Річик (рік золотого собаки)

– Хобо, потанцюй ще, – захоплено вигукували діти. Та слоник без чарівної дудочки танцювати не хотів.
Ясна річ, що діти з захопленням розповідали вдома про те, що вони тут бачили. Хтось посміхався, хтось не вірив, а хтось скрушно хитав головою: мовляв, діти. Що з них візьмеш? Та цікавість брала своє. Минуло небагато часу, як батьки стали приходити, щоб і собі подивитися на небачене диво. Виходили приголомшені і розгублено знизували плечима. А Валентині і Федору не до казок було. Кожного вечора в їхній хаті збиралося повнісінько людей. Спершу це було ніби нічого, а потім стало не до жартів. Для когось забава, а для господарів проблема.
– Я не можу нічого робити, – скаржилася Валентина Федору. – Часом і повечеряти не встигаємо. Цілий день я на роботі, а увечері треба щось зробити. А тут ніяк. Та й прибирання. Часом стільки болота нанесуть, що й домитися годі.
– То так їм і скажи, – напучував жінку Федір.
– Та як я їм скажу? Сусіди. Образяться.
Та кінець тому несподівано поклав сам слоник. Якось до них зайшов Софійчин тато, дядько Петро, що не вірив ні в які казки і вважав все це нісенітницею. Це був вкрай недобрий чоловік, котрий нізащо міг образити і доньку і дружину. Не раз вони обидві від нього плакали.
– Ну, де той ваш слон? – спитав чоловік, не привітавшись. – Морочите дітям голови всякими дурницями.
Окинув оком присутніх.
– Бачу і старі на те повелися? Ну-ну! Я вже хочу побачити те диво.
Уляна заграла на дудочці, але слоник не танцював. Всі здивовано на нього дивилися, але він непорушно стояв.
– Ну що? – єхидно посміхався Софійчин тато.
– Я ж казав, що то дурня. Вішають тут вам локшину на вуха, а ви…
Тут вже не витримала і втрутилася Валентина.
– Пане Петре, ми ж за це грошей не беремо. Дивляться собі люди. Всі бачили, як танцював слоник. А зараз не хоче. То до чого тут ми?
– А чому не хоче? Ви не можете його змусити? Накажіть йому, щоб танцював, якщо він у вас такий розумний. Врешті-решт відлупцюйте його, щоб не приндився.
– Такого ми не робимо, – знітилася Валентина. – Це вперше з ним таке.
Та Улянка, як всі діти, пряма і безпосередня.
– Бо наш слоник не танцює перед недобрими людьми.
– Що ти там белькочеш, мала? Хто ж тут недобрий? – наїжачився чоловік.
– Ви, дядьку Петре. Перед такими, як ви, наш Хобо не танцює.
– Ти диви! То тут ще й ображають! І хто? Ота мала козявка?
Тут вже не витримав Федір.
– Хто тобі дозволив ображати нашу доньку?
Та й вхопив Петра за грудки.
– А ну гибай звідси. Ніхто тебе сюди не кликав.
Готова була спалахнути бійка. Ситуація була не з приємних. Валентина підійшла до слоника, погладила його і попросила:
– Ну… будь-ласка, Хобо. Потанцюй. Я тебе прошу. Це дуже треба.
– Мамо, не можна того робити.
– Знаю, що не можна. Але сама бачиш. Грай, Улянко. Він буде танцювати.
У дівчинки в очах блиснули сльози.
– Це буде останній танець слоника. Більше він танцювати не буде.
Дівчинка заграла, і слоник затанцював. Та це був якийсь сумний танець, наче з нехотя. Однак обличчя у всіх розпогодилися, про сварку всі тут-таки забули.
Коли всі нарешті розійшлися, Улянка розплакалася.
– Більше слоник ніколи не буде танцювати.
– Ну чого ти так, Улянко? Може й буде.
– Не буде, я знаю. Не треба було його змушувати. Серед нас була недобра людина, тому слоник не хотів танцювати.
– Ну заспокойся, дівчинко. Я мусила якось відвернути сварку, а може й бійку. А ще хотілося довести тому невігласу, що Хобо насправді танцює.
– От і довели. А тепер що?
– Цить, донечко. Ми купимо тобі гарну ляльку. Найкращу в магазині.
– Не треба мені ляльки. Мені треба, щоб слоник танцював.
Валентина почувала свою вину, хоча, власне, і вини її не було. Та дівчинка не здатна була того зрозуміти. Її ніщо не могло втішити: ні те, що незабаром Новий Рік, що у них в хаті буде прибрана ялинка, а під ялинкою неодмінно будуть подарунки.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two × five =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.