Виклик долі 1996

І темні сліди від чобіт на долівці… До них частенько, сумні і веселі, Заходили тьоті, заходили дяді. Один по головці хлопчину погладить, А другий — підкине до самої стелі… А ті… Петько ще таких не бачив… Страшні і темні якісь, мов сині…

І ходять для чогось не вдень, а вночі… Петько, їй-богу, зараз заплаче…

Та в нього є захист і затишок — мати, Вона заспокійливо горне до себе:

“Не треба, синочку, не треба, не треба…” І хлопцеві враз захотілося спати.

І він би заснув, пригорнувшись до неньки, Та хтось ухопив його за сорочину

І зойкнула мати: “Не треба дитину! Синочку!” І став він маленький-маленький…

І рипнули двері, немов застогнали —

І хлопчика в сніг, за поріг, у пітьму… Дитина не знала завіщо, чому…

А в хаті довгенько ще крики лунали… А потім все стихло… здалося хлоп’яті, Що йде його мама ходою легкою, Бере його, ніжно пестить рукою, А потім несе, пригорнувши, до хати… А сніги біліли — не танули, А серця боліли поранені:

Чиє — багнетом, чиє пістолетом, А його, дитяче, нестерпним болем. Із тої страшної ночі Дитина втирала очі.

Одні казали: “Застудилося”, Казали другі: “Так судилося”, Казали треті, клуптухи: “То за гріхи”… Та за чиї ж? Не за свої ж?

За мамині? То ж їй покути досить… А люди, як люди: однакові всюди: Розказане й почуте переносять. Одні обережні, стороняться: Крий Боже, ще хто побачить… Другі зітхають, моляться, А треті просто плачуть, А ті четверті, напевно, вперті… Прикривають віями очі…

А губи шепочуть:

“На кожного ката чекає відплата…” Вони, бентежні, стискають мовчки кулаки. А обережні розходяться од них на всі боки. …А Петько, як у казці, Все ріс, виростав, Вже й про маму питати чомусь перестав. Не забув, заховав її в серці далеко.

Все чекав, що з весною прилине лелека. Коли сонце розтопить замерзлу криницю, Принесе той лелека йому таємницю: Де поділась матусенька люба, хороша?.. Де її заховала та біла пороша?..

Наче зовсім на світі її не було… Може снігом її в тую ніч замело. Може в лісі вона заблудила в глухому, Загубила стежину до рідного дому? Може просить вона у Петька допомоги!

1 точили хлопчину таємні тривоги…

Не хотів, чи не вмів його розум збагнути, Що матусю ніхто вже не зможе вернути. Якби очі йому, він побачити б міг Сто незнаних стежок, сто незнаних доріг.

І побачив би, може, отую могилу, Де село поховало матусеньку милу.

І спитав би: “За що?”

Закричав би: “Для чого?”

Хто посмів відібрати матусеньку в нього?.. Хто згасив йому зорі і сонце затьмарив?.. Та Петько виростав і все казкою марив.

ПЕРЕХОЖИМ

Зітхають сумно перехожі, Що я не зовсім певно йду. Невже їх втішити не може Усмішка в мене на виду? Мене питають: “Вам не гірко?” І я кажу: “Запевне, ні.” Турбот і справ у мене стільки, Що плакать ніколи мені.

У мене щастя так багато, Що, мабуть, вистачило б всім, 1 я не хочу смуток втрати У свій веселий нести дім.

У мене серце хвильно б’ється…

Я ледве втримую пісні…

То тільки вам чомусь здається, Що страх, як боляче мені. То ж не зітхайте, перехожі, Що я не зовсім певно йду. В моєму серці квітнуть рожі Котрі не квітнуть у саду.

ЯБЛУКО

Моє серце сьогодні зігріла

Ніжна й трепетна радість, до сліз…

Намальоване яблуко спіле Мені син з дитсадочка приніс…

І бере мій палець дитина,

 

І показує: “Ось корінець…” По голівці гладжу я сина 1 кажу йому: “Ти молодець!” ..В мого сина голубі очі І дві ямочки на щоках… Його бачити дуже хочу Та не в силах, бо ніч в очах. Тільки що тая ніч, мій синку? Серце матері, серце моє Бачить кожну твою волосинку, Бачить яблучко спіле твоє. І нехай це тебе не хвилює, Я побачу, мій хлопчику, все, Все, що ти в дитсадку намалюєш Що усмішка твоя принесе.

ВИКЛИК долі

В’ється піснею перепелиною Вузька стежка поміж жита. Бігло тою стежиною Босоноге моє життя.

Воно бігло дзвінко співаючи, Набираючись сил у землі, Волошкові збираючи радощі І невиплакані жалі.

Але раптом з пітьми, із мороку, Із німотної тишини

Вийшла доля й сказала коротко: “Не співай, зупинись, замри!”

І погасли сонця всіх світів, І засохли, пов’яли квіти,

 

Обірвало життя свій спів 1 завмерло несміючи жити.

Але це була тільки мить.

І в пітьмі простягнувши руки, Я пішла крізь незвідані муки 1 сказала: “Я буду жить”.

Я пішла крізь колючі терни, Так, із відчаю, без мети. Босі ноги кололи стерні… Та я знала, що мушу йти…

Заціпивши уста до болю, Так я йшла крізь життєвий вир, І кляла ту злощасну долю, Що забрала у мене зір.

Моя пісня жалю не просила, Вона кликала в бій, до меча! Вийшла казка, давня аж сива, І торкнулась мого плеча…

І почула я спів пташок

І незнані ще запахи квітів… Біля мене хтось тихо пройшов, (То, можливо, був просто вітер…)

О, тепер я була не сама: Цілий світ був віднині зо мною І скорилась мені пітьма, Переможниця я в двобої.

Різнобарв’я відчула красу, Тепле сонце всміхнулося ласкою,

З Т. Фролова                            17

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

3 × 3 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.