КАЗКА ПРО ЛЮБОВ

Була тоді я молода
І вірила в безгрішність світу.
Спливали дні, немов вода,
І повно скрізь було блакиту.
Тоді я вірила в любов,
На все життя, одну-єдину.
І серпанковий дощ ішов,
І день голубив тополину.
І ранок виплітав гніздо
У мене на вікні з барвінку,
Не міг затьмарити ніхто
Мою дівочу веселинку.
І хлопець був уже таки.
Любив мене, як власну душу.
І я тепер зізнатись мушу,
Його любила. Рушники
Вже вишивала. Восени
Чекали старостів до хати.
І тішилась, й журилась мати,
І дивувались ясени.
Мені ж і горе – не біда.
Була привітна та ласкава.
У дзеркала все заглядала:
Чи буду гарна молода.
Та якось бабище одна
До нас здалека приблудилась.
Худа, старезна і страшна,
Хай Бог боронить, щоб приснилась.
Мене угледіла вона
І вже за мною пантрувала,
А я тікала від вікна,
Чомусь тремтіла і ховалась.
Була налякана й бліда,
Аж моя мати здивувалась.
– Та що з тобою? Чи біда
Якась тобі навіщувалась?
– Не знаю, мамо, так боюсь
Тієї бабищи страшної.
Крізь вікна дивиться за мною
І посміхається чомусь.
– Перехрестись. Пусте, дитино.
Свої страхи перебори
І винеси старій хлібину,
Любенько так заговори –
І все минеться. Миску страви
Ще винеси. І молока.
Не був до неї світ ласкавий.
Ти думаєш, вона така
З своєї волі? Добре било
Її знівечене життя.
І бачиш, з неї що зробило?
Бабуся гідна співчуття.
Іди і винеси їй їсти.
– Ні вже, матусю, ви самі.
Нехай би вже на іншім місці
Собі сиділа. Боже мій,
Яка вона гидка й страшнезна!
– Ну добре, добре вже, не йди.
Хай все лихе з водою щезне.
Щоб не накликала біди.
І мати вийшла із світлиці,
Взяла що треба – і надвір.
Стара дивилась, як вовчиця,
І шкірилась, як дикий звір.
Скоренько віддала їй все
І вже хотіла повертатись.
Стара спинила: – Донька де?
Чому не хоче привітатись?
– Вона нездужає. – Пусте.
Чому не вчиш свою ти дівку –
Хай добра й лагідна росте –
Не вчиш до старших пошанівку?
– Вона… – хай вийде. Їй скажи,
Що бачити її я хочу.
Від злих очей не бережи –
Не вбережеш. Їй напророчу
Дівочу долю. Хай вона
Її собі запам’ятає.
Хай не тікає від вікна.
Хай вийде й бабу привітає.
А я вже їй поворожу…
Те, що було, і те, що буде, –
Усе їй чисто розкажу.
Що знаю я, не знають люди.
– А ворожити, бабо, гріх.
Не можна, кажуть, ворожити.
– Хіба ж це гріх? Це просто сміх.
З таким гріхом ще можна жити.
А з старістю то зле. Гай-гай!..
То вже таки біда справдешня.
– Чи ви, бабусю, не тутешня?
– Ні, не тутешня. Не питай
Мене лишень про мої роки.
Світ дивовижний і широкий…
Та й не повіриш, як скажу.
А хочеш, я поворожу?
Все, що було, і все, що буде,
Тобі розкажу без брехні.
Не те, що інші виплітають
Таке, про що й самі не знають.
Я не така ворожка, ні.
– Яке моє вже ворожіння!
Моє минулося давно.
Вже треба дбати про спасіння
Душі своєї. Вже вікно
Мені на той світ відчиняють.
А я дивлюся і не знаю,
Чи вірити, що легко так
Моє життя бігцем пробігло.
Якби я навіть закричала,
Не зупинить той біг ніяк.
– Та що тобі! Ще твої роки
Не для плачу, не для журби.
Надію тільки не губи,
Бо ти ще матимеш мороки.
– Мене лякаєте, бабусю.
Хоч я вже ніби й не боюся
Нічого в світі. Та біди
Ніхто не хоче. Відведи,
О Боже, від дочки моєї.
– Не відведе. Як цвіт лілеї…
Поклич її, мерщій поклич.
Серед тутешніх всіх облич
Лише її запам’ятала.
– Боюся, щоб чого не сталось…
– Боятись треба. Так… Авжеж…
Хоч бережи – не вбережеш…
Я її доля, я – чума
Як не покличеш, то сама
Я увійду у твою хату.
Якщо не вдень, то уночі.
Я вмію двері відчиняти,
Що не потрібні і ключі.
– Ой, лелечко! Що ж тепер буде!
– Що я намислила сама,
Від того захисту нема,
Безсилі проти мене люди.
Тут мати шастьнула у сіни.
На засув двері зачинила,
Хрестом їх тричі осінила,
Хрестила вікна й на коліна
Упала перед образами.
– О, Боже, змилуйся над нами.
І пронеси, і відведи,
І захисти нас від біди.
