ОСІННІ МЕЛОДІЇ
КАЗКА ПРО ОСІНЬ
Прийшла до людей осінь. Задзвонила плодами спілими, Засміялася жовтим листом, Потім все перефарбувала
і зробила казково-гарним: Сад і ліс, і струнку берізку, Що росла одинцем у полі, Та зірвався бешкетник-вітер. Став зривати він шати коштовні. Він безжально кидав їх долі На сумну похололу землю.
І задумала виткати осінь Дивовижно-небачений килим, Щоб укутати землю дбайливо, Захистити від лютих морозів… І надбала вона срібла-пряжі, 1 в далекі пустилася мандри: Переміряти землю хотіла, Щоб завершити задум свій певний. Засміявся гульвіса-вітер. Ухопив дорогу він пряжу І почав прикрашати віти.
Він жбурляв тонко прядені нитки На проспекти, на перехожих, А вони дивувалися щиро, Хто добро так безгосподарно Розкидає по всіх оселях. Повернулася втомлена осінь 1, побачивши пустощі вітру, Заломила в нестямі руки,
Дощані розпустила сльози.
Довго плакала так, журилась
І про жаль свій казала вітам… Потім, тихо зітхнувши, зібралась 1 холодну покинула землю, Де зустрів її так негостинно Невгамовний бешкетник-вітер.
СЛЬОЗИ ОСЕНІ
Сумно плакала осінь,
1 на сльози її
Гомінким стоголоссям
Відзивались гаї.
Пишне листя жовтіло Вітром змучене вкрай, І комусь шепотіло Своє тихе: “Прощай”.
З неба падали сльози
І текли по гіллі…
Скоро прийдуть морози — Довго спати землі.
XXX
Замріяна осінь листочками бавиться, Жбурляє каштани мені навздогін.
З дощами жартує, і з бурями свариться Й шепоче мені: “Це не він, це не він!” А вулиці міста на свято мов прибрані, Тут ходить мій милий, жаданий, невпізнаний,
А осінь своє: “Це не він, це не він!”
Ти кинь пустувати, бешкетницео-сене, Його я знайду, неодмінно знайду. Кохання вже стука в віконце зарошене На щастя обом, чи мені на біду.
СПАСИБІ ОСЕНІ
Спасибі тобі, люба осінь,
За ті килими золотаві, За пахнучі квіти і трави, За листу твого дзвінкоголосся.
Спасибі тобі, люба осінь,
За те, що несеш всім дарунки, Спасибі тобі за цілунки, Що спогадам щастя приносять.
Спасибі за тепле дихання,
За вітер, пронизаний листом,
За павуть прозоро-сріблисту, За перше і щире кохання.
XXX
Сумували трави, сумували зорі, Сумувало небо у воді прозорій, Плакала береза золотавим листом, Тільки не журилась осінь урочиста…
Йшла вона по травах, йшла вона по росах І в дощах купала свої довгі коси. Жартувала з вітром, для його забави Розкидала листя і в’ялила трави.
в осінню ніч
Осінь стука у вікно: “Ти не спиш?” Не сплю давно, Пробудилась серед ночі, Бо приснились милі очі… Чи ж тобі не все одно? “Відчини, впусти мене!
З хати всяк мене жене, Вікна, двері зачиняє І погрітись не пускає. Пожалій хоч ти мене — Відступися від вікна. Не пущу, бо ти сумна. Не боїшся ти вітрила. Він візьме тебе на крила, Полетиш, як навісна. Не пущу, ти не сама, За тобою йде зима, А у неї білі коні, Крижані її долоні… Не просися — все дарма. Осінь плаче гаряче, В вікна дощиком січе, Та втомилась лютувати 1 пішла до лісу спати, Поки рік не протече.
снігоцвіти
За вікном метелиця, Сніжить віти, І довкола стелиться