Я ВАМ ПІСНЮ СВОЮ ПЕРЕДАМ
У буремному вихорі днів
Закрутило мене, завертіло.
Я живу без емоцій і снів,
Занедбала і душу, і тіло.
Так не можна – я знаю й сама,
– Так не треба, – шепоче мій подих.
– Це либонь не остання зима,
А погрузнути в буднях – не подвиг.
У житті не шукала вигод,
Хоч і маю не так вже й багато.
Серед бур, сніговиць і негод
Час знаходити треба й на свято.
Треба пісню збудити від сну,
Треба пісні розправити крила
І покликати взимку весну,
Щоб вона першоцвіт розбудила.
Я ще в розпалі творчих горінь,
Я ще можу цвісти і співати,
Тільки треба зв’язок поколінь
Не забути і не обірвати.
Я вам пісню свою передам,
Серце, повне любові до краю.
Та от тільки… Чи треба це вам?
Я не знаю, їй Богу, не знаю.

ТИМ, ХТО ПРИЧЕТНИЙ ДО ГОЛОДОМОРУ
Для декого спинився час,
Та не для вас.
Для декого – спокуса й гріх,
Та не для всіх.
Сміється хтось: – який там рай!
О, не карай.
Прости знівечені хрести.
Прости, прости.
Й душі людської каламуть
Прости й забудь.
Не кожен може на вівтар
Покласти жар.
Не кожен свічку запалить,
Бо спопелить.
Нема любові у душі,
Лиш спориші.
А як любові вже нема,
То все дарма.
Та кожен з нас йде на свою голготу,
Як ти достоту.

Мати кличе дітей – не докличеться.
І лелекам весна не курличеться.
Ви летіть вже, лелеки, у світ,
Бо тут смерти жорстокої слід.
І в колисці життя не колишеться.

Голод викосив всіх:
І старих, і малих,
Тільки мати знетямлена кличе,
Наче чайка над степом кигиче,
Кличе діток своїх.

Їх нема, ти не клич.
Їх поглинула ніч.
Ти не клич, бо дарма.
Вже небавом й сама
Обірвеш молитви
І за криком сови
Полетиш, попливеш
У високу безмеж.

Останні вимовиш слова:
– Я ще жива.
Та їх ніхто вже не почув
Серед плачу.
Земля зімкнулася. А ти…
Лети, лети.
Твій біль і смуток понесеш
У ту безмеж.

Як жити потім, вже без вас?
– Такий був час.
– Тут час нідо чого.
Забули про Бога.
У серці у злого
Нічого святого.

Чужі їх сльози не болять,
Чужі печалі обминають.
Вони либонь того не знають,
Що мертві зовсім не вмирають.
Вони лиш сплять.
Вони приходять в наші сни
І стукають в схололе серце.
Ой, як вам тяжко доведеться
Розплачуватись за чини.
За все колись платити треба,
Ще може й тут, на цій землі.
Гріхи, великі і малі,
Нам не завжди прощає небо.
Настане час, таки настане.
Серед колізій світових
Воскреснуть мертві, мертві встануть
Й судити будуть вас, живих.
Впаде на правнуків ваш гріх,
Ганьба і сором,
Що осквернили ви їх всіх
Голодомором.
Якщо ніхто не знає вас,
Чого ви варті,
Життя поставить грізний час
На вашій карті. І вам від нього не втекти,
Не заховатись.
Боліти буде і пекти –
І не озватись.