Аж я злякалась. – Боже милий!
Матусю, матінко моя!
Що трапилось? І мліла я,
І тратила останні сили.
– Не сталось поки ще нічого.
І маю я надію в Бога,
Що і не станеться. Молись,
Моя дитино, щоб колись
Чи може завтра, чи сьогодні
Бог витягнув тебе з безодні.
Не ремствуй і йому корись.
Обидві ми чогось боялись,
Хоч і не знали до ладу,
Чого боятися нам треба.
Надія вся була на небо,
Що відведе від нас біду.
А небеса собі сміялись…
Ми врешті-решт таки поснули.
Не бачили того й не чули,
Як чарівниця зло своє,
Як і намислила, вчинила.
Як вона двері відчинила,
Ніхто не відав. На моє
Лице химера спокусилась.
На ранок з мене вже зробилась
Старезна бабище страшна,
Як перед тим була вона,
Бодай нікому і не снилась.
Видать, замало я молилась.
Прокинулась найперше мати.
Мене побачила – і в крик.
Від мене й сон відразу зник –
Так я злякалась того крику.
Та всю біду свою велику
Я ще не встигла розпізнати.
Посеред хати мама билась.
О доле, доленько моя!
Я спершу навіть розгубилась.
Аж потім все збагнула я,
Коли в люстерко подивилась.
І впала, наче не жива.
Чи треба ще якісь слова,
Щоб наше горе описати?
Знетямлено ридала мати.
Упала перед образами
І заливалася сльозами.
О Боже, змилуйся над нами.
Аж я за матір вже злякалась.
Сама від себе відрікалась.
Пропала молодість моя.
То я була чи вже й не я?
А здалеку вона сміялась
Вже сміхом й голосом моїм.
Я вже тепер не розповім,
Які страждання я терпіла.
Сиділа в хаті під замком,
Нікого бачить не хотіла.
І не торкалася до тіла,
Що було явно не моє.
Та що поробиш? Так вже є.
А мій Іванко дивувався:
Де я поділася? Куди?
Він загубив мої сліди,
Питати в матері стидався,
Та мусив. Боже, відведи
Від кожного такі напасті.
Могла б нізащо я пропасти –
В такому розпачі була.
Та мати Божа вберегла
І не дала накласти руки,
Подвоївши пекельні муки,
Від мене гріх цей відвела.
Іванка ж бачити свого
Я не могла, хоч так хотіла.
За ним голубкою б злетіла.
З вікна лиш бачила його.
Якби він знав! Якби він знав!
А може краще хай не знає?
Мене б однак він не впізнав.
Хай іншу пару вже шукає,
Бо я вже пара не його.
І плакала. Вже й не молилась.
Бо що молитися дарма?
Вже може й Бога там нема,
На небесах отих байдужих?
За що мене він покарав?
Хто в мене молодість украв?
Я мучилась й страждала дуже,
У самоті, як в клітці, билась.
Я тратила останню віру.
Робилася подібна звіру.
Я б йшла у нетрі, у ліси.
Та мати ревно пильнувала,
Як йшла кудись, то зачиняла
Мене у хаті. Пронеси
Таке тяжке пекельне лихо.
Сиділа я смиренно, тихо
Й чекала, все на щось чекала.
Я не кляла, не нарікала.
А мама все кудись ходила,
Надія десь її водила:
По знахарях, монастирях.
Змарніла – аж дивитись страх.
І напувала, і кропила
Мене свяченою водою.
Не помагало. Й не поможе.
За що мене караєш, Боже?
Вже краще вмерти молодою
Та гарною. Зійдуться люди…
І мук пекельних вже не буде.
І пошкодують, і поплачуть,
Кого чим скривдила, пробачать…
І все. І свято, і твій будень –
Могила темна і сира.
Хто це сказав: «Ще не пора»?
Пори моєї вже й не буде…
Хто підказав, не знаю я,
Та мати, страдниця моя,
Пішла до діда на Волині.
Його я згадую ще й нині.
То був кремезний, древній дід.
Він мудрий був і знав цей світ.
Його я згадую й молюсь,
А часом і слізьми заллюсь,
За упокій чи за здоров’я –
Й сама не знаю. Бог те знає,
Що молитви мої приймає.
Той дід сказав: – Складна то справа.
Бо чарівниця та лукава
Живе на світі вже не вік,
А певно три або й чотири.
І молитви, і сльози щирі
Від її чарів вже не лік.
Отак негідниця й живе.
Коли життя її минає,
Вона мерщій його міняє
На чиєсь юне і нове.
У неї тіло молоде,
І голос, і лице звабливе.
Отак живе собі щасливо.
Гляди, ще й парубка зведе.
– То що робити? Що ж робити?
Чи порятунку вже нема?
– Не побивайтеся дарма.
Скажіть… Чи міг би полюбити
Хтось вашу доню отаку,
В її теперішній подобі?
Любов гарячу і палку
У противагу буйній злобі.
Єдиний щирий поцілунок –
Ось доньки вашої рятунок.
