ТАК І НЕ ЗМІГ
(РОЗПОВІДЬ ОДНОГО СТАРШОГО ЧОЛОВІКА)
Ми стояли удвох біля хати,
Місяць трунок з очей твоїх пив.
Врешті мусив тобі я сказати,
Що ніколи тебе не любив.
Сподівався побачити сльози,
А почув голосний її сміх.
– Я ніколи тебе не любила.
Просто був ти гарніший за всіх.
І відчув я у серці образу,
А слова на устах запеклись.
Я такого не думав ні разу,
Що одурений буду колись.
І не міг я ступити ні кроку,
Думав, жах цей мене обмине.
То, виходить, дурила півроку,
А я думав, що любить мене.
– Що ти робиш зі мною, чаклунко?
Що за чари у серці таїш?
А вона засміялася лунко.
– Ну чого ти ще й досі стоїш?
Ясний місяць сховався за хмару,
Не хотів при розмові тій буть.
– Ти, козаче, шукай собі пару,
А до мене дорогу забудь.
Вечір цей нам обом не забути,
Хоч на скроні вже висипав сніг.
Нам судилось таки в парі бути.
Розлучитись я так і не зміг.

ТИ ЯКОСЬ ЖИВ НЕ ТАК…
Це вже було. В минулому житті,
А може у житті поза минулім…
Пригадую слова і клятви ті.
І, уяви, нічого не забула.
Тому не треба слів. Не говори.
Слова, як роси. Їх вітри розвіють.
Он кронами хитають явори,
Вони, як я, уже тобі не вірять.
Не треба слів, не треба каяття.
Твої слова не щирі й не правдиві.
Ти вигулькнув з минулого життя,
Стоїш переді мною, мов у диві.
Я зовсім інший вибрала мотив.
З тобою нас ніщо вже не єднає.
Ти якось жив не так… Або й не жив…
Пробач, але тебе я не сприймаю.

НЕ НАРІКАЮ
Я не нарікаю і не плачу.
Така мені вже випала карта.
А може й сперечатися не варта.
Своїй я долі все пробачу.
Я не нарікаю і не плачу.

Знаю, що журитися не треба.
Бо що вже та журба допоможе?
За що ти покарав мене, Боже?
А може я обраниця неба?
Знаю, що журитися не треба.

Я в житті себе не розгубила.
Знайшла собі і втіху, й розраду.
Лише не можу вибачити зраду,
Хоч до сих пір його не розлюбила.
Я в житті себе не розгубила.

НЕ ТА
Це буде потім: розпач, біль і сльози,
І самота, холодна і пуста.
Я так боюсь лишитись на дорозі,
Коли дорогу снігом заміта.
Та я ще поки юна і щаслива,
У цвіті ще черемха та бузок.
І журиться моя матуся сива,
З ким стану на весільний рушничок.
Весна такою не була ніколи.
Вона така єдина у житті.
Ще так недавно я ішла до школи.
Я ще така, як школярі оті.
Я ще у снах літаю на світанні,
Ще сняться кольорові сни мені.
Я вірю: у взаємному коханні
Не може бути зради та брехні.
Я ще жартую з вітром опівночі.
Я ще сміюсь від доторку роси.
Я все ще вірю, що кохані очі
Повнісінькі любові і краси.
Куди поділась вся моя принада?
Адже була. І милий поруч був!
Підстерегла мене жорстока зрада:
Той, хто любив, покинув і забув.
Вже роси не лоскочуть ноги босі.
Черемха вже давно перецвіла.
Вже надворі гуля холодна осінь,
І я не та вже, що колись була.