. Щоб порядок знала.

– Так, Максиме, не годиться. Діти голі, босі і голодні. Хоч би їм яку копійчину чи одежину кинув.

– І чого б це я про чужих дітей журився? Ти, Федоре, за моїх дітей не переживай. Я й про них подбаю.

– А до Марусі не лізь. Чуєш? Не лізь. Про неї є кому подбати. Я – її батько. Чув? І не баламуть.

Лице у Федора побуряковіло, стиснуті кулаки лежали на столі. Здавалося, ще якась хвилина – і Федір так і кинеться на Максима.

– Та я хіба що? Я тільки з днем народження її привітати прийшов. Хіба не можна чи що?

– Було б краще, якби ти сюди дорогу забув. У нас з тобою домова була. Ти за все одержав сповна. Чого ж лізеш?

– Ти, Федоре, таки дурний. Та якби я хотів, то твоя жінка зараз-таки лишила б тебе і зі мною на Херсонщину подалася б.

– Не смій! Всьому є межа.

– Та заспокойся, навіжений. Я того й не хочу, бо люблю свою Улиту. Люблю! Віриш?

– Не вірю. Бо нащо тоді б’єш її, коли так любиш?

– Ет, дурний ти, Федоре. Люби жінку, як душу, а тряси, як грушу.

– От і дотрясся, що жінка від тебе пішла. А тепер хочеш і в мою сім’ю колотнечу вкинути.

– То дурне, що Улита від мене пішла. У мене спосіб є, щоб її повернути. Певний спосіб. То я вже знаю.

Максим самовпевнено засміявся. Але тут саме Гафія завершальним акордом поставила на стіл пляшку.

– Сідайте, – запросила господиня, – та вип’ємо за нашу Марусю.

– От саме так, – посміхнувся Максим, – за нашу Марусю. Нехай вона здорова нам росте.

Федір зміряв Максима поглядом з-під лоба. Випили за Марусю, за господарів, за гостя. У Федора очі посоловіли, а Максимові хоч би що, саме в смак входив. Тут Гафія обережно так  запитала:

– Ви… Ти, Максиме, назовсім у Білозірку чи як?

– Та ні. Я за дітьми приїхав.

– То ви з Улитою помирилися?

– Не помирилися – то помиримось. От заберу дітей, то сама до мене на Херсонщину приїде. Пішки прибіжить. Я вже її знаю.

– То ти без Улитиної згоди хочеш забрати дітей? – запитав Федір.

– А навіщо мені її згода? Хіба я їм не батько?

– Каїн ти, а не батько, – кинув докірливо Федір.

– Но-но, ти трохи легше. Бо не подивлюся, що в твоїй хаті п’ю. Каїн! Бачив би я тебе, якби твоя жінка від тебе пішла та ще б і Марусю від тебе забрала.

Назрівала суперечка. Гафія стала зводити розмову на інше, та Максим і сам похопився, що йому вже час іти, бо день, мовляв, на місці не стоїть. А йому ще сьогодні в дорогу.

– Вже сьогодні? – очі в Гафії посмутніли.

– Так, сьогодні. Беру дітей – і гайда. Ще мусимо до потягу встигнути. Ми, цигани, такі: що надумав робити, то роби вже, не відкладаючи. Бо, як там у вас кажуть: відкладений тільки сир добрий. А як на мене, то який там він вже добрий. Свіжий кращий. Правда, моя хороша?

Та й ущипнув Гапку за груди. Молодиця зойкнула, зашарілася.

– Ти б, Максиме, може, не робив би дурниць. Ти вже їх і так наробив чимало.

– Це ти про Гапку? То це я шуткую. Хіба не можна?

– Ні, я про Улиту. Ти б краще з нею по-доброму спробував.

Максим  засміявся.

– Не вчи вченого їсти хліба печеного. А по-циганськи це прозвучить так: не вчи цигана коней красти. Теж мені вчитель знайшовся! Ти б краще за своєю Гапкою дивився, щоб який циган на гріх не намовив.

– Не бійся, не намовить. Ти ж їдеш. А більше нікому.

На тому й попрощалися. Максим пішов, а Гафія сумно дивилася йому вслід, аж доки він не зник за дверима. Потім потрохи почала приходити до тями, глянула на Федора, тяжко зітхнула і заходилася прибирати зі стола. Федір понуро на неї дивився, ніби не впізнавав її або щойно вперше її побачив.

 

А Максим пішов прямісінько до своїх дітей, бо задум мав лихий і конче хотів його здійснити. В планах Максима було: викрасти дітей, а тоді вже Улита сама до нього прибіжить. Нікуди не дінеться. А він вже тоді придумає, як її утримати: чи просьбою, чи силою – йому однаково, аби тільки вона була біля нього. Аж кров прискорювала свій біг по жилах, коли згадував її, станисту, палку. А лице! А коси! А очі! Та хіба ж згадував? Максим  і не забував її ніколи. Бо таких жінок більше нема. Одна вона така на всьому білому світі – Улита, його Улита. І він її нікому не віддасть.

«Ти була і будеш моя, і тільки моя! – думав Максим, крокуючи по селі. – На те я циган. Не хочеш по-доброму, то візьму тебе  хитрістю. А що поплачеш трохи – то не біда. Аби лиш тільки моя була».

Розпалений уявою, Максим і не помітив, як дійшов. Був би й хату проминув, якби не почув дитячі голоси. Діти бавилися собі на подвір’і. Якийсь час стояв і дивився на них. Ось вони, його діти, його кров. Ні, він не черствий, не байдужий. І серце в нього є, і воно не залізне. Ти чуєш, Гапко? Не залізне! І зараз воно відчуває, що це його діти, і що він – їхній батько.

Першою його помітила Майка. Вона зблідла і з недовірою чи з острахом дивилася на нього. Вона його впізнала – була ж найстарша. Валя дивилася непорозуміло і розгублено. Тільки Галя продовжувала бити об стіну тугим м’ячиком, скачаним з коров’ячої шерсті. Аж доки її Максим не покликав.

– Ходи сюди, мала! Що, не впізнаєш?

Галя мотнула головою і наїжачено дивилася на чужого здоровенного дядька.

– Я твій тато, – сказав Максим, і в його очах затремтіли непідробні сльози. Обцілувавши всіх дітей, Максим запитав:

– А де мати?

Йому серйозно відповіла Майка:

– Молотить у людей. На Москалівецьких хуторах. Побігти? То я зараз. Я знаю, де це.

– Ні, не треба. Ви скоренько збирайтеся. Поїдете зі мною.

– Ні, ми почекаємо маму, – сказала Майка. – Куди ми без неї поїдемо? Вона нам не дозволяє. Якщо мама повернеться, а нас не буде, то вона буде переживати.

Максим трохи розгубився, але не надовго.

– Ви ж не самі поїдете, а зі мною. Та й доки мати повернеться, ми вже будемо вдома. Ми тільки на базар поїдемо. Сукенки вам покупляю, черевики, ляльки, цукерки. Я ж ваш тато, дурненькі.

Доки Майка та Валя обмірковували батькову пропозицію, Галя вже весело стрибала і плескала в долоньки:

– О, мені ляльку! Велику ляльку! І цукерки! Багато-багато!

З усіх боків батькові слова скидалися на добрі і щирі. Він же і справді їхній батько. Хоче їм всього купити. А може він вже стане хорошим. А може і пити покине. Хоче їм всього купити. За таке і мама не сваритиме. Ну, хіба трішечки. І діти погодилися.