КОЛИ БРАКУЄ СЛІВ
Зустрілись ми з тобою ненароком.
– Привіт! – Привіт! – і нам забракло слів.
Ти міряв залу виваженим кроком
І хвилювання скрити не зумів.
Я не могла промовити ні слова,
Торкнутися до рідної руки.
Нехай ця зустріч зовсім випадкова,
Та пронесу її через роки.
Розійдемось, ні слова не сказавши.
Ніхто не винен, тільки ми самі.
На день, на тиждень, може, що й назавше.
Залишаться лиш погляди німі.
Ти подзвони і не шукай причини,
Чи просто так, а чи придумай щось.
Своєї я не бачу тут провини.
Так склалося. А може так здалось?..
А за вікном минає осінь пізня.
Її так любить наш з тобою Львів.
Як добре, що є музика і пісня.
Вона звучить, коли бракує слів.
БУВАЄ Й ТАК
А на моєму рушнику
Цвітуть фіалки і нарциси.
Я йду в весільному вінку,
Та ти на мене не дивися.
Ти не дивись на мій розмай,
Не слухай музику і співи.
Я не твоя, ти так і знай,
Хоч в серці сльози закипіли.
Життя далеко не просте.
Щось у житті ми розгубили.
І найобразливіше те:
Ми одне одного любили.
Було не слухати людей.
Любов – порадниця єдина.
Вже незабаром згасне день –
І буду я чиясь дружина.
Дівочі сльози – не вода,
Але ніхто їх не шкодує.
Так гірко плаче молода,
Та це нікого не дивує.
Дівочі сльози – не вода.
Вже у віночку в’яне зілля…
Ридає тяжко молода.
Таке буває на весіллях.
БУЛО КОЛИСЬ, А ЗГАДУЮ ТЕПЕР
Налий мені в келих вина,
Ми вип’єм удвох за минуле.
Я знаю, моя в тім вина,
Що наша любов не заснула.
Моя в тім, запевне, вина,
Що я тобі досі ще снилась.
Була я у тебе одна,
Та мрія твоя не здійснилась.
Згадай мене, згадай,
Згадай і не забудь.
На відстані років
Ти все ж зі мною будь.
Згадай мене, згадай,
Згадай і не покинь.
До мене крізь роки
Ти соколом прилинь.
Твій келих ще повний стоїть,
А я свій допила давно.
Чомусь так нестерпно гірчить
Солодке червоне вино.
Чомусь так нестерпно гірчать
Ті спогади давні сумні.
І лебеді в небі ячать,
Ту осінь згадали мені.
Згадай мене, згадай,
Згадай і не забудь.
На відстані років
Ти все ж зі мною будь.
Згадай мене, згадай,
Згадай і не покинь.
До мене крізь роки
Ти соколом прилинь.
І я відчинила вікно,
Фіранку вітрець колихнув.
Ти з іншою в парі давно,
Але ти мене не забув.
Я знаю, ти кликав мене,
Коли тобі важко було.
Між нами вітрець промайне,
Гаряче остудить чоло.
Згадай мене, згадай,
Згадай і не забудь.
На відстані років
Ти все ж зі мною будь.
Згадай мене, згадай,
Згадай і не покинь.
До мене крізь роки
Ти соколом прилинь.
Я ЧЕКАЛА ДЗВІНКА
Мовчить мій телефон. А я чекаю
Твого дзвінка. Хоч слово. Хоч півслова.
Не маю права – то й не дорікаю.
Але ж могла б відбутися розмова.
– Ну… Як живеш? Як там дощі у Львові?
– Живу… Нормально. А дощі… Ідуть…
Отак було б і просто, і банально,
Але нема. Лише вітри гудуть.
Дощі у Львові все собі хлюпочуть,
Додаючи осіннього мінору
До мого настрою. Спинятися не хочуть.
То, очевидь, спогодиться нескоро.
А телефон мовчить. Він добре знає,
Коли йому захоплено дзвонити.
А час собі іде, біжить, минає.
Його ніхто не може зупинити.
І навіть ти. Хоч ти й багато можеш.
І навіть я, хоч можу теж немало.
Та часу плин вже нам не допоможе.
На перший крок в нас мужності не стало.
Мовчить мій телефон – то так і треба.
Нічого не горить, лиш тільки тліє.
А час біжить від мене і до тебе.
І нас з тобою він не пожаліє.