І друга Улитина донька народилася під військову хвищу. Назвала її Валентиною та й утрьох стали чекати закінчення війни та повернення свого чоловіка і батька дітям.

Молила Бога, аби повернувся живий і здоровий. Вчила дітей вимовляти оте благословенне «тату», хоча вони ще й не знали, що це таке і хто такий отой далекий тато. Двоє маленьких дітей… Чи треба ще казати, як їй було? Встаючи і лягаючи, згадувала свою Білозірку. Там чужі люди, як рідні: кожен порадить, допоможе. А тут…

Веселих пісень вже зовсім не співала. Тільки й радості в хаті було, що діти посміхалися.

Ой, сама я, сама,

Як билина в полі,

Ніхто не порадить

Мене молодої.

Ніхто не порадить,

Я сама ся раджу.

Білу постіль стелю,

Сама й спати ляжу.

Постілька біленька,

А нічка темненька.

Не дивуйте, люди,

Я ще молоденька.

– Ого! На вівати потягнуло. Нема весіль. І в Білозірці, мабуть, нема. Нашим дівчатам нема за кого заміж іти: хлопці на війні. Не всі повернуться. А серед тих, що повернуться… Скільки ж то калік буде. Бачила вже. Ой, бачила…

Улита боялася за Максима. Його тяжка зрада… Ні, не забулася, а відступила в глухий закуток і там вже боліла. І завжди болітиме. Тепер у неї були діти, дві донечки, а їм так потрібний батько.

Сумувала Улита. Сумувала і плакала. Сама себе розважала, та не завжди те вдавалося. Все частіше співала отієї, що вже й сама гаразд не знала, чи перейняла її від когось, чи сама склала.

Полинова доля

Стала серед поля

Та й мене спитала,

З ким я вечеряла.

А я вечеряла

З дітьками малими,

З дітьками малими,

Сльозами дрібними.

Полинова доля

Стала серед поля

Та й мене спитала,

З ким я ночувала.

А я ночувала

Сама-самотою,

Сама-самотою

З білою стіною.

– Вари вечеряти,

Клади дітей спати.

Як стане темненько,

Я прийду до хати.

– Ой, не ставай, доле,

В мене на дорозі.

За полин гіркіші

Мої дрібні сльози.

 

Нарешті повернувся Максим. Назовсім повернувся. Живий, здоровий. Раділа йому, як наречена своєму молодому. Не переставала, посміхаючись, повторювати дітям:

– Тато наш повернувся. Та-то…

Але та радість дуже швидко затьмарилася. Життя пішло своїм чередом, наче в ньому нічого і не мінялося. Тільки діти, дві крихітні донечки. І радів наче Максим, бавився з ними, але хмари збиралися над їх родиною. Хмари все густішали. Найперше те, що Максим навіщось документи на хату, куплену в Білозірці, забрав з собою, йдучи на фронт.

І для чого були вони йому? Того Улита не могла взяти в толк. Але найжахітніше було те, що під час його поранення ті документи загубилися. Тепер хата в Білозірці була і їхня, і наче й не їхня. Улита з того була дуже засмучена.

– Та навіщо тобі та хата? – казав Максим. – Ось маєш хату. Хіба мало? І для дітей вистачить. А не вистачить – нову збудуємо, ще більшу і кращу.

Але Улита відчувала, що на ту хату в Білозірці вона покладала великі надії. Тепер хати не було. Вона, власне, ще була. Але чи надовго – того Улита не знала.

Війна змінила Максима. Іноді Улита його зовсім не впізнавала: наче її Максим, а ніби й не її. Став грубий, жорстокий. В ньому ще більше стала проявляти себе владна циганська вдача, прагнення за будь-яку ціну зламати, підкорити Улитину волю. Від того Улита страждала. Але терпіла. Терпіла б, може, і далі, та… Вилазили старі Максимові болячки, які війна ще більше загострила, – його пияцтво. Життя Улитине стало зовсім нестерпне. Максим визнавав тільки дух циганської волі. А як вже вип’є, то б’є Улиту немилосердно. Б’є, коли сміється, б’є, коли мовчить, б’є, коли сумна, б’є, коли весела. Словом, біда, а пожалітися не було кому. Максимова родина якось не дуже тим переймалася. Якщо якась жінка надіється, що, вийшовши за пияка, зможе це лихо побороти і зробити так, щоб чоловік не пив, то нехай та жінка облишить свої надії. Вони марні. Улита вже те знала. Вже як вона старалася – все даремно. І діти тут не допомогли. Вони тільки страждали від батькового пияцтва та від неладу в хаті.

– І чого ти, Максиме, так п’єш? – пробувала з ним говорити по-доброму, коли був тверезий.

– Ти б краще спитала, чого я мав би не пити. Живий повернувся! З такого пекла! З руками і ногами! Хіба ж це не привід? Я там, жінко, такого надивився, на тому фронті, що тобі таке і в найстрашнішому сні не присниться. І взагалі… Що це за чоловік, коли він не п’є? Та ж від нього цапом смердить. Таких і жінки не люблять. Скажи, Улито, а ти б мене любила, якби я не пив?

– Любила б, Максиме. Ще й як любила б, – сказала щиро і палко.

– Неправда. Це тобі тільки так здається.

– А чому ж б’єш мене, коли вип’єш?

