Виклик долі 1996


Поетична бібліотека
Літопису Червоної Калини

ТЕТЯНА ФРОЛОВА

ВИКЛИК долі
Поезії

Львів
1996

Цю книжку ліричних поезій написала не­зряча авторка, педагог за фахом, яка живе і працює у Львові. Поетеса ніжно й пристрасно любить рідний край, вона глибоко знає реальне життя, пережила чимало злигоднів, але ніколи не розчаровувалась у ньому.

Її віріиі — це справді виклик долі, утверд­ження себе в житті й творчості.Авторка сердечно вдячна спонсорам цієї книжки — трудовим колективам Львівської телефонної мережі, дочірнього підприємства “Львівтрансгаз”, спільного підприємства Студія “Лева”, акціонерного товариства “Львівнафто продукт”.

© Тетяна Фролова
© Мирон Яців,
оформлення

скачати у форматі PDF

Замість передмовип

Все почалося, напевно, з поетичної назви села — Білозірка, є таке село на Тер­нопільщині. В тому селі я й народилася в тому нещасливому 41-му році, рівно за два місяці перед початком війни, 22 квітня. Не знаю, чи були втішені батьки з моєї появи, бо я була 12 дитиною (правда, в живих нас лишилося шестеро), але в селі звикли все приймати реально: народилася дитина, то треба їй давати лад. Може б воно і нічого, та йшла війна. Про злигодні і нестатки казати не доводиться. На другому році життя я захворіла і втратила зір.

Отак і жили. Батько пішов на фронт і пропав безвісти. Мати мучилася з нами, та ще й викликали мало не щотижня в район: де, мовляв, чоловік? Чи не дизертир? Урятував батьків лист з фронту. Його мама берегла і ним відбивалася від нападників. А батько потрапив у полон. Після перемоги пішки пройшов аж до Москви, а там — на роботи. Батько не дуже вникав, чому так з ним обійшлися, але додому не можна було подати звістки — це дивувало. Лише в 47-му році повернувся батько додому і взяв мене малу на руки.

І пішло життя своїм чередом. А незрячій дитині в ньому місця не було. Ні, я ще цього не відчувала. Дівчата бавилися зі мною, водили мене за собою за руку, тільки мама їм завжди нагадувала, щоб ніде мене не лишали.

Відчула я свою біду, коли дівчата, мої товаришки, пішли до ціколи, а мене, звісно, ніхто не брав. Отут і зрозуміла я, що не така, як усі.

Та з часом допоміг-таки наш сільський вчитель. Кудись писав і таки довідався, що у Львові є школа для сліпих дітей. Згадую його тепер, як свого благодійника. Мартиненко прізвище його. І от я в школі-інтернаті. Тут все було так цікаво! Я зовсім не сумувала за домом. Знайшлися співучі дівчата, і ми у вільний час ходили, обнявшись, шкільними коридорами і співали. Пісні були здебільшого про любов. Декотрі виховательки слухали з цікавістю, хвалили нас і просили співати ще, а декотрі… а особливо була така Поліна Василівна, так та постійно сварилася: “Что вы пойоте, как старые девы? Нужно петь пионер­ские песни.” Піонерських пісень ми співати не хотіли і далі співали про любов…

Але справжньою радістю для мене був день, коли я освоїла шрифт Брайля, тобто вивчила крапковий алфавіт і тепер могла сама запису­вати свої вірші, котрі почала складати ще в ранньому дитинстві. Було важко їх тримати в голові, а записувати їх було нікому. А коли хто й записував, то я ж не могла того прочитати. А тепер я могла записати й прочитати їх сама.

…Пролетіли шкільні роки з вечорами, кон­цертами, першим коханням і першими дівочими сльозами. І дали мені “путівку в життя”, тобто направлення на роботу на підприємство у Львові, де працювали незрячі. Був це щітковий цех. Робили всякі щітки, в тому числі і металеві, дротяні. Руки в мене, на перших порах, були в крові. А пальцями зранку не могла застебнути гудзики. Про шкільні роки та про перші кроки на роботі можна було б писати окрему книжку, тільки сьогоденна проза не дає можливості взятися за таку роботу.

Пішла вчитися. То було вечірнє відділення філологічного факультету Львівського держав­ного університету імені І.Я.Франка. Потім перевелася на заочне навчання, бо почала працювати у вечірній школі для сліпих. Там, між іншим, працюю й зараз, тільки школа наша тепер заочна. Вчаться у нас дорослі незрячі люди, котрі з якихось причин не здобули освіту, а мають таке бажання. Був час, коли мої учні були за віком старші від мене і я не зовсім затишно почувала себе в такому класі. Але починався урок — і, якщо вистачало хисту, все ставало на свої місця. Зараз я вже постаршала, а школа помолодша­ла. За цей час я вже встигла виховати трьох синів, розлучитися з чоловіком і ще багато чого. Але багато чого й не встигла, або просто не вистачило сил і хисту. Приміром, не видала ще ні одної книжки. Може, ця буде перша.

Пісня і поезія супроводжують мене все моє життя. Співаю, де тільки можу, а вірші пишу, коли тільки хочу. Пишу про те, що болить, або про те — що тішить. А які вони, мої вірші, — судити вам…

Тетяна Фролова

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

12 − eight =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.