СРІБНЕ ПАВУТИННЯ
Срібне павутиння
Заплелося в коси –
Подарунок долі
Чи зимовий жаль.
Бабиного літа
Не жаліла осінь
На мої тривоги,
На мою печаль.
Заздрити не треба.
Маю те, що маю.
Це надбання років,
Тих нелегких літ.
Чайкою кигичу,
Журавлем курличу,
Тільки б не журився
Мій веселий світ.
Всі його печалі
Я візьму на себе.
Тільки б зеленіло,
Тільки все цвіло.
Щоб над головою
Голубіло небо,
Щоб у кожній хаті
Затишок й тепло.
Поділись зі мною,
Мій зелений гаю,
Тихим щебетанням,
Шумом верховіть.
Може якось весну
Я ще ублагаю,
Щоб послала щастя
Хоч на схилі літ.

ПРОБУЮ МІРКУВАТИ (ЗНАЮ, ЩО ГРІШУ)
У світі чи у всесвіті,
Чи у величнім храмі
Стоять собі на брамі
Любов і зрада, як сестри ті.
Веселий сміх і ревний жаль,
Радість і печаль.
А ти собі вже вибирай:
Пекло чи рай.
Що тобі більше до смаку –
Маєш втіху таку.
А як потрібна допомога –
Тоді до Бога.
– Боже, прости і не карай.
Бог милосердний, він простить
І грішну душу захистить.
І вже тоді дорога в рай.
І хто ти був, чи злодій, чи бандит –
Ніколи вже ніхто не дорікне.
Перед творцем покаявся – і квит.
Ти може вбив чи обікрав мене,
А може й так, що не мене одну…
Чомусь ніяк я того не збагну.
У тім не розібратися самій.
О, Боже мій!
Це прощення – нехай.
Та за що в рай?

У цьому світі стільки сліз,
Що, мабуть, випали б дощами.
А якби ми їх не прощали,
Була б сама лиш наша злість.
Та ми навчилися прощати…
І кров убивці на руках…
Барвінок стелиться хрещатий
По цвинтарях, по могилках.
Прости і не карай нас, Боже,
А тих карай, хто завинив.
Прощати геть усе – не можна.
Бо хто б тоді кого спинив?
Чи то ми Богом вже забуті?
Чи доля з нами не на «ви»?
Чи не прийняті й не почуті
Гарячі наші молитви?
Не меншає на світі скверни,
Панує скрізь спокуса й зло.
Коли вже на добро поверне?
Аби хоч дітям повезло.
«Не осуди» – і ми не судим.
«Прощай» – і ми прощаєм всім.
Прощаєм нелюдам і людям,
Катам і зрадникам, і юдам
Гріхи, що є, і ті, що будуть,
Зарання ми прощаєм їм.
Помилуй, Боже, їх і нас
І, якщо можеш, не карай.
Хто не простив… То, знать, не може.
То не карай його, мій Боже.
І теж пошли його у рай.
Що думаю, то те й пишу.
Твою премудрість не збагнути,
Твою любов не осягнути.
Я розумію, що грішу.
Та розум дав єси людині,
То я й міркую, отче, нині,
Спішу осмислити буття,
Але мабуть не стане хисту,
Щоб докопатися до змісту
Того химерного життя.