Всі ми начебто знаємо, що таке час. А може й не
знаємо. Може це нам тільки так здається, що ми знаємо? Мабуть,
що так. Це категорія чи субстанція, чи… Час існував завжди. І
навіть тоді, коли не було годинників і люди ще не вміли його
визначати. А ми що? А нічого. Просто час має над нами свою
владу. Ми пручаємося, легко йому не піддаємося, але не можемо
з тим часом нічого зробити. Ми пробуємо фантазувати, пробуємо
той час загнуздати, вигадуємо машину часу, а час собі сміється з
нас і йде. Його не можна зупинити. І коли кажуть, що для когось
зупинився час, то це неправда. То людина зупинилася в часі. А
час собі йде, невблаганний, ритмічний і часом навіть жорстокий.
Ні, він не зупиняється, він просто не може зупинитися, як би ми
того не хотіли. Людина багато може: заглянути у віртуальний
світ, придумати надшвидкісні літаки, навіть полетіти на іншу
планету. А от над часом людина невладна. Для когось час летить
невблаганно швидко, для когось тягнеться поволі, як на волах.
Від чого це залежить? Може від віку людини, від стану її
здоров’я, від способу її життя. Словом, час непідвланий ні
людині, ні науці. Та все ж мені здається, що людина поважного
віку, котра вже не бере активної участі в подіях часу, а лише
спостерігає, розумує над життям, опиняється наче поза часом.
Вона собі живе, а час начебто проходить повз неї, створюючи їй
такий необхідний затінок. Затінок часу… Це важко зрозуміти?
Якщо вдуматися, то не так уже й важко. Мені інколи здається, що
я поступово переходжу в ту категорію людей, що живуть начебто
поза часом, вз атінку часу. Це сумно? Так, трохи сумно. Хочеться
бути у вирі. Та на те ради нема. Але й у затінку часу не можна
сидіти, згорнувши руки. Треба щось робити, аби час зовсім не
відвернувся від тебе. Такого не можна припуститися, скільки б
тобі років не було.
Б’є годинник. Відзвонює час. Годинник нагадує нам,
що час не дрімає. Він іде і вдень, і вночі і наказує нам: пильнуй,
не проспи свій час, навіть тоді, коли ти живеш у затінку часу.
Вривайся в нього, нуртуй, нагадуй про себе, нагадуй що ти ще
живеш, що ти ще в часі, а не поза ним.
Коли я думала як назвати свою наступну поетичну
збірку, то раптом нізвідки прийшла назва «У затінку часу». Ні з
ким не радилася, ні в кого не питалася, а сама вирішила, що така
назва годиться. А що? Мені вже сімдесятий рік. Не сиджу,
згорнувши руки, але, якщо подумати… Чи хочу я того, чи ні, а
потихеньку переходжу у затінок часу. А в тому затінку ніхто не
питає про роки. Там ніхто ні про що не питає. Живи, як знаєш.
Хочеш – дармуй, а хочеш – вривайся хоч інколи у вир часу, щоб
той затінок не видався тобі в’язницею.
Так живу і я. Чи я мирюся зі старістю, з тим, що я
поступово переходжу у затінок часу? Ну як вам сказати…
Пручаюся. Та час бере своє, чи ти того хочеш, чи ні. Тому і назва
така виникла для моєї поетичної збірки – «У затінку часу». Я
запитала в художниці Марини Шутурми:
– Ви зможете щось намалювати на обкладинці моєї
книжечки з такою трохи химерною назвою? Але, щоб там
неодмінно був годинник. Бо, якщо ви не придумаєте, що
намалювати, тоді мені доведеться міняти назву збірки. Не
хотілося б, але доведеться.
– Намалюю, – заспокоїла мене ця талановита
художниця. І намалює. Намалює саме те, що треба. І я стала
зживатися з тією назвою, бо з тим, що я вже у затінку часу,
довелося змиритися дещо раніше. Та все-таки я ще інколи
пробую увірватися у час, у його вир і озватися голосно і стрімко
піснею чи словом: я є! Я ще буду доти, доки мені дозволить Бог.
Агов, часе, ти чуєш мене? Я знаю, що чуєш. Просто не
озиваєшся. Ти собі йдеш владним, ритмічним кроком, до всього
байдужий. Кажуть, що ти лікар. Ні, я знаю, що це неправда. Ти
приносиш не зцілення, а забуття. А я того не хочу. Краще нехай
мене болить все, що мусить боліти, бо забуття – це дуже страшно.
А все ж, часе, я дякую тобі за той затінок, що ти створив для
мене. Тепер я посиджу у тому затінку, поміркую над прожитим
життям, а ще може напишу вірші, не холодні і розважливі, а таки
пристрасні, неспокійні, щоб когось пройняли, схвилювали,
спонукали до дії. Хочу, щоб ті вірші, написані у затінку часу,
розбудили сонну байдужість і прогнали її з людських сердець.
Допоможи мені, часе, епохо, історіє. Укріпи мене в силі, дай
хисту і талану, допоможи мені, Боже, прислужитися своєю
поезією людям.

ДО ВАС ОЗВУСЯ ПІСНЕЮ ЧИ СЛОВОМ

ГІРКІ СЛОВА, НАРОДЕ, НЕ ТОБІ
Думки химерні в голову крадуться.
Комусь з них сумно, а для когось – сміх.
Були б палаци – королі знайдуться.
Закоролюють – аж занудить всіх.
То що ж робити? Може, пасти свині,
Щоб годувати королят нових?
Невже ніхто на нашій Україні
Так і не стане купно проти них?
Невже нам це ще й досі не набридло?
А може ми завжди такі були?
То хто ж ми є? Невже і справді бидло?
«Ні, ми не бидло, ні, ми не козли».
Це вже було. Хто це співав? Гринджоли.
Це ж майже революція була.
А в голові гудуть джмелі чи бджоли.
І хочеться, так хочеться тепла…
Ми продаємось! Майже щозабезцінь!
Купити можна оптом, за гроші.
Бо в нас нема ні гордості, ні честі,
Ні совісті, ні глузду, ні душі.
А хто ще там нам докоряти сміє?
Не чуємо. Мовчи, не говори.
Ми вже тепер по-іншому не вмієм.
Бери та дай, дають – то ще бери.
Подивишся на світ – які ж то блазні.
Здавалися ж розумні. А дарма.
Це ж скільки ж треба митися у лазні,
Коли й сорочки чистої нема.
Либонь про те людина знає кожна, –
Бандит і злодій, і простий пияк,
Що тіло якось ще відмити можна,
А душу не відмиєш вже ніяк.
Невже ж таки нема нам в Бога прощі?
Підем в колгосп сапати буряки.
Стоїть Ілліч у Києві на площі
І зорить, зорить, зорить крізь віки.
Він вказує на мене і на тебе,
Ховає хитру посмішку свою.
– Ну що, хохли, взяли? Так вам і треба!
А я стою. Як бачите – стою!
І він стоїть. Хто тут його поставив?
Зневажений, безсилий, та дарма.
Минулий символ іншої держави,
Якої, власне, вже також нема.
Не сміють край топтати дикі орди.
Невже ми так і не здолаєм їх?
Народе мій, нескорений і гордий,
В тобі вся сила пращурів моїх.
Народе мій, розумний і великий,
Це не тобі гіркі мої слова.
Ти житимеш віддавна і воввіки,
Бо Україна-матінка жива.
Народе мій, як нація єдина,
Тебе ніякий ворог не зітре,
Бо ще не вмерла наша Україна
І віримо, ніколи не помре.