Дума про час

ДУМА ПРО ЧАС

скачати у форматі PDF

Молитва

Всемогутній Господи, благослови наш народ, нашу Україну, віру, незалежність та
волю! Хай твоя ласка осіняє наше сьогодення та прийдешнє майбуття — наше покоління
святою правдою і вірою, любов’ю, згодою та мудрістю, здоровим духом і тілом, силою,
снагою, стійкістю і несхибністю і сьогодні, і завтра, і в Галактиці століть.
Не допусти, Господи, до руїни нашої віри, мови та культури. Благослови, Господи,
наші родини, сім’ї, дітей, внуків і прийдешні покоління здоров’ям та благовістом,
добрими вчинками, гарною наукою, щасливими дорогами та проживанням на рідній землі
в ім’я Твоє, Боже! /М. Баран/.

 

Ця молитва не традиційна. Це молитва роду Михайла Барана, котру придумав сам
господар. Це щире звернення до Бога, як відлуння, повторює його дружина Софія. Почуй,
Боже, ту молитву і благослови їхній рід, наш край, увесь люд і мене, грішну, і цю скромну
книжку, що хочу я запропонувати читачеві.

Замість передмови

І що це зі мною сталося? Не дають мені спокою оті кобзарі, оті особливі люди.
Вони приходять в мої сни, вони з’являються переді мною в час моїх свят і буднів і
співають. Співають сумно і весело. Серед них є і сліпі, і зрячі, і старші, і зовсім юні…
Чого Вам?.. Чи я перед Вами завинила? А якщо так, то в чому моя провина?.. Я не належу
до кобзарського цеху і ніколи не належала… А втім… і я задумалася. Про що? Та про них
же, про кобзарів…
Кажуть,що вони сягають корінням аж в часи Київської Русі. Завжди безкорисливі,
завжди шановані і завжди гнані. А чому гнані? За правду. Бо правду, бачте, не всі
люблять, особливо можновладці. Іноді вона, як кажуть, очі коле. Ото ж бо й є… От заколе
правда в очі можновладцям — і тоді беруться вони за кобзарів. І вже для них не так
важливо, сліпі вони чи зрячі… А до чого тут я? Та ні до чого. Я навіть не кобзарознавець.
Я просто пишу вірші, оповідання, казки, ще книжку про своє дитинство написала —
“Стежка від воріт”. А ото нещодавно взяла та й написала книжечку “Слід Сінгалевича” —
про Юрія Даниліва — засновника відомої капели бандуристів “Карпати”. Це була
книжечка честі, і я мусила її написати, щоб не загубився на землі слід доброї людини.
Написала — і втратила до решти спокій, бо запала мені в серце ота дума… Дума
про час…
Ні-ні, панове-кобзарознавці, я не втручаюся у Ваш світ — потаємний світ
кобзарської магії, царство інформації, цілі пласти культури, ще так мало вивченої і
звіданої. Ні, я просто жінка, письменниця, котра муситьь писати про кобзарів, бо так їй на
роду написано, бо так вже доля їй нарекла. А надто після отієї зустрічі, з отим старим
сліпим кобзарем. Ото про неї, рпо ту зустріч я розкажу найперше. А ти, бандуро, заграй
мені, тихенько, зовсім неголосно, щоб чула лише я, щоб та мелодія звучала в моєму серці
як супровід до думи, котру я хочу написати, до думи про час…

