А СОЛОВЕЙКО ТЬОХКАВ НА КАЛИНІ
Дрімота заховалась біля плота
Й чекає, доки сон її покличе.
А соловейко тихо: «Хто там? Хто там?»
І місяць роздивляється обличчя
Через вікно. Ото вже блудник вічний,
Так любить підглядати таємниці.
А на обличчі тому тихий відчай,
Бо милий не приходить і не сниться.
Вже сон-дрімота склеплює повіки.
«Засни, засни» – цвіркун десь біля хати.
Ніколи не кажи, що це навіки.
Не треба долі і собі брехати.
Вона того не любить. Ніч дурманна
Ворожкою крадеться по стежині.
Життя, скажу я вам, така омана.
А соловейко тьохка на калині,
Як сотні літ назад. То що змінилось?
Чи є у тому хоч якась розрада?
Дівчата й хлопці і колись любились.
Були весілля, а була і зрада.
І соловейко тьохкав на калині.
Роса безмовно падала на трави.
Все, як колись… Отак самісько й нині.
А місяць присипляє світ лукавий.
От тільки двигуни так не гуділи.
Від них сховатись ніде в Україні.
Вози собі спроквола торохтіли,
А соловейко тьохкав на калині.

ПРОЙДИСЯ ПО ЗЕМЛІ БОСОНІЖ
Дай-но, дівчинко, яблуко бабці,
Те червоне, оте, що в руці.
Скинь до біса ті модні капці
І помий свої ноги в ріці.
І пройдися босоніж по полю,
По дорозі або й по стерні,
Дай своїм ноженятам волю,
Як колись радив батько мені.
Відчуття це ні з чим не зрівняти.
Так не ходять? А ти пройдись.
Так ходила колись твоя мати,
Так бабуся ходила колись.
Так ти будеш здорова і дужа,
Від землі наберешся сил
І не будеш ніколи байдужа
До земної й людської краси.
Все живе по землі ходить босе,
Щоб відчути її тепло.
Заплети свої довгі коси
І відкрий молоде чоло.
І не бійся засмагнути трішки.
Бог на те посилає нам літо.
Щоб спочили твої босі ніжки,
Ти постав їх на землю зігріту.

МОЖЕ БОГОМ БУДЕМО ПРОБАЧЕНІ
Холодно мені на цьому світі.
І душа, і тіло незахищені.
Безнадія, вивіяна хвищами,
І так мало, так замало квітів.

Про людське тепло уже й не мовиться.
Де не глянеш – блазні й лицеміри.
І душа до Бога вже не молиться –
Втратила мізерні рештки віри.

Впали сльози на росу незайману,
На траву, ніким не потолочену.
Знаю, ми прийшли в цей світ не зайвими.
Та судилось стати поторочами.

Пустка й холод у душі спустошеній.
Вже пора б до Бога навернутися.
Ходить місяць по траві зарошеній,
Хоче сон до хати повернутися.

Сили ще дорешти не розтрачені.
При житті ще можемо воскреснути.
Може, Богом будемо пробачені.
Бог нас любить і не дасть нам щезнути.

ДИТЯЧІ ГОЛОСИ

ПРИНЦИ І ПРИНЦЕСИ
Коли ти юний – щастя аж по вінця,
Коли ти юний – повний світ чудес.
Дівчата, як відомо,
Закохуються в принців,
А хлопці, безумовно, у принцес.
Ви ходите замріяні і горді,
А в голові у кожного своє,
Хтось на гітарі пробує акорди,
Як добре, що гітара в когось є.
Урок у класі, ви ж у піднебессі,
І вчителі нервуються дарма.
Бо хлопці ще не знають,
Як освітчитись принцесі,
Коли принцеси поблизу нема.
Живе вона за морем-океаном,
А може на безлюдних островах,
І мріє, що колись
Зустрінеться з Іваном,
З Тарасом чи з Романом хоч у снах.
І з принцами таке ж буває диво.
Живуть вони в далекій стороні.
І дівчину найкращу,
Розумну і вродливу,
З них кожен мріє бачити хоч в сні.
Мине ще зовсім небагато часу,
Фантазії розвіються, як дим,
І кожен хлопець поглядом
Поведе по класу
Й побачить, що принцеси поряд з ним.
Дівчата подорослішають трішки,
У кожної змінився, звісно, смак,
Вони ловили хлопців пересмішки –
І кожна червоніла, наче мак.
І з долею навіщо йти на принцип?
Вже краще з нею просто поряд йти.
Бо їхні хлопці – лицарі і принци,
І кращих в цілім світі не знайти.
А хлопці що ж? Поборники прогресу,
Виплекуючи мрію потайну,
З них кожен обирав собі принцесу,
Найкращу в цілім світі і… Одну.