По землі ходила казка

ОЛЕНЧИНА ПІСЕНЬКА
Жила на світі дівчинка Оленка. Одна-однісінька жила, як билиночка у полі: і радіє –
одна, і плаче – теж одна. Єдине в неї багатство – це пісня. Звідки її дівчинка навчилася – вона
не пам’ятала. Здається, мама колись співала. Але й маму дівчинка також смутно пам’ятала.
От тільки й лишилося, що пісня: “Вийшли в поле косарі…” Вона співала її завжди: і тоді,
коли носила воду взимку у подертих черевиках, і коли руки боліли від важкої роботи, і коли
хтось ображав її, що й на сльози збиралося, дівчинка знай собі співала. І якось легше ставало
на душі: робота здавалась не такою важкою, дорога не такою далекою, образа не такою
гіркою.
Одного разу, коли Оленка йшла собі у сусіднє село шукати роботи, зустрівся їй
багатий купець і запитав:
– Скажи мені, дівчинко, що це ти за пісеньку співаєш? От я і багатий, а ніяких пісень
не маю…
– А я маю, – сказала дівчинка, – ось моя пісенька.
І заспівала. Голосок у неї був дзвінкий та гарний, і пісенька так і линула аж у саме
небо:
“Гей, ну те, косарі,
Хоч не рано почали.
Хоч не рано почали,
та багато утяли”.
– Послухай, дівчинко, – сказав купець, – продай мені свою пісеньку. Я тобі добре
заплачу.
– А хіба пісні продаються? – засміялася Оленка.
– На світі все продається, – сказав купець. – Ось тобі три карбованці. Це – добра плата.
– А як же я вам віддам свою пісеньку? – запитала дівчинка. І чомусь їй раптом стало
сумно-сумно. І маленьке сердечко забилося тривожно-тривожно.
– А ти заспівай її, – сказав купець, – от я її і заберу.
Заспівала Оленка. Ще ніколи вона так сумно не співала. Її пісенька ніби прощалася з
нею. Оленка ніяк того не могла зрозуміти: хіба ж вона раз співала? Хіба ж раз слухали її різні
люди? І не знала дівчинка, що не купець то був, а злий чаклун. І не знала дівчинка, що не
можна продавати пісню.
Задзвеніла пісенька сумно і замовкла. Поїхав купець, а Оленка пішла собі. Хотіла
заспівати – а воно не співається. Ніби й не співала раніше ніколи. Засумувала дівчинка. Вже й
забула, як тішилася, що купить собі нові черевики і не буде взимку мерзнути в ноги. Вона ще
не розуміла, що сталося, але їй було дуже сумно. Раптом бачить дівчинка – аж сидить край
дороги старенька жінка. Сидить та й плаче.
– Чого ви, тітусю, плачете? – спитала Оленка.
– Та як же мені не плакати! – відповіла жінка. – Простудила я свої ноги і тепер не
можу ходити. Пішла до лікарів, а ті загадали аж три карбованці за ліки їм дати. Де ж мені їх
взяти? Доведеться тепер калікою на світі жити… Та й ще дужче заплакала.
– Не плачте, тітусю, – спаленіла раптом Оленка. – Я можу вашій біді допомогти. Ось
гроші… І дівчинка дістала свої три карбованці. Вона так зраділа, що може допомогти бідній
жінці, що знову забула, як їй взимку мерзли ноги в подертих черевиках.
Пішла дівчинка далі й не зчулася, як заспівала. А потім зрозуміла, що до неї
повернулася її пісенька.
– Ой, пісенько, – скрикнула, зрозумівши, – я тебе більше ніколи не буду продавати. Ні
за які гроші!
Та й знов заспівала: “Вийшли в поле косарі…”
Дивиться Оленка – аж їде повіз, оточений почтом. А на ньому сидить прегарний
хлопець. Злякалася дівчинка, хотіла було втекти, та нікуди. А поки вона думала, то повіз
порівнявся з нею, і гарний парубок, перехилившись до неї, спитав:
– А що це ти, дівчинко, за пісеньку співала? Її далеко чути. І якось радісно від неї на
душі стає.
– Це моя пісенька, – сказала Оленка, – я її нікому не віддам!
– А навчити мене можеш? – спитав королевич. Бо то був він.
Дівчинка знітилася:
– Можу, – відповіла вона.
– Сідай сюди, – сказав королевич, звільняючи місце побіля себе.
Дівчинка сіла. Повіз покотився далі, тільки вже з пісенькою. По дорозі їх наздогнав
хлопець – пастушок з сопілкою. Він награвав щось веселеньке – аж раптом почув пісню.
– Яка гарна пісенька! – сказав хлопець. І заграв її на сопілці.
– Сідай до нас, – сказав королевич, – буде веселіше.
Сопілкар сів. Пісня задзвеніла зовсім весело. Проїжджали вони по селах – і пісню
підхоплювали селяни. Проїжджали полями, де працювали люди, – і вони підхоплювали її. І
від тої пісні їх робота ставала легшою, сонце не так дошкуляло, пилюка не так допікала.
Зажила Оленка у веселому королівстві. Всі любили її, роботящу і лагідну. А надто
любили її пісеньку. Виросла дівчинка. Вже б і заміж пора. Королевич ні на кого більше й не
дивиться. І просить її, й умовляє, щоб була йому за дружину. А вона – ні та й ні. А вечорами
ніжно сумувала сопілка, співаючи іншу пісню, пісню кохання…
Ця казка не подібна до інших казок, де найвища нагорода для дівчини – вийти заміж за
королевича. Хоча королевич був гідним хлопцем і дуже любив Оленку, та незабаром
зрозумів, що дівчина любить сопілкаря. І відступився, бо зрозумів також, що кращої пари не
було, мабуть, на світі.
І зажили щасливо і весело сопілкар з Оленкою. Веселішої хати не було у всій околиці.

 

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

19 + 6 =