Зачин

Сивочолий сліпий кобзар сидить собі на майдані в центрі міста Львова, біля
пам’ятника Тарасу Шевченку. Сидить собі на складному стільчику і співає. Він вже в
літах, худий, ошатний, у нього довгі розлогі вуса. В руках — бандура. Невеличка,
зручненька, далеко не найсучасніша, та видно, що вони з кобзарем зжилися одне з одним,
і їм обом добре. А вже та бандура так дзвенить, така голосна, ніби хоче комусь довести:
от, мовляв, хоч я і маленька, та голосу — не позичати.
Ото співають вони удвох з бандурою, а кобзар дивиться на світ своїми
невидющими очима, і здається, що він або чаклун, або ж пророк. Мабуть не годиться так
казати, що людині пасує її лихо, але виглядало так, що невидющі очі старого робили його
якимось мудрим чи що. Та, мабуть, так воно і було…
А що люди? А люди — як люди. Одні йшли собі, не зупиняючись, інші
призупинялись, кидали кобзареві якісь дрібняки та й ішли собі далі. Видно, кидали, бо
сліпий, а кобзарське мистецтво їх не цікавило.
Нещодавно я прочитала в якійсь газеті про такий цікавий поділ кобзарів на
“паркетних” і “асфальтних”. Якщо дотримуватись такого поділу, то цей належав до
“асфальтних”.
Все ж купка людей таки стояла біля кобзаря. Виявляється, є все-таки прихильники
кобзарського мистецтва у місті Львові. Люди слухали, просили заспівати те чи інше.
Якась мама, проходячи, сказала дитині:
* Он бачиш, жебрак.
І якийсь чоловік обурено виправив жінку:
* Не жебрак, пані, а кобзар.
І слухали далі.
Ой, тисяча сімсот дев’яносто першого року,
гей, прийшов указ від тої цариці
з Петербурга-города…
Це була дума про переселення козаків на Кубань. Я її знала, бо мала чоловіка також
кобзаря. Він теж співав її.
Бувайте здорові, ви курені наші, —
тут вам без нас пропадать.
Я підійшла ближче. Коли кобзар закінчив, я запитала:
* Скажіть, а ви не знаєте, чи нема часом у кобзарів такої думи… думи про час? Мусить
же бути.
* Гм! Як цікаво, дочко, ти спитала! — і дивився на мене своїми невидющими очима. Я
знала, що дивився… Він дивився і не знав, що я також була сліпа… А може знав?..
Кобзар задумався, а потім промовив:
* Це ти цікаво сказала: дума про час. А втім… кожен час мав своїх кобзарів. І кожен з них
співав і думи, і пісні про свій час. От і виходить, що дума про час таки є. Тільки не одна
дума, а всі вони, думи, про час, тільки кожна про свій…
Але я не заспокоювалася.
* Скажіть, а от Ви співали думу про переселення козаків на Кубань, це про 1791 рік. Отже,
Ви співали думу не про свій час… То може, кобзарі — це люди, що живуть поза часом і
простором?..

Я вже шкодувала, що втягнула старого в таку філософію. Ото немудра! Звідки йому
знати про таке? Але кобзар сказав:
* Е, дочко, ні! Щодо часу — не знаю. Бо кожен кобзар співає і про теперішнє, і про
минуле. Отож, виходить, що ми співаємо і про той далекий час, але він не чужий, а також
наш час… А щодо простору… Ой, голубонько, забери в кобзаря його степи, лани, рідну
землю — пропаде чоловік! Зовсім пропаде. Хоча… Знав я і таких кобзарів, що їх завезли в
Сибір, тайгу, а вони однак вижили! І пісню свою зберегли, і думу… Знав я таких
кобзарів… Та то люди виняткові, незвичайні. Їм поклонитися треба… А скільки їх,
кобзарів отих, постріляно, у нетрі завезено та покинуто… Гай-гай, дитино, та чи тобі того
треба?
* Треба, дідусю, конче треба!
* А думаєш, ті, що тутечки, на нашій землі жили… Думаєш, їм легко було? Ой, нелегко,
та мусили співати думи та пісні. Все більше про колишнє співали — про славу та відвагу
козацьку. Мусили будити в нащадках бажання волі. Мусили, бо така вже кобзарська доля,
сувора та латана. Так вже на роду їм, кобзарям, написано: співають вони, співають… А
про них хто заспіває? Нема кому, нема… Хіба яка добра душа в церкві свічку поставить.
Та й то… Як ти, дочко, сказала? Дума про час?..
* Так, дідусю, мусить ж і про кобзарів бути дума, про їхній час, коли вони жили і співали,
щоб не занепадала наша пісня, наша дума…
* Не занепаде вона, “не вмре, не загине”, — так сказав наш великий кобзар Тарас
Шевченко. А про кобзарів людям треба знати, бо серед них є справжні лицарі духу.
* І часу?
* Так, і часу… То от я собі й подумав: ще про їхній час не написано пісень, не створено
дум. Але їх неодмінно створять і заспівають самі ж кобзарі. Неодмінно заспівають. Я вже
старий. А от молодші заспівають. Хоча… може й не лише кобзарі заспівають… Чи ти як
гадаєш?
І здалось мені, що його незрячі очі пропекли мене якимось дивним вогнем чи
пройняли світлом… А може той кобзар і справді був чаклун… Ні, пророк…
Я йшла додому і думала про того кобзаря, і на мене продовжували дивитись його
пророчі очі, а в них була прихована мудрість, котру не могли збагнути зрячі. І я все
більше впевнювалась, і це було дужче від мене, що я, так, саме я, маю написати оту думу
про час. Ні, це буде не та дума, що її співатимуть кобзарі, але це неодмінно буде дума про
час і про тих людей, що про нього співають, хоча і можуть жити поза часом… Кобзарі, ви
чуєте мене? Я напишу про вас думу, про вас, народних співців, цілителів народної душі.
Поки що напишу хоча б про одного з Вас… Не осудіть мене, пророки землі моєї.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

eight + 16 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.