ЗАЧИНЮ ВІКНО
Я подзвонила товаришці. Ми з нею бачимось не часто,
та зате ми любимо довго розмовляти по телефону. От і зараз…
Говоримо про те, про се, нарікаємо на ціни, трохи пльоткуємо.
Нарешті я кажу:
– Знаєш, піду-но я спати. Так спати хочеться, аж очі
злипаються. Я всю ніч не спала.
– Щось писала?
– Ні. Я розмовляла з осінню.
– З ким розмовляла?
– З осінню.
– І… Що?
– Нічого. Вона блукала по холодному місту і їй було
сумно.
– А звідки ти знаєш, що їй було сумно?
– Знаю. Вона казала.
– А як же ж вона тобі про те казала?
– Осінь знає, що я її не бачу, але вона знає й те, що я її
чую. То й озивається… То шурхотом опалого листя, то вітром, то
дощем. Я відчинила вікно – а вона хлюпнула мені цілу пригорщу
дощу. Я й зачинила. Пустує осінь. Та їй однак сумно.
– А чому ж їй сумно?
– Бо вже незабаром прийде зима, а осінь мусить вже йти
від нас. А вона не хоче. Ми з нею обидві не хочемо зими. Та що
поробиш? Це не відворотне, як доля.
Товаришка трохи заскочена. Хоча мої товаришки вже
нічому не дивуються. Та все ж…
– То йди, поспи трошки. Тільки позачиняй вікна, бо
осінь знову спати не дасть.
– Зачиню. Нехай осінь посумує наодинці.

ПОЛОТНА

ТУЖИЛА ЖІНКА
Ніч-татарка в запиналі темнім
Понад морем ходить і голосить,
І сльозами доливає воду.
Заломивши руки в плачі ревнім,
Молиться своєму Богу й просить,
Щоб сини вернулися з походу.
Втратила її молитва силу
І нікого сльози не проймають.
І нікому жаль її не вадить.
Як вона благала, як просила!
Та боги либонь сердець не мають.
Хто їй що порадить? Хто розрадить?
Чотирьох синів вона родила.
Чотирьох! І ні одної доні.
Виростила дужими й міцними.
А тепер прийшла лиха година.
Хто тепер їй стане в обороні?
Між татарок ще й пишалась ними.
Що ті доньки і чого вартують?
От батирі – то для хана втіха.
А для хана – значить, для Алаха.
Де ж татарки ті? Невже не чують,
Що вона втрачає глузд від лиха?
Чи від лиха, чи, либонь, від страху…
Зате вгодила хану і Алаху.
А ті татарки, що синів не мали,
Втішалися тепер з її бахвальства,
І з її лиха, і її біди.
У них були доньки і була надія,
Що будуть мати ще колись і внуків.
Вона ж тепер не матиме нікого…
У похід покликано батирів.
Чотирьох в дорогу проводжала.
І сльозами облила стремена,
І сльозами пилюгу прибила.
А сини сварилися на неї,
Щоб ганьби їм мати не робила.
Як благала, як вона просила,
Щоб їй хоч одного залишили.
Та її, ту нерозумну жінку,
Вигнали і дуже насварили,
Щоб не лізла в чоловічі справи.
Ханові була потрібна сила.
Хто б зважав на материнські сльози?
Всіх синів однаково любила,
Та молодший був їй наймиліший.
Він не надавався до походів.
Він пісні складав і дивні вірші,
Все про свою милу на Іллю,
Про її небесносяйну вроду.
От якби вернувся із походу,
То сказав би дівчині «люблю».
Ні, не встиг. А от чи встигне ще?
Чує серце матері: не встигне.
Кров у жилах не тече, а стигне,
А в душі такий скорботний щем.
Так їй ще ніколи не було.
Захистила б, відвела б руками
Гостру шаблю від своїх дітей.
Знала, вони б’ються з козаками.
Не хотіла думати про те,
Думалось само. Така печаль
Огортала материнську душу.
«Мушу я біду відвести, мушу».
Та безсилий був той ревний жаль.
Так їй ще не млілося ніколи.
У душі такий полин гіркий.
І прокляття слала козакові,
Хоч не знала, хто він і такий.

