Тож віднині я пісню несу Не просту, а даровану казкою.

А ще часом мені здається (Може, це оптимізм у біді), Що я більш відчуваю серцем, Аніж бачила зором тоді.

…Ще і досі в’ється стежина, Що вела мене через жита… Сині очі у мого сина Як волошки мого життя…

МАТУСЮ, РОЗКАЖИ МЕНІ ПРО ЗОРІ

Матусю, розкажи мені про зорі! І про глибоку синь ясного неба. Чи правда, що тільки бачить треба, А чуть не можна у імлі прозорій? А ще скажи, чому бабусі плачуть, Коли удвох проходимо з тобою? Невже тому, що я зірок не бачу? Ти знов зітхаєш з болем та з журбою… А мені здається… А мені здається… Коли я чую місячну сонату, То бачу річку, зорі й нашу хату, А серце б’ється… так нестримно б’ється. Матусю, ти того не знаєш, Вночі, коли всі сплять, то я літаю.

Я чую, як співають небеса І як на землю падає роса… А хочеш, я про зорі заспіваю?..

XXX

Люблю життя сумне, а чи веселе, З перчинкою, і з хроном, а чи з хмелем. Люблю його за радощі чи муки, Люблю його за зустрічі й розлуки. Люблю життя невтомне і кипуче, Наперекір усім смертям живуче.

Люблю за шум вітрів, за тиху пісню… Лиш не було б воно без смаку, прісне.

XXX

Вже заросла та стежка бур’янами, І їх покрили вже сріблисті роси, Де лопотіло босими ногами Полатане дитинство русокосе. Я позбираю ту росу перлисту І прополю неходжені дороги, Нарву я чорнобривців і любистку І заквітчаю мамині пороги.

Ніхто не вийде з маминої хати І не покличе у теплінь затишну. Понахилялись явори крислаті І виросли мого дитинства вишні. Йду по селу, чужа і всім далека, Мене з лиця не впізнають знайомі. Лиш дивиться услід сумний лелека Й запрошує до батьківського дому. Ось річечка мала жбурляє воду, Над нею верби заплелися віттям…

Як добре не питаючися броду, В дитинство мандрувати з багатоліттям. Несе мені дрімота колисанку,

1 кида сон у втомлені зіниці Моє дитинство босе до світанку.

XXX

Я стою на забур’яненім подвір’ї. Тут колись я народилась і зросла. У якомусь нещасливому сузір’ї Заблукала тиха зірочка моя. Тут деревця молоді мене не знають, Схвилювалась тільки липа престара, Шелест я її на край землі впізнаю — Цей найкращий символ щастя і добра. Постаріла і знищіла рідна хата, Та, здається, зберегла своє тепло. Руки добрі, працьовиті мами й тата Залишили тут і душу, і тепло. Я стою і вітер гладить мої коси, Ноги чують дужу силу від землі, Я стою, а серце квилить, серце просить, Щоб хтось вислухав усі його жалі.

XXX

Трави лягли на спочинок, Вкрившись росою до сну, Зорям хрещатий барвінок Пісню співа чарівну.

Землю закоханий вітер Ніжним теплом обійма. Ти не шукай, бо на світі Кращого краю нема.

 

Місяць зійшов понад рожі, Душу бентежить мою. Верби стоять на сторожі Спокою в ріднім краю.

Теплий вітрець, наче ласка, Серце теплом обійма, Сном заколисана казка Сходить на землю сама.

Тут мене мати зростила, Пісню дала для душі, Тихо під ноги стелила Ніжні свої спориші.

А спориші, а чи терни — Винна вона не сама.

Ти не шукай, бо даремно — Кращого краю нема.

 

РЯДКИ для моїх синів

XXX

Котик на кухні сметанку лизав, А Саша побачив і мамі сказав. Мама до котика віник взяла — Котик розсердивсь і втік зі стола. Жаль стало Саші кота-пустунця — Краще б сметанку він з’їв до кінця.

XXX

Хто це стука пальчиком у моє вікно?

• Спи, дитя, це дощик йде уже давно.

Хто це хлюпає босоніж по калюжах прямо?

Хто це, хто це, мамо?

• Спи, дитя, це дощик ніженьки полощить.

Спи, це дощовиця вранці чепуриться.

Ходить дощ по траві, носить ківш на голові. А в ковші — водиця, щоб росла пшениця, І жита, і картоплі, — все, що квітне на землі.

XXX

Ходить ніч по берегах,

Сушить коси по лугах, Тернами розчісує, По садках розвішує.

На креслаті ясени Почіпляла диво-сни. Розсіває сни, мов мак: Вибирай собі на смак.

А як ранок надійде, Туман в коси заплете Й помандрує з зорями По світах незораних, Назбирає снів в запас Та й повернеться до нас.

РОМАШКА

Було важко йти — 1 я втомився, На ромашку білу Задивився.

Сонце нею милувалось Теж.

Де таку красуню Ще знайдеш?

А ромашка в білому Убранні Усміхалась ніжно сміхом Раннім, Шепотіла в гомоні трави: “Ти зірви мене! Зірви! Зірви”.

Вітер пахощами захмелений Гладив, пестив це біле диво. Я ж дивився на неї звеселений 1 від того ставав щасливий.

І зникали і смуток, і втома, Накопичені в серці з роками…