НАМАЛЮЮ КОНЯ…
У родині Баранів був білий кінь — красива і мудра тварина. Чужому в руки нізащо не
давався. Дуже вже полюбляв той кінь на панський лан ходити. Ото зайде на овес — та й
байдуже йому, що пан сердиться і грозиться зайняти його. Ловлять його, ловлять панські
слуги — та де там! А пан же сердиться, бо вже більше того вівса столочили, за конем
бігаючи, ніж кінь випас. Ото й вони до батька:
* Та заберіть Ви свого коня! Біда нам з ним!
Вийде батько, наставить руку та як гукне:
* Сивий, на!
Заірже Сивий весело та й біжить на поклик свого господаря: може, грудочкою цукру
хотілось поласувати або окрайцем хліба, а може, просто любив свого господаря і вже звик
слухатися його.
Всі в родині любили Сивого і, ясна річ, чи не найбільше — малий Михайло. Всі діти
що-небудь та приносили до школи, до свого класу, щоб якось його прикрасити. А що ж
принести йому, малому Михайлові?..
* А ось що: візьму я і намалюю нашого коня. Ото хлопці здивуються!
Здивувалися не тільки хлопці, здивувалася і вчителька, що й сама вміла добре
малювати. Малюнок був виконаний майстерно — і кінь був просто красень. От всі кожен
день бачили Сивого, кожнісінький день, і ніхто не помічав, який він гарний, отой їхній
кінь. А тепер це всі зрозуміли. В тому, певно, і є талант художника. Але Михайло тоді ще
не думав, що він талановитий. Він просто собі намалював коня.
Вчителька знала, що Михайлів батько в молодості був ковалем, ото й попросила:
* А ти б міг ще раз так намалювати? Тільки намалюй так, ніби коваль підковує його.
Потім, взятий у рамочку, довго висів у їхньому другому класі цей малюнок, либонь,
що й до кінця навчального року. А хлопці дивилися на нього й один по одному просили:
* Намалюй мені такого!
І, чого гріха таїти, малий Михайло був гордий з того. А ви б не були?..
І не знав Михайло, і ніхто тоді ще того не знав, що помчить його той кінь нелегкими
дорогами життя, що натерпляться вони обидва всього і всякого, але знав Михайло одне:
він має втриматися на тому коні — чи в сідлі, чи охляп, але не впасти, нізащо не впасти, а
кінь вже вивезе. Ото недарма й у пісні співається: “Якби мені сивий кінь!..”
У Михайла такий кінь був.
* Неси ж мене, мій сивий коню! Чи ж даремно я намалював тебе у своєму дитинстві?
СКРИПКА
А ще була скрипка. Це також із дитинства. Пан Михайло пам’ятає її, пам’ятає і досі…
Вабили хлопця до себе всілякі музичні інструменти… Трохи навчився грати на гітарі,
мандоліні, вмів до танцю заграти й на баяні. А якось на весіллі він почув скрипку. Стояв і
слухав, та так заворожено дивився на той інструмент, що привернув до себе увагу
скрипаля. Той підкликав його і спитав:
* Подобається?
* Так.
* Ти хочеш грати на скрипці?
І заблищали радісно, сяйнули втіхою хлоп’ячі оченята:
* Так, хочу.
* То давай покажу.
І поки гості їли-пили, хлопець брав уроки гри на скрипці.
Потім ходив за скрипалем по весіллях, як тінь, і той все йому щось показував.
Незабаром хлопець вже міг вторувати, і скрипаль дивувався з такого хлоп’ячого хисту.
І треба ж такому трапитися, що у вчителя, котрий вчив малого Михайла греку і латину,
також була скрипка. Та смичок порвався — і лежала вона німа і безголоса. Вчитель йшов
на уроки до класу, а малий Михайло залишався у нього, чекав, поки той звільниться.
Чекав та й дивився на тую скрипку, що сяяла до нього своїми струнами і ніби аж
просилася до рук. Несміливо підійшов і доторкнувся до неї, а потім таки взяв. Намотав на
палець обірваний смичок, притиснув до деревини і… заграв. Заграв! Так, як вчив його на
весіллях отой скрипаль. А скрипка ніби зраділа, що її нарешті взяли до рук, і зазвучала
ніжно і втішено. Почув голос скрипки і вчитель, бо його оселя при школі була.
* Що це за скрипаль у нашому селі з’явився? — розпитував він, та ніхто нічого не знав
про того скрипаля.
Так тривало якийсь час. Нарешті вчитель не витримав і облишивши свій урок, пішов
на голос скрипки. І привів той голос його до його ж таки оселі, бо це був голос вчителевої
скрипки.
Побачивши вчителя, хлопець так злякався, що ледве не випустив з рук скрипку. А
вчитель підняв його, поцілував і сказав:
* Славний музико, хто навчив тебе так грати? А ще скажи найперше, як же ти грав, коли
смичок обірваний?
Хлопець показав. Вчитель довго сміявся, що сам би ніяк до такого не додумався, а ще
хвалив Михайла за його тямковитість і вправність.
МРІЯ
Дев’ятирічний Михайлик сидить собі, замислившись. Він підперся рукою, немов і
справді його клопоти обсіли. Личко не по-дитячому серйозне, а очі дивляться на портрет
Тарасса Шевченка, що висить на стіні, прибраний рушником. Мама якийсь час дивиться
на сина, а потім підходить ближче, кладе руку на дитячу голівку:
* Чого так зажурився, розумнику? Нехай кінь журиться — в нього голова велика.
Хлопчик відповів повагом, немов і справді дорослий.
* Я не зажурився, мамо, я замріявся.
Мама засміялася, але лагідно, і це не був той кривдний сміх, що може образити вразливу
дитячу душу.
* Про що ж ти мрієш, мій хлопчику? — і мама враз споважніла.
* Про бандуру, — тихо відповів Михайлик.
* Про що? — здивувалася і сама собі не повірила мама.
* Про бандуру. Я хочу бути кобзарем.
* Отакої! Звідки це у тебе, мій сину?
* Від Шевченка, від Тараса Григоровича.
Мати задумалася, потім погладила дитину по голові:
* Рости спершу, сину.
Мати пішла поратись, а Михайлик продовжував сидіти і думати, думати про бандуру. І
тут народився у хлопчика його перший вірш — вірш про бандуру і Шевченка. Звичайно,
тоq віршик загубився, бо хлопчики ще не знають, що свої перші віршики треба зберігати.
Не знав того і Михайлик. Але тоді це було превелике диво. Всі слухали, хвалили і
дивувалися, звідки у хлопчика така чудна мрія — стати кобзарем. Дивувалася мама,
дивувалися поважні і шановані люди, що бували тоді в їхній хаті.
* Михайлику, ну чому кобзарем? — допитувалися у хлопчика.
* О, кобзар — це найкраще, бо хіба ж би писав про кобзаря Шевченко, якби то було зле?
* Добре, дитино, добре, — і мамині очі сльозилися, бо знала вона, що коли не минеться ця
мрія з роками, то нелегко, ой, нелегко буде її Михайликові.
А мрія не проходила. Він ніколи не бачив бандури, не чув її звучання. Але він дуже
хотів її почути. Більше того, він хотів заграти на ній і заспівати так, як кобзар, як
справжній кобзар.
Ріс хлопчик, росла і мрія. Жила десь у серці, на самому дні. Вчився, набував
спеціальності, працював, одружився… А мрія жила. Слухав про кобзарів, про їх нелегку
долю і думав собі: “Невже так і не збудеться? Невже я так і ніколи не стану кобзарем?”