Річик (рік золотого собаки)

Валентина і Федір – чоловік і жінка. Років кожному з них десь біля сорока. Жили собі удвох, бо дітей їм Бог не дав. Сумували з такої причини. Та що зробиш? Зате між собою любилися, жили дружно, ніколи й не сварилися. А чого сваритися? Порадилися – та й зробили, як краще. Галасливих компаній не любили, тому всі свята святкували удвох. Як лучився якийсь гість, то й прийняли, пригостили, пошанували, а самі в гості ні до кого не йшли. Та й, правду кажучи, ніхто їх і не кликав, знаючи їхню вдачу. От і зараз. Наближався Новий Рік. Валентина і Федір готувалися його зустріти. Ялиночка вже стояла, сяяла, світилася. Тепер ставили на стіл все, що мали, – витвір і фантазія господині.

– Кажуть, що це рік золотого собаки, – раділа і дивувалася господиня.
– Чому золотого?
– Ну… Хто зна. Це не наші вигадки. Але собака – це гарно. Краще, ніж змія чи свиня.
А треба вам знати, що і Федір, і Валентина дуже любили собак. Не заводили, бо це клопітно. Обоє працювали. А ще ж, якщо поїхати кудись? Словом, не зважувались. Жили без собаки. А тут… Рік золотого собаки! Це ж треба!
Провели Старий Рік. Подякували йому за все, що було доброго. Випили шампанського.
– А тепер зустрічаймо собаку, – засміявся господар. – М’ясного на столі досить, так що собака буде задоволений.
– Ти б хоч вікно чи двері відчинив. Бо як той собака до нас увійде?
Господар встав, з усмішкою відчинив балконні двері. Війнуло снігом і морозяним повітрям. Гриміли петарди.
– Як ти не проси, щоб не стріляли – нічого не поможе. Так і собаку перелякати можна.
– Думаю, що цей собака не з лякливих, бо інакше б він до людей не прийшов. Ну, зачиняй вже. Холодно. Будемо вважати, що Новий Рік до нас вже увійшов.
– Чекай, – сказав Федір крізь петардову стрілянку. – Песику! Золотий! Ходи до нас.
І яке ж було здивування обох, коли з балкона до них у кімнату увійшов… Собака! Справжній! Золотий! А треба вам знати, що жили вони на четвертому поверсі. Як тут не здивуватися?
– Тихо, Валю, тихо. Спокійно. Не надумайся верещати. Налякаєш. Його вже й так, напевно, тими петардами перелякали.
– Та я що? Я нічого. Собака – як собака. Та все це якось дивно.
– Новорічна казка.
– Ти ж ніколи не вірив у казки.
– Чому не вірив? Просто нагоди такої не було, щоб з казкою отак зустрітись.
А песик що? Нічого. Вклався собі під столом і почувався, як удома, наче жив тут давним-давно.
– Ой, – похопилася господиня, – він же ж голодний.
– Одне те, що голодний, а друге те, що він наш гість. Пригощай гостя.
– А що ж їдять казкові песики?
– Те самісіньке, що й звичайні. Найперше – м’ясо. І пиття теплого йому постав. Замерз, мабуть, по дорозі.
Та й далі сиділи за столом, час від часу поглядаючи на прибульця. Не вірилося їм, що це з ними така неймовірна пригода трапилася.
– Послухай, Валю, а як ми його назвемо? У нього ж має бути ім’я.
– І справді. У нього має бути ім’я. Як у людини. Я про те якось не подумала.
– А я весь час про те думаю. Собака, як людина, мусить мати ім’я. Вранці підемо його вигулювати. А як його кликати? Отожбо й воно.
– Кликати… Як-небуть. Це не так важливо. Головне, що він у нас є.
– Е, Валю, не кажи так. Це дуже важливо. Всякі собачі клички, як-от: Шарик, Бобик, Тузик йому не годяться. Він же собака не звичайний.
Собака тим часом виліз з-під стола, сів під ялинку і уважно дивився на своїх господарів. Йому було не байдуже, яке ім’я для нього придумають.
– Федоре, він так розумно дивиться, наче й мову людську розуміє.
– А може й розуміє. Це істота казкова.
– Казкова?
– Важко в таке повірити, але це так. Пригадай, як він до нас потрапив. Увійшов з балкона на четвертому поверсі.
– Тільки нікому про те розповідати не треба. Ніхто в таке не повірить. Подумають про нас казна-що. А я, здається, придумала йому ім’я, – зраділа Валентина і, як дівчинка захоплено в долоні плеснула.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

twenty + 8 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.