Виклик долі 1996

Снігоцвітом.

Вийду я, ой, вибіжу На стежинку — Подаруй, метелице, Хоч сніжинку!

Засміялась радісно завірюха: “Спершу мою співанку Ти послухай.

Принесли вітри її кругосвіти, На, збирай, лови мої Снігоцвіти!”

І жбурнула-кинула Цілу жменю, Я мерщій зібрала їх — Та — в кишеню!

Принесла до хати їх — Рада дуже — А в кишені… порожньо, Лиш калюжа.

І сказала весело, Моя мати: “Снігоцвіти, донечко, Не для хати. Це тобі не проліски І не рожі, їм пишатись-квітнути На морозі”.

З мене посміялася Завірюха.

От і вір бешкетниці, От і слухай!

Я на неї гнівалась Аж до світа…

А вона все сіяла Снігоцвіти…

XXX

Зима засніженою гілкою махає здалеку мені, і вітер ніжною сопілкою свої наспівує пісні. Я йду по вулиці обіленій, шукаю тут твої сліди. 1 квилить вітер — птах підстрілений: “Ти не ходи! Ти не ходи!” Не чую я сопілки дивної: крізь заметіль все йду і йду… Як загубила я сліди твої, то, може, десь тебе знайду…

Зима засніженою гілкою зове мене у сніговій, лечу до неї перепілкою сховати біль і смуток свій…

Я ПЕРЕСТАЛА ЗЛИТИСЬ НА ЗИМУ

З давніх пір любила я весну, Неба голубого глибину, Ніжний цвіт черемхи і бузку, І гучне зозулине “ку-ку”.

І сама не знаю я, чому Сердилась на сніг і на зиму. На швидкі хурделиці танки І на гри зимові, гомінкі.

Та ішли з коханим якось ми Крізь пухнасті віхала зими. 1 мені так хороше було, Наче знов вернулося тепло.

Наче був не сніг — черемхи цвіт… Я обнять хотіла цілий світ…

І з тих пір не знаю я, чому Перестала злитись на зиму.

Відтоді я полюбила сніг, Що стелився килимом до ніг. Під швидкий хурделиці танок Дід Мороз одяг мені вінок.

Білий, білий, чистий мов кришталь…

Ах, мені його до болю жаль, Бо не вічний ясний дар зими, Як не завжди з милим разом ми.

XXX

Затаїла в серці дівочому Біль пекучий і гірку образу. Все питаю себе: ну чому, чому Я тебе не забула відразу?..

Чом весняними теплими ночами Ти, як привид стоїш біля мене, Володієш думками дівочими І розбуркуєш серце шалене?

…Ми ішли сніговими порошами, Ми ішли білоцвітом зимовим…

Я забула на мить, о хороший мій, Що одна я залишуся знову.

І зима дорогою порошею, Наче мати, мене дарувала.

Як хотіла я стати хорошою!

1 вона мені в тім помагала.

1 весільною піснею здружено Нас вітали зимові метілі…

Я забула на мить, що подруженькам Не співать на моєму весіллі.

Та навіки лишилась я вдячною

І землі, і її білоцвітам, Що зробили мене необачною Й підняли над оновленим світом.

ОКСАНА

Порою тешкуо весняною Зустрівся з милою Оксаною.

З тих пір я зву її коханою, Тільки не в очі.

Сказав; що гарна над усе вона, Що з нею лиш прийшла моя весна, А закохаюсь — в тім її вина, — Вірить не хоче.

Не бачив ще такої дівчини.

Неначе радістю увінчана.

Іде в кіно, та тільки з іншими, Все не зі мною.

Я ходжу тихий та несміливий.

Невже не стане зрозуміло їй, Що ожила вона в душі моїй Разом з весною?

Вітає всіх вона словами теплими — Мене лиш жартами дотепними.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

five × 5 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.