НАСТРОЄВІ ЗАМАЛЬОВКИ

ПОВЕРТАЙСЯ, МУЗО
Моя муза не любить, коли я сумую.
Вже гайнула від мене у весни мої.
Там ніхто не образить і мрій не зруйнує,
Соловейки щебечуть і квітнуть гаї.
Що ж ти, музо, лишила мене на поталу?
Як без тебе я вірші писати почну?
І вона обізвалась з далекого шалу:
– Я пришлю тобі пісню й колишню весну.
І прислала, голубонька, не одурила.
І мій смуток розвіявся невідь-куди.
І згадала все те, що колись я любила,
І війнув наді мною вітрець молодий.
Я живу! І відчула я поклик і силу.
Де ти, музо моя? Повертайся скоріш.
Де тебе, ти розкажеш, так довго носило,
І напишем з тобою найкращий наш вірш.

ЗНЯТИ Б ЗАВІСУ
Я інколи заздрю сама собі,
Що Бог мені дав солодку втіху –
Поезію, відточену у боротьбі,
А до неї ще й добру пригорщу сміху.
А часом все ж хочеться світ побачити
І стати частинкою того світу,
Побачення вітру у полі призначити,
А потім злетіти на крилах вітру.
Образи не маю я ні на кого,
Терпляче несу свою покуту я.
Адже безглуздо сваритися з Богом,
Бо, зрештою, можу й не бути почутою.
Все ж хочеться знати, за що та покута:
За гріхи моїх пращурів чи за власні…
І якщо я ще Богом буду почута…
Не суди мене, Господи, так дочасно.
Дай побачити зелень степу і лісу,
І хай сонце сяйне мені просто в очі.
І хоч перед смертю зніми завісу,
А вже потім карай. Чи прости. Як хочеш…

ХОЧУ БУТИ
Перелякано скрикнула качка на тихому плесі –
І забулось мені, що гнітило мене й веселило.
Десь хлюпочеться море в південній Пальмірі в Одесі.
Десь хлюпочеться море, що кликало так і манило.
Важко навіть собі уявити, що річечка кожна
Все до моря спішить, у його глибину і у простір.
Час не можна спинити і річку спинити не можна.
І дістати задимлені зорі рукою не просто.
Тільки мріяти можна. Кому моя мрія завадить?
Тільки мислити можна. Нема перепони думкам.
Та краса, вірю я, що ніколи людину не зрадить,
Лиш дихне, лиш майне – і віддасть напоталу вікам.
Хочу все пам’ятати, не хочу нічого забути.
Хочу все увібрати і вкласти у віршів рядки.
Як не стане мене, хочу тут на землі вічно бути:
Чи травою, чи деревом, а тільки бути таки.

ЖУРАВЛИХА
Ходила журавочка по полю,
Виглядала журавлину долю.
– Де ж ти, моя доле невблаганна?
Чом же я на світі безталанна?
Є у мене журавлята-діти.
Скоро вже у вирій нам летіти.
Всі у парі, тільки я без пари.
Як самій летіти попід хмари?
Журавлиний клин злетів високо.
Дивиться вожак суворим оком.
– Чом же, журавлихо, ти без пари?
Як самій летіти попід хмари?
Чом же ти без пари, журавлихо?
Самотою у дорозі лихо.
Чужина далека, невідома.
Зоставайся, журавлихо, вдома.
Йде зима порожнім білим полем.
Сніг холодний аж у серце коле.
Горе журавлисі. Що робити?
Як їй люту зиму пережити?
Чоловік ішов додому з міста.
Посмішка у нього промениста.
Бачить він: ой, лелечко! Ой, лихо!
Замерзає в полі журавлиха.
Взяв її у теплі свої руки
Та й поніс додому для онуки.
Заховав під теплу кожушину
Бідну перелякану пташину.
А вона вже навіть не пручалась,
Ні на що уже не сподівалась.
А як в теплій хаті відігрілась,
З рук людських напилась і наїлась.
Перезимувала в теплій хаті,
Всім ділились люди небагаті.
Як прийшла весна в міста і села,
Стала журавлиха невесела.
Є що ситно їсти, є що пити,
Та нема їй з ким гніздечко звити.
Дивиться вона у синє небо:
Чи не кличуть журавлі до себе?
Дослухалась: чи ще не курличуть?
Чи до себе ще її не кличуть?
І знялась у небо, аж під хмари.
Не хотілось жити їй без пари.
Склала крила, впала, як розлука.
І ридала дідова онука.
А весна пливла понад полями,
А весна пливла за журавлями.
Світ і не збагнув, що сталось лихо –
З піднебесся впала журавлиха.