СЛОВО ВІД АВТОРА, СЛОВО ПРО АВТОРА
(ЗАМІСТЬ ПЕРЕДМОВИ)
Інколи мені дорікають, що я подаю скупі дані про себе.
А що про мене писати? У тому, що я народилася, моєї заслуги
немає. У тому, що росла – також. Це скромний здобуток моїх
батьків – дванадцята дитина. А що на другому році мого життя я
втратила зір… Це вирок долі, а може кара. Тільки б знати, за що.
Та це нам не дано.
Росла, вчилася у львівській школі-інтернаті для сліпих
дітей. Потім пішла працювати на спеціальне підприємство, де
працювали сліпі. Сліпі… Не боюся і не соромлюся того слова.
По-моєму, воно нічим не гірше, ніж «неповносправні», або
«люди з особливими потребами». Які там особливі потреби? Такі
самісінькі, як у звичайних людей. І хто до тих потреб
дослухається? Хіба, коли відзначають День білої тростини, День
сліпого чи День інваліда. Не беру участі в таких заходах. Смішно
чи сумно, – вже й не розберу. Ті, кого уповноважили прийти до
сліпих на цей захід, запевняють нас, як вони нас люблять. А
тепер, з того самого дня, любитимуть ще дужче. А про наші
«особливі потреби» вони і не чули, і не знають. Зате тепер… І так
кожного року. Блазні…
А ще таке зараз модне слово «адаптація». Тобто ми
маємо адаптуватися в життя зрячих «повносправних» людей.
Дурниці, звичайно. Але хтось на тому зациклився – і нема на те
ради. Скажімо, зараз практикуються виступи сліпих, пробачте,
незрячих, або людей з особливими потребами, з оркестром театру
імені Марії Заньковецької. Виступили. І що? Хтось
захоплювався, всі плескали, хтось навіть просльозився. І далі що?
А нічого. В житті сліпих артистів чи аматорів нічого не
змінилося. Ніхто не запропонував їм роботу, не полегшив їхнього
життя. Живуть, як жили. То яка ж тут адаптація? Пробачте, я тут
чогось не розумію. Зате скільки форсу, скільки галасу. Ну що ж,
кожному своє. Звичайно, заспівати в супроводі професійного
оркестру сліпому аматору чи артисту дуже престижно. А серед
наших людей є справжні таланти, прекрасні голоси. А ще
заспівати на театральній сцені – таке надихає, окрилює. Таке
практикувати треба, якщо є така можливість. Тільки до чого тут
адаптація? Чому я про те пишу? Просто так. Бо я – одна з тих
неповносправних, котру не треба адаптувати, бо вона вже сама
адаптувалася. А ще тому про те пишу, бо зараз про те багато
говорять. Так собі, пустопорожня балаканина.
Але я знову не про те. Маю розказати про себе. А
власне, розказувати нічого. Працювала в цеху, вчилася у
львівському університеті на філологічному факультеті, потім
працювала вчителем. Маю трьох синів, четверо онуків. Вдруге
вийшла заміж за кобзаря Лайоша Молнара. Отут і почалося моє
творче життя.
У 1996 році вийшла моя перша поетична збірка
«Виклик долі». А далі вже виходили та й виходили мої книжки.
Пишу вірші, прозу і казки. Вже й не знаю, чому віддаю перевагу.
Так і не визначилася.
Якось воно дивно складається в моєму житті: з роками
меншає сил, а задумів чомусь не меншає. Хочеться і те, і друге.
Розумію, що часу попереду все менше, що не все зможу
встигнути, завершити, та все ж… Інколи задаю собі питання: це
добре чи зле? І відповідаю: таки мабуть добре. Тільки шкода, що
сил меншає. Та й грошей чомусь не більшає. І працюємо, і
заробляємо, а їх нема та й нема. Правда, і витрати у нас солідні,
не тільки на хліб щоденний, та якось вже так виходить, що
зайвих коштів у нас нема. Гріх би мали нарікати, бо ж не бідуємо.
Але ж книжки видавати треба. Принаймні, так вважає мій чоловік
Лайош Молнар. Та добре, що на світі є Олександр Бережанський.
Йому я завдячую не за одну поетичну збірку. Нехай Бог йому
сторицею заплатить за його добре серце. Ні, це не просто
допомога сліпим. Олександр Бережанський і справді любить
поезію. І це дуже добре, що йому припали до душі і мої вірші.
Нещодавно Олександр Бережанський фінансував видання моєї
поетичної збірки «Вага сльози». А тепер-от на часі моя наступна
збірка «У затінку часу». Чотирнадцята, слава Богу. Звичайно,
творчість поета не вимірюється кількістю виданих збірок чи
написаних віршів. Але тут я маю надію, що кожна моя книжка
знаходить свого читача. Тих книжок чекають, за ними питають –
і це найкраща нагорода для автора. І якщо мені інколи буває
важко, я згадую своїх читачів, їхні захоплені чи здивовані слова –
і, повірите, легшає. Отак і живу. Без регалій і нагород, без премій
і без членства в Спілці письменників України. Отак і живу. І
допоки я живу, то мушу щось робити, аби не обтяжувала душу
вага сльози, і, навіть живучи у затінку часу, не втрачаю любові до
життя, не забуваю, яке воно на смак, і роблю все, щоб те життя не
стало прісним, а я щоб не стала пасивним свідком того життя.