– Яке?
– Річик.
– Річик… Трохи якесь чудне ім’я.
– Чудне! Все в тій історії трохи чудне. Зате такого імені жоден собака не має.
– Що не має – це так. Але…
– Але що? Він прийшов до нас на Новий Рік. В рік собаки. От і Річик. Тільки ні в якому разі не Річі, на англійський лад. А Річик.
– Думаю, що може бути.
– А як знати, чи собаці це ім’я подобається?
– Ніяк. З часом побачимо.
– Ми звикнемо, і песик звикне. Ти чув, песику? Відтепер ти – Річик.
– Гав! – вперше подав голос собака.
– Він погодився.
Так досить дивовижно і несподівано почався новий рік для Федора і Валентини. Жили тепер з собакою і мали від того втіху. Вигулювали його, годували, доглядали, дбали, щоб було йому зручно, тепло і ситно. Пес був слухняний, лагідний, нікого не кусав, любив дітей, мирився з котами, – словом, скарг на Річика не було. Хіба що всі дивувалися з його імені.
– Річик… Якось так чудно. Може Річі?
– Ні, Річик. Від слова рік.
А ще доводилося відповідати на безліч всіляких запитань: де купили, скільки дали, яка порода. Щось вигадували, бо правду розказувати не могли. Та ніхто і не повірив би. Але таку вигадку і брехнею не назвеш. Шкоди від такої брехні не було нікому.
Так минав рік. Якось ніхто про те не думав, що закінчиться рік собаки і настане інший рік, рік іншої істоти. Ніхто про те й не думав. Річик був їхній собака, і ніхто ні з яким календарем його не пов’язував.
Якось він приснився Валентині. У сні собака розмовляв людською мовою.
– Я зроблю вас щасливими, – сказав він.
Вранці Валентина посміялася зі свого сну й ніякого значення тому сну не надала. Спиться – то й сниться.
Інколи Річик зникав. Часом не надовго, а інколи надовше. Коли приходив, господиня суворо питала:
– Де це ти швеньдяв, Річику?
Мовчав Річик, тільки дивився на всіх розумними очима. Тоді за песика заступався господар.
– Не треба його сварити. Хіба ж ти не знаєш, що це не просто собака, а володар року. Йому належить цей рік. У нього безліч справ. Ходить, порядок скрізь наводить.
– Я знаю. Я просто переживаю, щоб з ним нічого не трапилося.
– Не трапиться. Він у нас розумний. А коли що – то він зуміє за себе постояти.
А то якось Річика не було цілий день. Тут вже і господар занепокоївся.
– Ти часом не бачила нашого Річика?
– Десь тут бігав. А що, нема?
– Та нема. Зник кудись.
– Поклич його – і він озветься.
– Та кликав. Нема.
– Хоч би хто не вкрав. Буде жаль. Такий гарний і розумний песик. Але Річика ніде не було.
А надвечір до них прийшла маленька дівчинка і на повідку привела Річика.
– Це ваш песик? – спитала.
– Наш. Він загубився.
– А я його знайшла. А правильніше сказати – він мене знайшов.
– А ти також загубилася?
– Ні, мене ніхто не губив. Річик мене вигадав.
– Як вигадав?
– Дуже просто. Взяв та й вигадав. Як казкарі вигадують казки. От мене не було. Ну зовсім не було. А Річик мене вигадав – і я є.
– Думаю, що все це ти вифантазувала. Як гарну казку. А там десь мама і тато чи бабуся з дідусем тебе шукають.
– Ніхто мене не шукає. Як ви не розумієте? Вигадану дівчинку ніхто не може шукати. Я зовсім нічия. Коли захочете, то буду ваша.
– Ну хто б відмовився від такої гарненької дівчинки?
– Річик так і сказав. Іди, каже, до моїх господарів. Вони давно хочуть мати донечку.
– То правда. Мати донечку нам би дуже хотілося.
– Ну от. То візьміть мене собі. Я буду ваша донечка. А ще Річик сказав:
«Мої господарі добрі. Тобі у них сподобається».
– Так і сказав?
– Так і сказав. А ще він сказав:
«Я вже незабаром піду від них. Вони за мною сумуватимуть».