МІСЯЦЬ КЛИЧЕ ДІВЧИНУ
Місяць – ночі оберіг.
Місяць став на мій поріг.
Стоїть, посміхається
І тихо питається:
– У вас дівка є?
То нехай встає.
– Як би не було?
Дівка на все село.
Я її стережу,
Сон її бережу.
Нехай собі спить,
Нехай щастя снить.
– В таку ніч спати гріх.
Весна ж для всіх.
Хай виходить в садок.
Я нарву їй квіток.
Росяні квіти
Найкращі в світі.
– Вона ще дуже молода.
– То не біда.
Молодість минеться,
А щастя не вернеться.
Нехай гляне на зорі.
На небі – як в морі.
Стільки чудес
Сипле з небес.
Хто впіймає,
Той і має.

З ВЕСНОЮ БУДЕМ ЖИТИ МИ
Весна прокинулась в мені.
Вона і кличе, і нуртує,
І дні нагадує ясні,
І душу втомлену рятує.
Не треба сходити з ума
І над сивинами журитись.
Чого нема – того нема.
Не треба в дзеркало дивитись.
А треба йти у ліс, у гай,
До солов’їв, в таємний шепіт,
Знайти струмок чи водограй,
І шум вітрів, й лелечий клекіт.
Весна довкруг, довкруг життя,
І любиться по-молодому.
Збери найкращі почуття
І з ними вже іди додому.
А потім влітку, восени
Й серед зими… Кому це шкодить?
З весною будем жити ми –
І хай же серце колобродить.

ЛІТО ПАХНЕ СОНЦЕМ І ДОЩЕМ

Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ, ЛІТО
Занедбана літом,
Засипана квітом,
Сиджу в холодочку
І пісню сную.
Якби ж то я вміла,
Якби ж то я сміла,
То я б заспівала
Про весну свою.
Колисані вітром,
Гуртуються хмари,
Готові пролитись
На землю дощем.
Я знову самотня,
Я знову без пари,
І знову зі мною
Мій смуток і щем.
Прости мені, літо,
Замаєне квітом.
Тобі я так рада,
Твій усміх ловлю.
Найкращі світанки,
Ті росяні ранки,
Голубливий вітер
Я серцем люблю.
ДІТИ СПЛЯТЬ
І підкрався вечір до хати,
Задивився у наше вікно.
Не лягла ще натомлена мати,
Тільки діти поснули давно.
І заснула розказана казка,
Котик спить, обгорнувшись хвостом.
Нахиляється мамина ласка
Над дитячим кожнісіньким сном.
Сни страшні, і печаль, і тривогу
Відведе материнська рука.
Діти сплять, мати молиться Богу.
Ангелятко вже спить в рушниках.
Ніч і місяць, і приспані зорі,
І роса під вікном на квітках…
Вітер спить. Так тихенько надворі.
Сон заснув на вербових гілках.

КОСИЛИ ЯЧМЕНІ
Тоді косили ячмені.
Дзвеніли виклепані коси.
Стебло лягало на покоси –
І було боляче мені.
А з неба сіялось тепло,
І тішилося сонцем птаство.
Земля усе своє багатство
Складала людям у зело.
А вітер був такий пахкий,
Настояний на пишнотрав’ї,
Він припадав, він обнімав їх
І далі линув у віки.
Село із пахом полину
Горнулося в садки вишневі
І тихо кликало у невідь,
У незбагненну таїну.
Скидалась риба у ставку.
Така безмеж ясного літа.
І лагідь, сонцем обігріта,
На землю хлюпала п’янку.
У день такий минає все.
Які там прикрощі та біди?
І косарям смачні обіди
Жіноцтво прибране несе.