І білий ангел на яснім крилі
З іншої релігії та віри
До жінки опустився на землі,
Що ламала руки у зневірі.
У нього погляд добрий і ясний,
А очі, повні співчуття й знетями.
– Ти хочеш знати, де твої сини?
Я розкажу невтішними устами.
– Ні-ні, не треба, не кажи, мовчи.
Тобі однак я вірити не хочу.
Чому до мене прилетів вночі?
Чом прилетів, некликаний пророче?
Я знаю, звістку ти приніс страшну
З чужих степів, з чужого небокраю.
Лети собі, залиш мене одну.
Що ти хотів сказати, те я знаю.
Ну дай мені повірити хоч мить,
Що хоч один повернеться додому.
Чи знаєш, як душа моя болить?
Несу на серці незбориму втому.
– Сама себе, о жінко, не дури.
Ти знаєш те, що я хотів сказати.
– Нічого не кажи, не говори.
Чи знаєш ти, як гірко плаче мати?
– Чи знала ти, куди вони ішли?
– Не знала. А навіщо б мала знати?
Це справи чоловічі, а жінки
Молитися лиш мали і чекати.
– Чи чула ти хоч щось про Україну?
– Гьяурський край. Багатий і страшний.
Там не один батир в бою загинув.
Либонь, туди й пішли мої сини.
На мить замовкла у бентежнім сумі.
І мов забула про синів своїх.
– Але які там родяться красуні!
На ринку в Кафі бачила я їх.
Їх продавали. Дорого цінили.
Ми думали одну й собі придбати
Для послуг і найстаршому для втіхи.
Та крам був не по наших гаманцях.
Занадто дорогі були красуні.
Але ціни своєї вартували.
Та тільки дуже всі були сумні,
Заплакані – аж жаль було дивитись.
Лише одна так весело сміялась
І говорила голосно та дзвінко:
– Свого напасника я впершу ж ніч уб’ю.
Уб’ю чи задушу – я ще не знаю.
І так сміялась, аж лящало в вухах.
Нам переклали ті її слова.
І стало лячно. Хто б таку купив?
І раптом дивом вирвалась одна.
Голісінька, з розпущеним волоссям.
І як їй тільки вирватись вдалося?
Либонь, була найкращою вона.
Їх пильнували, бо то був бакшиш.
І не малий. А тут, мов остовпіли,
Не мов поворухнутися не сміли,
Стояли тільки і дивились лиш.
Ну, ми були немов би глядачі.
Але стояли і наглядачі.
Всі – ані руш. Немов закам’яніли,
Мов до кінця так і не зрозуміли,
Що здобич вислизає. А вона
До моря бігла, як богиня зваби.
Ой, хоч би хто красуні не завадив.
Вона, либонь, така була одна.
До моря бігла, начебто до волі.
Що ближче море, тим вона прудкіша.
Що ближче море, тим була гарніша.
І повнились жагою перса голі.
Ось-ось… Добігла! В морі – як на волі.
І хвилі прийняли у свої води.
І море застогнало, бо й воно
Не зустрічало ще такої вроди,
Так, як і ті, що тутечки стояли.
Це мить була. А потім закричали
Наглядачі. Але було вже пізно.
Над нею море зашуміло грізно,
Боронячи свій найцінніший скарб.
Сказав їй ангел: – Подивись у небо.
Чи бачиш ти оту хмаринку білу?
То не хмаринка там. То дівка-бранка
З неволі повертається додому.
Вже скільки літ не може повернутись,
Така нелегка випала їй доля.
Та ти того не зможеш осягнути,
Бо ти не знаєш, що таке неволя.
– Зате я знаю, що таке сини.
Сини – батири, о, то не дівчата.
Як гарно їх з походу зустрічати.
І як же потім важко їх втрачати
І знати, що не вернуться вони.
І плакала, й ридала сива мати,
Луною озивалась далина.
– Чому ж не вчила їх, що убивати –
Не справа честі, а ганьба страшна.
– Вони своїх ніколи не вбивали.
Але ж гьяура вбити – то святе.
І хан не раз їм дякував за те.
– Хіба ж гьяури матерів не мали?
Чи їхні матері отак не плачуть?
Чи їхнім дітям серце не болить?
Гьяури ті козачу мають вдачу
І вміють свою землю боронить.
Чужих синів навчи,
Коли своїх не маєш:
Хто піднімає меч,
Той гине від меча.
Яка сльоза на смак,
Ти добре вже те знаєш.
Так і комусь болить
Його гірка печаль.
Твої сини ішли
В похід на Україну,
Бо так вже повелось,
Велося з року в рік.
Лишали по собі
Пожарища й руїну.
Козацька шабля їм
Укоротила вік.
– Ой, не кажи про те,
Не рань мою ти душу,
Бо так вона болить,
Бо так вона пече.
– Казати б не хотів,
Але запевне мушу,
Бо в боротьбі страшній
Червона кров тече.
Ви можете спинить
Потоки тії крові.
І прийде благодать,
Настане мир для всіх.
У матерів серця
Не з криці, а з любові.
Навчіть своїх синів,
Що убивати – гріх.

Полинув ангел у ясні простори.
Здалека вітер пахощі приніс…
Хто міг збагнути материнське горе?
Тужила жінка. Їй забракло сліз…
А поряд тихо море хлюпотіло.
Воно багато знало таємниць,
Та розказати людям не хотіло.
А світ ще спав у мареві зірниць…