По землі ходила казка

Старий знову хихикнув.
– Молодчинка. Звісно, гарні. Скажімо, Мухомор. Яка в нього шапочка!
– Мухомор отруйний, його не можна їсти, – сказала дівчинка. Вона іноді ходила з
мамою по гриби, і мама їй показувала отруйні гриби, котрі не можна було збирати.
– От-от… А ти всі отруйні гриби перефарбуєш на їстівні. Зрозуміла?
– Але ж цього не можна робити. А що, коли хтось їх збере і отруїться?..
Старий захихикав.
– Ото й добре. Бо ж інакше, для чого тоді ми є?
– Я не буду цього робити. Це злочин, – сміливо вигукнула дівчинка.
– Будеш. Куди дінешся? А коли ні, то я напою тебе своїм соком – і ти помреш.
Дівчинка мовчки взяла фломастери і пішла в хащі. Вона присідала, шукаючи їстівні
гриби, і підмальовувала їх: білий гриб став ще білішим, опеньок – залишався собі опеньком, а
сироїжка – сироїжкою. Лише трішки фарби добавляла їм Христинка. Вона так захопилася
своєю роботою, що й не помітила, що за її спиною зупинився старий Мухомор і спостерігав
за її роботою. Раптом він несамовито закричав:
– Ти що це робиш, погане дівчисько? Які гриби фарбуєш? Я ж сказав…
– Я не дуже на грибах розуміюся, – хотіла схитрувати Христинка.
– Нічого. Будеш в мене розумітися. В дупло її!
Де взялися два вужі, скрутили дівчинку і кинули у дупло. Дівчинка заплакала:
– Пропала я ! Тут мене ніхто не знайде.
І тут вона ніби здалеку почула чийсь знайомий голос.
– Мамцю, прокидайся, вже ранок. Лікар незабаром прийде.
– Ой, – зойкнула мама і відкрила очі. Вся кімната була залита сонячним світлом. Біля
ліжка стояла Галинка і усміхалася.
– Той Мухомор такий страшний, – сказала мама. – Якби не ти, то й не знаю, як би я
виплуталася з цієї історії.
– Я так і подумала, – примружила очі Галинка, – ти ж в казку не часто мандруєш. От я
і вирішила, що ти сама не виплутаєшся.
– Дякую тобі, донечко! У наступну казку ми підемо вдвох.
– Неодмінно, – сказала Галинка.