– Ну… Характер трохи дурний маю. Це правда. Визнаю. Але ж це все з любові. Хіба ж ти того не знаєш, що я тебе люблю? Мені здається, що всі чоловіки тільки й на тебе дивляться. Коли з любові там інколи… Таке й простити можна.

– Ой, Максиме, Максиме. Ще такого світ не знав, щоб з любові так жінку нівечити, як ти мене нівечиш. Опам’ятайся, чоловіче, бо колись посиротиш наших дітей. Або я врешті-решт не витримаю та й поїду від тебе.

– Поїдеш? – Максим посміхнувся зверхньо і навіть трохи зло.

– З дітьми поїдеш?

– Так, з дітьми. В Білозірку поїду.

– Знову та Білозірка! І що ти там робитимеш?

– Не знаю. Але поїду. Ой, Максиме, Максиме. Зав’язав ти мені світ. Та так зав’язав, що я й розв’язати його не можу. І не розв’яжу його, мабуть, повік. Ой, даремно я з Білозірки поїхала. Людей добрих не послухала.

– І що тобі та Білозірка далася? Забути її ніяк не можеш. І чого тобі тут бракує?

Нічого не сказала на те Улита, тільки тяжко-тяжко зітхнула.

А в 1946 році Улита народила свою третю дитину, наймолодшу свою доньку Галю, з котрою, власне, я тепер і спілкуюся.

Треба було думати, як повернутися в Білозірку. Як? З трьома дітьми! А Галя ще ж зовсім маленька. Та однак було треба. Ще б може вагалася Улита, ще б може тягнула свою нелегку ношу, бо таки попри все любила свого чоловіка, не дивлячись на тяжку зраду, не дивлячись на заподіяні кривди та образи. Та прискорив Улитине рішення ще один прикрий випадок…

Було якесь циганське весілля. Та вже наїхало тих гостей – Улита стільки й не бачила. В Білозірці тоді таких гучних весіль і не справляли: люд бідний був. А тут – циганська вольниця. Горілка рікою текла. Підпилі гості задивлялися на прибрану Улиту – гарна ж була. Ніхто б і не подумав, що у неї вже троє дітей. А вже та Улита… Господи!

Опустила очі і боялася й глянути на когось, бо знала, що її чекало вдома. Улитині опущені очі, вочевидь, ще більше вабили чоловіків. З нею жартували, її запрошували до танцю. Зовсім зневажити гостей Улита також не могла – за те їй би також дісталося від чоловіка. Мусила танцювати, хоч наперед вже у неї «боченьки боліли», як у тій пісні співається.

Після того весілля бив її Максим особливо жорстоко, як ще не бив ніколи. Бив мовчки, вже й не кажучи, за що б’є. Після того Улита й задумалася.

«Він же колись мене просто уб’є. І посиротить моїх дітей. Далі так жити не можна. Треба щось робити. Треба в Білозірку».

Рідна сестра Максима Олена була глухоніма. З нею вміла спілкуватися тільки Майка, найстаршенька. Тому ні Максим, ні його родина нізащо не хотіли віддавати Улиті Майку: вона мала доглядати Олену. Ні сльози, ні благання не допомогли. Мусила залишити Майку на Херсонщині, а сама рятувалася з двома найменшими – тікала в Білозірку. А серце? Про нього не треба, бо так боліло, що, здавалося, доторкнись до нього – розсиплеться попелом.

Під’їжджала до Білозірки, то плакала.

– Як вже не буде, а таки між своїми людьми.

Але ж роки які були, важкі та небезпечні.

– Хай що буде, – казала сама собі, – я таки вдома. Хоча й дому, власне, не було. Нічого не було. Тільки діти. Та й то не всі. Майка десь там сама, без матері. Як же їй там ведеться? Краще б вже бідували всі разом.

Улита роботи не боялася. Щось-таки в людей заробить. Якось-таки виживуть. Вдома!

А по якімсь часі лист з Херсонщини, бодай того краю світ не знав! Писала Максимова сестра Марфа.

«Чи в тебе серця нема? Чи не болить воно за свою дитину? Приїжджай і забери свою Майку. Олена померла, а мені твоя дитина не потрібна: маю своїх. Максимові вона також ні до чого. Він п’є і місяцями не буває вдома. А твоя Майка кинута напризволяще. Ходить попід чужі пороги та й просить кусник хліба. Приїжджай і забери свою дитину, бо ти ж таки мати».

Вдарилася тут Улита об поли руками. Та як заплаче, та як заголосить, так, ніби її Майки вже й на світі не було.

– Донечко моя, Маєчко моя! Як же мені тепер тебе з того проклятого Херсону забрати? Якби мені крила, то я б полетіла за тобою, моя дитино.

І було їй чого плакати. Бо одно те, що ніяк тих дітей залишити, а друге те, що й грошей тих на дорогу катма. А забирати дитину конче було треба, бо ж пропаде там! Та ще й лячно було їхати: а раптом Максим візьме та й не відпустить Улиту. А йому що? Його на все вистачить. Адже любить він Улиту, знала, що любить, відчувала. Але, видно-таки, горілку любив більше.

Чи добрі люди нарадили, чи як там воно було, Галя того не знає і не пам’ятає, бо надто вона тоді ще мала була, а справи були цілком дорослі. Словом, з міліцією, передаючи з поїзда на поїзд, привезли Майку додому. Що вже плачу того було, що вже радості!

Тепер були всі разом. Улита горнула дітей до себе та й була щаслива навіть у своєму безталанні.