ЛЮБОВ, ЩО МРІЯЛАСЬ МІЖ НАМИ
Не кличу, не сумую і не згадую
Ні восени, ні влітку, ні весною.
Ти був колись і втіхою, й відрадою.
Це так було давно – ти був зі мною.
Зима давно сліди твої засипала,
Навмисне закувала все льодами.
Така вже мабуть доля мені випала:
Йти по життю незнаними шляхами.
Я в долі таки випрошу, я випрошу:
Забути до дрібнички, все забути.
І з-під копит коня іскри викрешу
І вирішу: чи бути, чи не бути…
Крадеться спогад трепетно і боязко,
З відлунням слів твоїх обов’язково,
І не дають спокою перші проліски
І та найперша гілочка бузкова.
І зиму я попрошу: будь жорстокою,
Засип усе, мерщій засип снігами,
Ті рештки невгамовного неспокою
І ту любов, що мріялась між нами.

САМОТНІСТЬ В КОЖНОГО СВОЯ
Розійдемось – і більш ні слова.
Все буде так, як хочеш ти.
Хай зустріч наша випадкова.
З нас кожен прагне самоти.
А в голові – сумбур і хаос.
Так хочеш ти, так хочу я.
Не вийшло в нас, чомусь не склалось.
Самотність в кожного своя.
Чей ми з тобою не ординці,
Я полонянка не твоя.
Самотність – краще наодинці,
Самотність в кожного своя.
Хай на завжди зів’януть квіти
Ті, що мені ти дарував.
Не можна серце відігріти,
Що січень холодом скував.
Та як тобі настане скрута,
Як остогидне раптом все,
Як в душу скраплена отрута
Підступним змієм заповзе,
Мій телефон знайди скоріше
І розкажи, і напиши,
Що наснувала тобі тиша,
Що нашептали спориші.

НЕКЛИКАНИЙ
Іди собі. Я не тебе чекала
І не про тебе думала в цей час.
І не тобі осінні квіти слала.
Ніщо й ніколи не єднало нас.
А ти прийшов, нежданий і нелюбий,
І щось говориш про любов свою.
А в милого такі солодкі губи,
Я перед ним знетямлена стою.
Некликаний, небажаний, говориш.
З собою я нічого не зроблю.
Не можу бути я з тобою поруч.
Пробач, але тебе я не люблю.
Ти кажеш, що з нас буде гарна пара,
Що всі скарби складеш мені до ніг.
Сміється місяць у зимових хмарах
І падає на землю перший сніг.

ПРОПЛИВАЛИ СВІТАНКИ СУМНІ
Не кажи мені слів нещирих.
Краще мовчки мене обніми.
Я однак вже тобі не вірю.
Ми з тобою – це зовсім не ми.
Ті світанки, що ми зустрічали,
Захмеліли від солов’їв.
Ті світанки вже ночами стали,
Що схололи від наших слів.
А були ж то слова гарячі,
Ті, з яких починалась весна.
Як тепер вони мало значать.
Я з тобою, а наче одна.
Від тих слів оживали гаї,
Птаством повнилися діброви.
То були вже слова не твої,
То були вже слова не мої,
А слова молодої любові.
Їх підхоплював втомлений вітер,
І вони озивались луною.
Ми були найріднішими в світі,
Я з тобою була, ти – зі мною.
Що ж це сталося з нами, скажи.
Я не можу того збагнути.
Ми з тобою зовсім чужі,
І минулого не повернути.
Не сказав нічого мені,
Відсторонений і далекий.
Пропливали світанки сумні
І летіли у вирій лелеки.