– Не знаю… Хлопець в неї є,
Але у кожного своє…
Та після того, як це сталось…
Чи щось в душі його зосталось?..
Ой, горе, горенько моє!
– Чи бачив він її таку?
– Не бачив. Донька не схотіла.
Вона зреклася свого тіла
Й сидить самотньо у кутку.
– Його, – сказав статечний дід,
– До мене якось приведіть.
Я запитати в нього мушу,
Чи тіло любить він, чи душу
Своєї дівчини. Ідіть.
До мене хлопця приведіть,
Йому нічого не сказавши.
Бо так залишиться назавше.
А доньку рятувати слід.

Іванка мати уникала.
Тепер сама його шукала.
Її побачив, зупинивсь
І їй низенько поклонивсь
І став за дівчину питати.
Та що могла сказати мати?
– Не здужає, – сказала тихо.
– Спіткало нас, мій сину, лихо.
І тут згадала засторогу:
Не говорити, щоб нічого.
– Чи можу я зайти до неї,
До нареченої своєї?
– Зайдеш. Опісля. Спершу мусиш
Зі мною їхать на Волинь
До діда-знахаря. Ще вкусиш
І вип’єш свій гіркий полин.
А хлопець вже не дивувався.
Він не на жарт перелякався.
– Мені її побачить слід.
До чого тут якийсь там дід?
– Так треба, сину. І сплакнула.
У сльози тугу загорнула.

У діда в хаті пахло зіллям.
І уродинами, й весіллям,
І ще таким, що й не сказати.
І люди йшли до його хати.
Хтось хоче зілля-привороту,
Хтось хоче вигнати хвороту,
Хтось хоче милому принади,
А хтось шука собі розради.
Іванко став перед порогом.
– Чи він відьмак? Чи в згоді з Богом?
– Заходь, Іванку, в нас біда.
Про діда й думати шкода.
Мені він доньку порятує.
А Бог все бачить, Бог все чує.
То гріх не наш, то гріх чужий,
Того, хто взяв таке на душу.
Я рятувати доньку мушу,
А ти, як любиш, поможи.
Ти діда, хлопче, не лякайся.
У всьому перед ним покайся.
– У чому каятись мені?
Я пережив таке в ті дні…
Й переступив поріг до хати.
За ним зчорніла з горя мати.
На них дід пильно подивився,
А потім довго так молився.
Тоді сказав спроквола, тихо:
– Я пам’ятаю ваше лихо.
Ти любиш дівчину свою?
– Як душу, як життя, як небо.
– Тоді під силу це для тебе.
Уважно слухай річ мою.
Коли прийдеш до неї ти,
То спробуй погляд відвести.
Її душа в чужому тілі.
Ти доведи тепер на ділі,
Що любиш дівчину свою.
Ти не дивись на її вроду.
Хай все нечисте йде у воду.
Цілуй її. Твій поцілунок –
Єдиний дівчині рятунок.
І стане знов вона твоя,
Така, якою її знаєш.
А те, чого ти не здолаєш,
Молитвою здолаю я.
Ось тобі хрестик – оберіг.
Нехай тебе минає лихо.
Роби все виважено, тихо.
Якби я міг, якби я міг…
Без тебе тут не обійдеться.
Її життя в твоїх руках,
В твоїх устах, в твоїх думках,
В твоєму люблячому серці.

Я заплакана сиділа,
Без молитви, без думок,
Бо нема нікому діла
До душі моєї й тіла.
Раптом повернувсь замок.
Хто там йде? Напевно, мати.
Хто ще може там іти?
У моєї самоти
Треба дозволу спитати.
Раптом глип – а на порозі…
Боже милий, світе мій!
Переляк і ревні сльози,
В горлі крик застряг німий.
Не дивитись, не дивитись.
Ну навіщо він прийшов?
Посміятись? Поглумитись?..
Що тепер його любов?..
А Іванко… Боже правий,
Чи ж таке в житті бува?
Від порога та до лави –
Аж чманіла голова.
Перед ним його кохана,
Та, яку він знав колись,
Найдорожча і жадана.
Він на неї не дививсь.
То було його кохання.
Він не бачив перемін.
То була неділя рання,
Десь до церкви кликав дзвін.
Цілував він так шалено
Мої руки і уста.
І спадала луда з мене,
Й поверталися літа.
А Іванко, мов не бачив
Ні потворства, ні біди.
Тільки бачив, як я плачу.
– Боже, Боже, відведи.
– Ти моя, моя навіки.
Мати плакала і я.
– Ні чаклунство, ані ліки,
Помогла любов твоя.
А здалека… Ні, не сниться,
Не вигадувала я,
Десь кричала чарівниця,
Люта кривдниця моя.
Йшлося їй, либонь, до скону.
Я ж була, як і колись…
– Дайте, матінко, ікону.
Ти, Іванку, теж молись.
Здобули ми перемогу,
День такий для нас прийшов.
То помолимося ж Богу
І за диво, й за любов.
А Іванко, мов не знає,
Що причетний тут і він.
В піднебессі десь лунає
Голосний церковний дзвін.