По землі ходила казка

– А чому б ні? Я й живу тому, що добрі люди на світі є, а то б уже давно пропав. А
мені пропасти не можна, бо тоді пісень на світі поменшає.
– То ходім.
Тітка Настя ввела гостя у хату, обсушила, нагодувала, а гість, відпочивши, дістав свою
бандуру, довго щось там підладжував, а потім так легенько доторкнувся до струн – і в хаті
ніби посвітлішало від того ніжного звуку.
Оленка сиділа біля вікна і пробувала щось вишивати. На гостя вона спершу не
звернула уваги. Але коли той доторкнувся до струн бандури, дівчинка якось дивно глянула
довкола, вишиття випало з її рук. А бандурист заспівав:
Ой, Морозе, Морозенку,
Ти славний козаче,
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче.
Дівчинка дослухала всю пісню до кінця. Заслухалась і тітка Настя. Може тому і не
звернула уваги на якийсь дивний погляд Оленки. А та підійшла до неї, обняла холодними
рученятами і тихенько спитала:
– Мамо, а що, хіба вже весна прийшла?
– Ні, донечко. А що?
– Мені здається, що я тану…
І дівчинка заплакала. Матері на руки капнула гаряча сльоза її вже не крижаної доньки.
– Не бійся, донечко, тепер нічого не бійся.
– І весни?
– І весни також.
А на лаві під образами сидів кобзар. Він нічого не міг зрозуміти, але знав лише одне:
його пісня зробила якесь диво. Та до того йому було не звикати. На те він і кобзар.

ПРО ОДНУ МАМУ, ЩО НЕ ВІРИЛА В КАЗКИ
Чи вірите ви в казки? Звичайно вірите, поза всяким сумнівом. А є, уявіть собі, такі
люди, котрі в казки не вірять. Їх не багато, але вони все ж є. Це переважно дорослі люди.
Мами, як правило, в казки вірять, бо цьому, безумовно, їх навчили діти. Але була на світі
мама, а може їх було дві, більше ну ніяк не могло бути, котра в казки не вірила. Але мамою
вона була для своєї донечки Галинки, інші ж діти називали її тьотею Христею. Скаже їй
Галинка:
– Мамо, а я сьогодні вночі літала.
А мама їй:
– Не розказуй мені казок.
– А чому? – дивується Галинка. На те мама нічого не відповідала.
Нудно жилося на світі Галинчиній мамі без казок. Певно, від того вона простудилася і
захворіла, та так, що лікар звелів їй лежати в ліжку і навіть телевізор заборонив дивитися. Від
того Галинчиній мамі стало ще нудніше. Та що ж поробиш! Лікаря мусять слухатися навіть
мами. І тому, коли до неї зайшла Галинка, мама зраділа.
А коли доня сказала:
– Знаєш, мамо, до мене сьогодні вночі приходила Попелюшка, – мама засміялася:
– Ну і фантазерка ти, доню.
А потім попросила:
– Розкажи мені одну із своїх казок.
– Зараз не можна, – сказала дівчинка.
– Чому? – здивувалася мама.
– Зараз день, і тобі буде нецікаво. Треба увечері, коли ти приготуєшся до сну.
– Гаразд, – посміхнулася мама. Вона подумала, що доні просто не хочеться
розповідати. Мама не образилася. Незабаром і забула про своє прохання. Але не забула про
нього Галинка. І коли мама, повечерявши і прийнявши ліки, зібралася спати, в кімнату
увійшла Галинка і сказала:
– Ти готова, матусю?
– До чого? – не зрозуміла мама.
– Мандрувати у казку, – нагадала дівчинка.
– Звичайно, – усміхнулася мама, – а що для цього потрібно?
– Закрити очі і уявити себе маленькою.
І мама закрила очі. Нараз вона стала зовсім маленькою і почула голос своєї мами:
– Христинко, сама до лісу не ходи – заблудишся.
Галинчина мама хотіла щось відповісти, але чомусь не змогла. Зате вона раптом
відчула, що довкола неї – ліс, вона вдихала запах хвої і торішнього листя. Мама хотіла
здивуватися, але теж чомусь не змогла. Раптом вона почула вовче виття – і тут вже було не до
жартів. Вона кинулась бігти. Бігла довго і встигала дивуватися, як це їй вдасться так швидко
бігти. А потім згадала, що вона зараз маленька, зовсім маленька дівчинка Христинка. Але тут
Христинка ще більше здивувалася і навіть злякано оглянулася довкола. Вона, виявляється,
забігла в такі хащі, що й не знала, як їй звідси вибратися. Вона вже й забула, що доросла, що
сама вже мама, і що в неї є донечка Галинка. Це була маленька розгублена дівчинка у
непрохідному лісі. І та маленька Христинка раптом заплакала.
Аж тут на галяву вийшов дідусь. Він був такий чудний, що Христинка забула про свої
сльози і мало не приснула зо сміху.
– Живий гриб, – обізвала Христинка подумки дідуся. А він і справді був схожий на
гриб, але тоді то мав би бути мухомор, бо на голові у нього була яскрава червона шапочка у
крапинку. На шапці прилипли кілька прив’ялих травинок.
– Який дивний дідусь, – подумала Христинка, розглядаючи дідову бороду, схожу на
мох. З-під шапки блищали хитруваті маленькі очі. Це був недобрий блиск.
– Ти знаєш, хто я такий? – запитав старий у дівчинки.
І Христинка задумалася: не могла ж вона сказати, що він схожий на мухомора – ще
образиться.
– Ні, не знаю, – сказала дівчинка.
– Не прикидайся! Знаєш. Ти правильно подумала: я – Мухомор.
– А хіба Мухомори розмовляють?
– Звичайно. Хіба ти казок не читала? Але річ не в тім. Ти тепер житимеш у мене.
– Я не хочу, – заплакала Христинка, – я хочу до мами!
– А тебе ніхто не питає, чого ти хочеш, і чого ти не хочеш. Тепер ти будеш робити те,
що я тобі накажу.
Дівчинка ще трохи поплакала, а потім зрозумівши, що це нічого не дасть, витерла
сльози. Вона вирішила, що поки що доведеться погодитися. А там вона неодмінно щось
придумає.
– А що я буду у Вас робити?
– Роботи у мене вистачить. Скажи, ти любиш розфарбовувати картинки?
– Звичайно, – трохи повеселішала дівчинка. Якщо це лише малювати, то вона… Але
Христинка не встигла додумати. Старий дістав з-під шапки коробку. В ній були фломастери,
але якісь незвичайні. Дівчинка таких ще не бачила.
– А де папір і що треба малювати? – запитала вона.
Старий зло хихикнув.
– Малювати ти будеш не на папері.
– А на чому?
– Ти будеш розфарбовувати гриби.
– Гриби? А навіщо? Вони й так гарні.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

nineteen + 14 =