– А куди ж він від нас піде? Не сказав? Річику, куди це ти від нас зібрався? Хіба тобі у нас було зле?
– Це ж не звичайний песик. Це Річик. Незабаром Новий Рік. От він і піде.
– Куди?
– В минулий час. Як всі нові роки, що з часом стають старими, а потім відходять в минуле і живуть тільки у спогадах. Та ви це знаєте краще від мене.
– Це дуже сумно.
– Річик так і сказав, що вам буде сумно. А зі мною вам буде веселіше.
– Ну гаразд. А як же тебе звати, розумна дівчинко?
– А Річик мені імені не придумав. Він сказав, що ви самі назвете мене. Як захочете. Придумали ж ви ім’я для Річика. Йому дуже подобається його ім’я.
– А як би ти хотіла зватися? Яке ім’я тобі подобається?
– Не знаю. Я ще маленька.
– Маленькі дівчатка також мають імена. Ну, скажімо… Улянка! Як тобі?
– Нічого. Гарно. Улянка – горохлянка, Улянка – видумлянка. Улянка… О, а більше я не знаю.
– Улянка – забавлянка.
– О, забавлянка – класно.
– Та ти сідай, Улянко. У тебе, напевно, натомилися ніжки.
– Ні, не натомилися. Я далеко не йшла. З казки і просто до вас. Та й то… Я їхала на песикові.
– Ну, Улясю. Хіба ж на песикові можна їхати? Це ж не конячка.
– А Річик сам захотів. Сідай, каже, я тебе повезу. Я й сіла. А мені що?
– Добре, Улянко. Якщо все це не вигадка, якщо тебе і справді ніхто не шукає, то залишайся у нас. Будеш нашою донечкою.
– Тут тільки одна вигадка. Це я.
Мама Валентина засміялася. Здається, Річик засміявся також. А дівчинка не замовкала й на хвилину.
– Це може й не дуже добре, що мала так багато говорить, – сказав Федір.
– Та нехай. Добре, що говорити навчилася, – усміхнулася Валентина. Вона вчилася бути мамою.
– Ми просто не звикли до дитячого сміху, до дитячого голосу. Та мене це зовсім не втомлює. Будемо звикати, що у нас тепер є донечка.
– А Річика жаль. Я про таке й не подумав. Я думав, що це вже наш собака на зовсім.
– Чекай, чекай. Чуєш? Ще щось цікаве дитина розказує. Ти щось казала, Улянко?
– Я казала, що вам доведеться інколи відпускати мене у казку.
– Куди?
– В казку.
– Але це дуже небезпечно. Там водяться всякі страховиська. Змії, дракони, злі чарівники. Вони можуть тебе не відпустити. Та й навіщо тобі ходити в ту казку? Тут у нас теж цікаво.
– Як навіщо? Там бали, танці, бенкети. Там у мене багато друзів. Знайома принцеса обіцяла подарувати мені чарівну дудочку і чарівного слоника. Як заграю я на чарівній дудочці, то чарівний слоник у танок піде. А хто танок той побачить, то й про свій смуток забуде.
Так у Валентини і Федора несподівано знайшлася дівчинка Улянка. Це дуже клопітно, але й дуже гарно. Сусіди із вічливості не питали, звідки вона в них взялася. Та між собою всяке думали. А потім одностайно вирішили, що, очевидно, дівчинку взяли з дитячого будинку.
А дівчинка росла. Була слухняна, всіх тішила своєю привітною усмішкою. Річик ще також жив з ними, але господарі знали, що вже недовго він буде з ними. До нового року. Було видно, що і песикові не хочеться з ними розлучатися. Він дивився на них сумними очима і вже нікуди не зникав. Зате зникала Улянка. Вона час від часу ходила у казку. Батьки хвилювалися за неї, але не відпускати її не могли. Це ж була не зовсім звичайна дівчинка. Якось, коли її довго не було, Федір сказав:
– Це нестерпно. Скільки ж можна за неї хвилюватися. Що ж, якщо їй у нас зле, то нехай назовсім переселяється в казку.
– Що ти! – жахнулася Валентина. – Не гарячкуй. Бо тоді у нас не буде ні Річика, ні донечки. Ти такого хочеш?
Ту їхню розмову чув Річик і… Заговорив.
– Не хвилюйтеся за Улянку. Вона вже скоро прийде. Їй важко так відразу порвати з казковим світом. Це у неї минеться, як тільки вона підросте. Всі діти поринають у казку. Хтось у мріях, хтось у снах, а Улянка…
– А ось і я, – почувся дзвінкий Улянчин голосок, а потім і дівчинка з’явилася, неначе вигулькнула нізвідки.
– Ви тут за мною сумували?
– Не тільки сумували, а й переживали за тебе. А тато аж розсердився на тебе.
– Сердитися не треба. Я не люблю, коли сердяться. Мене принцеса затримала. Зате я принесла ось…
В руках у дівчинки була дудочка і маленький, зовсім іграшковий слоник. Він був зовсім, як справжній. Дівчинка поставила його на стіл і приклала до уст дудочку. Як тільки дудочка заграла, слоник, наче прокинувшись, потягнувся, поворушив ніжками, хоботом, і пішов у танок. Спершу він танцював повільно, наче зважуючись, а потім все швидше і швидше і нарешті закружляв так швидко, що аж в очах заряхтіло. Всі посміхалися і плескали в долоні.
– Отак, – сказала Улянка і відклала свою дудочку. – Це чарівна дудочка і чарівний слоник. Слоника звати Хобо він своїм танком приносить людям радість. Єдине, про що сказала принцеса: слоник не буде танцювати перед недоброю людиною. І змушувати його не треба, бо тоді Хобо образиться і взагалі перестане танцювати.
Всі забули, що так довго чекали Улянку, забули навіть здивуватися, що заговорив Річик. Наче в казку перенеслися всі гуртом.
Спершу про незвичайного слоника дізналися сусідські діти. Ну хто ж би втримався, щоб на нього не глянути хоч крайчиком ока? Тому кожного вечора їхня хата виповнювалася дітьми. Їм не набридало дивитися, як слоник весело танцював та ще й підморгував дітям. А вже Улянка яка щаслива була, що так могла потішити дітей. Ні в кого більше не було такого дивовижного слоника. Дівчинка без утайки розказувала дітям про те, як вона ходила у казку і як принцеса подарувала їй того слоника. А діти що? Слухали і вірили, бо вони ж діти. А хто з дітей не вірить у казку? Тим паче, що ось тут перед ними витанцьовував справжній казковий слоник.