ПОДОРОЖ У МИНУЛЕ
Було це у важкі часи, коли не кожна мама могла купити своїй дитині фабричну ляльку.
То ж шили ляльки самі діти або ж їхні мами. Шили із всяких лоскутків матерії, старих і
нових.
Марійці повезло: у неї була для ляльки металева голова, справжня фабрична голова:
кучері, очі, носик, ротик у ляльки, – все було з металу. Залишалося тільки зшити тулуб і,
якщо його вдало зшити, то лялька виходила досить гарною. У Марійчиної ляльки вже кілька
разів мінявся тулуб. На цей раз Марійка дуже старалася, ще й мама їй допомагала. Лялька
вийшла дуже гарна, з дівоцьким станом, з гарними ручками та ніжками, ще й панчішки їй
Марійка пошила. А потім вже шила всякі платтячка, спіднички та блузочки. Де тільки який
лоскуток роздобуде, відразу ляльці приміряє.
Якось одна старша дівчинка пошила їй зовсім доросле плаття, так би мовити вечірню
сукню. Вона була з нової шерстяної тканини, спереду були складочки, ззаду коло шийки був
пришитий справжній гудзик. Словом, сукня була дуже гарна. Марійка пишалася своєю
лялькою, що мала таку гарну сукню.
Минув час. І нарешті Марійчина мама купила доньці справжню фабричну ляльку. Яка
щаслива була дівчинка! Звісно, що дітям для щастя треба трохи менше, ніж дорослим.
Марійка скрізь носила свою нову ляльку. Діти, котрі ще не мали фабричних ляльок, заздрили
їй, просили хоч в руках потримати, і Марійка давала, бо вона була доброю дівчинкою. Лялька
була горда з того і ніби аж задавалася.
А стара лялька тепер сумно лежала в кутку: на неї ніхто не звертав уваги. А якби
звернув, то дуже б здивувався: у неї на очах були сльози. Ви скажете ляльки не вміють
плакати? Воно, звичайно, так, але не зовсім. Вони просто не показують людям все, що вміють
робити. Лежала, лежала собі лялька – та й зникла. Зникла – та й байдуже: ніхто на те не
звернув уваги.
Нарешті всі вже побачили Марійчину нову ляльку. Всі-всі. І Марійці стало нецікаво.
Мама не дозволяла її скрізь брати з собою, наприклад, до лісу.
– Забрудниш, донечко, її. Нову я не зможу купити.
Отож Марійка засумувала. От зі старою лялькою можна було всюди бавитися, одягати
її й роздягати, заквітчувати, садити у свою хатку. А з новою всього того робити не можна.
– А де ж моя стара лялька? – спитала Марійка.
І почала шукати. Вона шукала скрізь, але ляльки ніде не було.
– Чого ти шукаєш, доню? – запитала мама.
– Стару ляльку, – відповіла Марійка.
– А навіщо тобі вона? Ти тепер маєш нову гарну ляльку, – здивувалася мама.
– Ні, мені потрібна стара лялька, – сумно сказала Марійка. Пізно, Марійко, згадала ти
про свою подругу.
Ляльки не було. Дівчинка лягла спати з поганим настроєм.
– Ну куди вона могла подітися, – думала Марійка.
І раптом вона почула якесь шарудіння.
Дівчинка вже хотіла покликати маму, але хтось легенько торкнув її за плече, і Марійка
почула тоненький голосок:
– Це я, Ліна (а треба вам знати, що саме так було звати стару Марійчину ляльку),
вставай і ходім зі мною!
– Куди? – німіючи від подиву, питала Марійка.
– Ніколи, ходім! – серйозно як для ляльки відповіла Ліна.
– Стривай, – зупинила її Марійка, – а ти хіба вмієш розмовляти?
– Звичайно ж, умію… хіба ж забула, коли ми з тобою бавились, ти мене вчила: скажи
“мама”? Забула? Та звичайно, де ж тобі пам’ятати про мене! У тебе ж тепер є нова лялька! – І
в голосі у Ліни забриніли сльози.
– Ліночко, я була недобра, вибач мені, – сказала Марійка, сама ледь не плачучи.
– Ну, годі тобі, скоріше ходімо, а то ми з тобою до ранку проговоримо, а я хочу тобі
дещо показати…
– А це далеко?
– Ні, зовсім близько.
Марійка встала. Ліна підійшла до дзеркала, відхилила його, і дівчинка побачила в стіні
зовсім маленькі дверцята.
Марійка й не думала, що вони там є.
– Ходім за мною, – тихо сказала Ліна.
– А я пройду?
– Пройдеш.
І вони обидві пройшли в дверцята, і опинились в якійсь кімнаті, уже знайомій, але
Марійка не могла згадати, де вона її бачила.
– Ти не пригадуєш? – спитала Ліна і засміялася.
– Та це ж будиночок, в якому ви колись жили, коли ти була зовсім маленька.
– Так його вже давно розвалили, – здивувалася Марійка.
– А ми з тобою повернулися в той час, коли він ще стояв. Глянь на себе, ти стала
зовсім маленька, як тоді.
– Ой! – зойкнула Марійка.
– Не бійся, – заспокоїла її Ліна, – все це мине, коли ти прокинешся. А зараз подивись
краще навколо. Ти впізнаєш ці речі?
– Ой, – знову здивувалася Марійка, – моя колиска! Її тато вже давно на дрова порубав,
а тут вона така гарна… І мій м’ячик, якого мені хресна мама подарувала, – і Марійка
підкинула м’ячик, і він весело підстрибнув.
– І моя машинка, котру я вже давно поламала! І наш старий чайник, котрий мама вже
давно викинула! Навіть мої новенькі чобітки, котрі вже давно на мене малі. Ой, Ліночко, як
це тобі вдалось?
– Просто я тепер тут живу, – тихо сказала лялька.
– Ну, тепер ти знову житимеш зі мною.
– Ні, Марійко, ні… Як не буде вже ніколи вашого будиночка, якого ви розвалили, як
не буде ніколи більше старого чайника, твоєї колиски, яку тато порубав на дрова.
– Але ж тебе ніхто не викинув, – спробувала заперечити Марійка.
– Це однаково, – тихо сказала лялька.
– Пробач мені, Ліно!
– Я не ображаюся. Життя іде. А ось бачиш цю чашку.
– Ой, це ж я її розбила, а потім тихенько викинула, щоб мама не сварила… Вона ціла.
– Це єдина річ, котру ти зможеш звідси забрати.
– Ну, ходім зі мною, Ліночко!
– Ні, не можу. І тобі пора. Незабаром мама прокинеться.
Марійка прокинулась, мама стояла над її ліжком і усміхалась.
– Вставай, донечко, ранок уже.
– Ой, мамочко, – сказала Марійка не відкриваючи очей, – поглянь за дзеркало. Що там
у нас?
– Що ж там у нас? – засміялася мама, – напевно, пилюки багато: я вже давно його не
відсувала.
– Ні, мамо, – наполягала дівчинка, – подивись скоріше.
Мама підійшла до дзеркала, відхилила його, зазирнула:
– Правду я сказала, там море пилюки.
Марійка зіскочила з ліжка, сама підбігла до дзеркала і зазирнула – за дзеркалом була
стіна.
– Мамо, там були дверцята.
– Прокинься, Марійцю, ніколи там не було ніяких дверцят. Все це тобі, напевно,
наснилося.
– Були, – доводила дівчинка, – і я з Ліною туди заходила.
– З якою Ліною? – було видно, що мати почала непокоїтись: може дитина захворіла,
марить чи гарячка… Та ні, просто вона ще не прокинулась.
А Марійка розповідала. Говорила швидко, ніби боялася, що її переб’ють, не
вислухають до кінця. Мама слухала, слухала, а потім розсміялася:
– Ти мене аж налякала. Просто все це тобі наснилося. Ну, ходім снідати!
– Ти мені не віриш… А он поглянь, що на столі…
На столі стояла чашка, їхня колишня чашка. Ціла.
– Наша чашка, правда, я щось її давно не бачила, все думала, що десь розбилася, а
вона ціла. Марійка почервоніла.
– Мамочко, я її справді розбила.
Мама здивовано звела брови:
– Марійко, але ж чашка ціла. Що бо ти говориш?
І вона доторкнулася до Марійчиної голови. Марійка образилася.
– Ну, чому ж ти мені не віриш? Колись у минулому, – Марійка почервоніла, – я
розбила цю чашку і потай викинула, щоб ти мене не сварила. А тепер я принесла її з свого
минулого. Ти мені не віриш…
Мама задумливо погладила доньку по голівці. Вона й сама страшенно любила казки,
але до такого її фантазія ще не доходила.
– Ну що ж, тоді ти щаслива, – сказала мама, – ти змогла побувати в своєму минулому.
Скільки дорослих можуть позаздрити тобі… Вони позбавлені такої можливості.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

20 − nineteen =