ЖИВЕ ДЖЕРЕЛО

БАТЬКІВ СКАРБ

Мій батько був трудівник. Він був хлібороб, садівник, Будівельник, тесляр і солдат, Вмів вирощувати виноград. Він був селянин, робітник, Українець, узбек і калмик… А ще він співати вмів, Та так, що аж подих німів. Я ж дочка його і мені Заповів він свої пісні І своє, хоч не все, ремесло, Що разом зо мною зросло, Увійшло в мою плоть і кров, Як до рідного краю любов.

І покіль в мене крапля жива, Не забуду я батька слова. Він сказав мені: “Виростеш ти — Мусиш землю свою берегти. Кожна грудочка, кожна стеблина, — Все це, дочко, твоя Батьківщина. Скарб великий лишаю тобі: Зорі ясні, річки голубі, Небо синє і поле без меж…

Де таку ще красу ти знайдеш?.. Пишнотрав’я степів і ліси 1 захмарених гір голоси, Білі ночі, і сяйво снігів, І мережу морських берегів…” …Мого батька давно вже нема, Я вже матір’ю стала сама.

І своїм повносилим синам Батьків скарб я у спадок віддам… Я навчу їх співати пісні, Що наспівував батько мені, Жито жати і зв’язувать сніп, Скільки коштує сіль наша й хліб… Я навчу їх вести борозну І знаходити серця струну, Пізнавати і зло, і добро, І любити Куру і Дніпро… Бути токарем, плавити сталь І в космічну линути даль, Бути правди, добра сіячем, А як треба, то стати з мечем, Щоб сказать своє горде “Не смій!’’ Хто на скарб зазіхатиме мій, Щоб ніхто у моєму краю Не засмучував пісню мою.

ЖИВЕ ДЖЕРЕЛО
Коли я зовсім ще була мала, Йшла по землі непевною ходою, Мене татусь повів до джерела І напоїв “живлючою” водою.

І розповів легенду він мені, Що та вода незборну має силу, Що в бойові важкі суворі дні Джерельну воду воїнам носили. Вона їх піднімала знову в бій, Смертельні їх загоювала рани. Вставали мертві, падали живі, 1 знову підіймались в бій останній…

…Ще він сказав, що та вода свята, Її хто вип’є, той забуде втому 1, де б не був, навік запам’ята Стежину ту до батьківського дому…

Я поруч з татусем додому йшла, І лоскотали трави ніжки босі… І сонце підіймалось зза села, І з поля вітер пахощі приносив.

Солодкий щем відчула я тоді, Якась бентежність душу полонила. Не знала я, чи сила в тій воді, Чи в тій росі, що босі ноги змила.Чи в тому світі, що пишавсь, буяв, Що кликав сонце і мене до себе… Мені здавалось, що я — не просто я, А частка сонця, і землі, і неба.  Роки минали, я вже підросла, Відчула міць і біль свого народу, 1 ще не раз пила із джерела Оту живлючу, ту святую воду. Ростуть у мене два сини малі — Оплекувана рунь моя весела… То ж я навчу їх кланятись землі, З якої б’ють такі живі джерела.