З СУМНИХ МЕЛОДІЙ
МУШКЕТЕРАМ – ХЛОПЦЯМ З НАШОГО ІНТЕРНАТУ
(СВІТЛОЇ ПАМ’ЯТІ)
Недосконалі, дуже давні вірші…
А жаль їх викидати на смітник.
Життя змінилось, і вимоги інші,
А в душу смуток, щем якийсь проник.
Три мушкетери… Хлопці з інтернату.
Нема нікого з вас. А я ще є…
Кому розкажеш про болючу втрату?
Її відчує серце лиш моє.
І запече, і заболить сльозами,
Не кожен і збагне: чого вона?
Як поясниш їм, що разом із вами
Життя мого частинка теж мина?
Та й чи комусь пояснювати треба?
Це так було давно. Але ж було!
Я збережу для себе, лиш для себе
Сердець і рук незаймане тепло.
Та головне в житті – не просто жити,
А потім вмерти як кому прийшлось.
Тим, що було б, важливо дорожити
І зберегти у пам’яті хоч щось.
Я зберегла. Що з того? А нічого.
Зігріє душу спогад нетривкий.
Вже кожен з вас, напевно, перед Богом,
А Бог вже знає, хто із вас який.
Я все пробачу. Кожному пробачу.
Гіркі слова, і зраду, і сльозу…
Лиш вашу дружбу, щиру і юначу,
Через життя, як сповідь, пронесу.
А ТИ ОДИН
(СПОВІДЬ, ЯКОЇ НЕ БУЛО)
У небі тихе зоряне бездоння.
Так терпко пахне на землі полин.
А ти один в тім просторі сьогодні.
У цілім світі нині ти один.
Сидиш і мучиш свою грішну душу.
Нема спокою ні в ночі, ні в день.
Я мушу тебе вислухати, мушу,
Бо не знайдеш ти співчуття ніде.
Ну… Сповідайся. Хоч я просто жінка.
Прощати чи карати не спішу.
Не маю права. Капнула сльозинка…
І я в житті по-своєму грішу.
– У мене два сини. Я їх покинув,
А свого щастя так і не знайшов…
– Хай Бог простить тяжку твою провину.
А я прощаю. За твою любов…
І ніч затріпотіла у чеканні,
Як наречена в шлюбному вінку.
– Скажи… Ти був щасливий у коханні?
Чого зазнав ти на своїм віку?
– Мене любили. Ти мене любила.
А я? Тоді здавалось, що любив…
Якась тяжка і незворотня сила
Мене штовхала. Розум загубив.
А з ним кохання. Тішився дочасно.
Здавалося, все зможу, все знайду.
Та це було якесь примарне щастя.
І нічого згадати до ладу.
Я мав жінок. Вони мене любили,
Допоки я був дужий та міцний.
Тепер вони усі мене лишили –
І став я непотрібний і нічий.
– І ти тепер згадав собі про мене?
– Ні… Я завжди про тебе пам’ятав.
– Чому ж ти у житті своїм шаленім
Як я живу – ніколи не спитав?
Я ж не сама була, зі мною діти.
– Я знав, ти доведеш їх до пуття.
– За них ти можеш тільки порадіти…
У кожного із них – своє життя.
Вони тебе завжди за батька мали
І тішились, коли ти приїжджав.
Вони жалю на тебе не тримали.
Та ти на них ніколи не зважав.
– Все ніколи було. Я прагнув жити.
Я все спішив, не знаючи куди.
Я пам’ятав, що є у мене діти,
Та знав і те, що біля них є ти.
– Як ти так жив? – були довкола люди…
Я мав авторитет і повно справ.
– Ти так спішив. Ти так спішив внікуди…
Ти сам себе до нитки обікрав.
Ні друзів, ні дітей, ані родини…
Хто за тобою виронить сльозу?
Лише… Тобою кинуті дружини.
Який про тебе спогад понесуть?
– А знала б ти, як страшно умирати,
Іти в пітьму, іти без вороття.
Якби дано людині вибирати,
Я вибрав би життя. Таки життя.
– Молися Богу. – Я не вірю в Бога.
– Перехрестися. – Ні, я комуніст.
– Тоді моя даремна допомога.
Твоє життя вже має інший зміст.
Я подумки з тобою розмовляла,
Ти подумки мені відповідав…
Минала ніч, така байдужа й млява.
Ти був один. І певно, що страждав.
Згасала ніч у тихому бездонні.
Так само пахнув на землі полин.
З тобою я прощалася сьогодні.
Ти був такий самотній. Був один…
Гривастий кінь вже готував свій повід,
Що бранок йому висвітлив чоло.
У небі десь пливла та щира сповідь,
Твоя, якої, власне, не було…
ВЕСНОСПІВИ
ВЕСНО-ЧАРІВНИЦЕ
Явір запитав у весни,
Чи любити можна.
І весна прийшла в мої сни,
Юна і тривожна.
Натрусила смутку мені,
Радості і сміху,
Полонила ночі і дні
І принесла втіху.
Весно-чарівнице,
Не жартуй зі мною.
Весно-чарівнице,
Не смути мене.
А весна жартує,
А весна чаклує,
Піснею озветься,
Пташкою майне.
Соловей спитав у весни,
Чи вже час співати,
І защебетав з гущини,
Що не всидиш в хаті.
І покликав дівчину в гай
Щебет солов’їний.
А тепер чи плач, чи співай,
Щоб почув єдиний.
Весно-чарівнице,
Не жартуй зі мною.
Матінко-матусю,
Не свари мене.
Ти ж колись любила,
Ти ж колись кохала,
І сама те знаєш,
Що весна мине.