По землі ходила казка

– Почекай. Мама не любить, щоб її перебивали.
Тим часом принесли медаль із сиру. Хлопчик чемно подякував.
– А ти гарненький, – розглядала його Мишанда.
– Хочеш бути у мене головним при дворі? А потім я женю тебе на одній із моїх
прекрасних дочок.
– Я хочу додому, – сказав Юрасик.
– Нечувано.
– Відмовлятися від королівської милості!
– Нечувано, – запищали миші довкола.
– Та я тебе щурам віддам! Та ми тебе защипаємо, – пищала розлючена Мишанда.
Маленька мишка ледве не плакала:
– Мамо, я обіцяла йому! Він врятував мене!
– Цить! В підземелля його!
І дві великі миші повели хлопчика у глибоку нору, звідки йому, маленькому, ніяк не
вибратися. Добре, що хоч медаль не забрали: сякий-такий запас їжі.
– От тобі маєш. З вогню та в полум’я, – розмірковував сумно Юрасик.
Та раптом він почув, як щось шкряботить у куточку. А потім побачив маленьку
мишку.
– Ох, як я втомилася. Давай скоріше. Я зробила хід. Ми виберемось звідси. Ходімо
скоріше. Ти мені вибач, я не думала, що так вийде.
– І куди ми підемо з того проклятого мишачого царства? Сто котів на вашу голову!
– Ой, не кажи так! Не сердься. Ти ж читав казки і, певно, знаєш, що королеви не
завжди бувають справедливі.
– А ти того не знала? – ущипливо зауважив хлопчик.
– Це ж моя мама. Я думала, вона зрадіє, що ти врятував мене. Ну, ходімо. Я мушу тебе
вивести звідси. А де ти живеш?
Хлопчик починає пояснювати, та раптом маленька мишка перебила його:
– Я знаю! Я вже знаю! У твоєї мами найсмачніший сир. Ми часто ходимо ласувати…
Та й знічено замовкла.
А Юрасикова мама і справді робила дуже смачний сир. Всі про це говорили. На базарі
відразу його розкуповували, просили ще привозити. І до комори миші справді навідувалися.
Мама бідкалася, все грозилася кота завести, а батько доброзичливо сміявся:
– І мишам щось їсти треба. І їм смачного хочеться.
Юрасик з маленькою мишкою довго блукали підземними лабіринтами, аж поки не
вилізли… І де б ви думали? В Юрасиковій коморі.
Юрасик стояв посеред комори і роздивлявся довкола. А маленька мишка як глянула на
нього, то аж приснула зо сміху. Він був брудний, в землі та глині, одяг пошматований.
– Ну і вигляд у тебе!
– З гостей іду, – буркнув Юрасик, – від королеви Мишанди. Сто котів на …
– Не треба, не говори так. Я ж допомогла тобі.
– Дякую, – пом’якшав голос хлопчика. – Але як я у такому вигляді покажуся мамі?
– Почекай, нікуди не йди, я зараз. І мишка зникла. Юрасик здивовано оглядався
довкола.
Це була їхня комора. На полицях лежали різні харчові припаси. Був тут і мед, було й
сало. Був і сир – найсмачніший у світі. Та думки і споглядання перервала поява мишки.
– Тримай, – поклала вона якийсь згорток. Хлопчик розгорнув: це були гарненькі
маленькі штанці і блискучий, трохи навіть схожий на клоунський, сурдут.
– Де це ти взяла? – суворо допитувався хлопчик у своєї помічниці.
– В Оленки.
– Поцупила?
– Ні, ми з нею дружимо. Я в неї попросила. Вона сама шиє одяг для своїх ляльок. От я
і попросила, – виправдовувалася мишка. Юрасик чемно подякував і став одягатися. Вигляд
він мав цілком пристойний, навіть трохи урочистий. Можна було подумати, що він
прямісінько з королівського двору.
– Ну, гаразд. Тепер іди собі, – суворо сказав Юрасик.
– А можна я?..
– Що? – не зрозумів той.
– Трішки перекушу. Я голодна.
– А-а! Сиру закортіло? То добре вже, їж. Він почекав, поки наїлася його маленька
рятувальниця. Вони попрощалися.
– Ми більше не будемо навідуватися до вашої комори, – сумно сказала мишка.
– Ні… Чому ж? Тільки не дуже…
– А ви кота не заведете? – поцікавилася вона.
– Якщо й заведемо, то він не ловитиме мишей, – запевнив Юрасик.
– Так не буває, – сумно зітхнула мишка. – Ну, бувай! Мені не хочеться з тобою
розлучатися.
– Мені також, – зізнався хлопчик, – але мені пора до мами і тата. Вони хвилюються. І
він голосно постукав у двері. Мишка шмигнула в нірку. Хлопчик постукав ще і ще. Мама
подумала, що це миші в коморі товчуться.
– Але щось дуже голосно. Це вже занадто. Таки треба завести кота, – подумала мама і
відімкнула комору. Як же вона була здивована, коли побачила свого маленького синочка, за
котрим вже всі очі виплакала. Мама повела хлопчика до хати, і вони з батьком довго слухали
розповідь про його пригоди. А потім батько сказав:
– Це не годиться. Ми мусимо знайти десь такого лікаря чи чарівника, чи не знаю вже
кого, щоб допоміг Юркові вирости. Він мусить бути міцним і дужим, щоб сам себе міг
захистити.
Почали шукати, питати у людей. І таки знайшли. Це був старенький дідусь. Від нього
пахло травами, ліками, віяло доброзичливістю.
– Ви лікар чи чарівник? – поцікавився Юрасиків батько. Дідусь засміявся:
– Кожен добрий лікар – це чарівник.
– А нам ви зможете допомогти?
– Безумовно. Але перш за все ви самі мусите собі допомогти.
– А як? – в один голос запитали Юрасик і батько.
– Ви мусите дуже захотіти. От ти, – звернувся він до хлопчика, – ти дуже хочеш
вирости?
– Дуже, – палко аж вигукнув хлопчик.
– Тоді слухай. Ти мусиш щодня… чуєш? Щодня вставати до сходу сонця і купатися у
вранішній росі. Ти поки ще маленький, роси тобі вистачить. А коли підростеш, купатимешся
у ставку чи в річці. Буде холодно, хотітимеш спати, болітиме кожен м’яз, але мусиш… А
батько має обладнати тобі спортивний майданчик. Щодня – спортивні вправи. Але щоб
щодня. А про добрий обід, котрий також тобі не завадить, думаю, подбає мама. І ніяких тобі
чарів.

Сторінки: 1 2 3 4 5 6

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

two × 3 =