ДУМА ПРО ЧАС…
ЛЮДИНА, ЩО ЖИВЕ ПОЗА ЧАСОМ.

Гай-гай, роки!.. Вже й я сивокоса…А що вже казати про тих, хто старший від мене? Та
ті, про кого я пишу, — кобзарі, їм і старість не страшна, бо час над ними не має влади, бо
вони живуть поза часом. А що сивина, то казав колись один дід: “То розум мій висіявся,
бо з роками його так багато назбиралося, що і в голові не вміщається”. Жартівник був той
старий, але й справді, з роками приходить усвідомлення свого буття на землі чи якесь
прозріння… Та цур їм, тим рокам!.. Зрештою, життя людини не завжди вимірюється
роками, а тим, що доброго вона зробила на Землі.

Запитайте когось у нас, на Львівщині, та й на Тернопільщині, та й не тільки, а надто
тих людей, котрі причетні до культури, до мистецтва:
* Чи ви не знаєте, хто такий Михайло Баран?
* Та як би не знати! Це той бандурист, що ми його вже не раз чули. Добре співає. А пісень
тих знає силу-силенну!..
* Та він і свої пише. Хіба не чули? — докине другий.
А ще інший скаже:
* А ще він із синами своїми співає. Тріо таке у них є — “Жайвори”. Ото як заспівають
утрьох!.. Ну і спів, скажу я вам!.. Вік би слухав…
* І як це йому вдалося синів своїх так до мистецтва долучити? Ото радість для батька.
* Та радість — це так, але й труд який мусив він вкласти в своїх синів.
* Ну, якби хлопці не мали таланту, то трудись — не трудись, а нічого з того не вийде.
* Так то воно так… Але скільки буває, що і діти розумні, і хист до чогось мають, а
дивишся — все зійшло на пси: і діти казна-куди пішли, і талант пропав.
* Ет, таке кажете! У такого батька як Михайло Миколайович не могли б діти в люди не
вийти.
* От я й кажу, що крім таланту, ще й педагогом треба бути.
* Ну, це без сумніву. Треба не залишати дітей на поталу того шаленого світу, а займатися
ними і завжди пам’ятати, що вони в тебе є, твої діти. І тоді з них люди будуть.
* О, пану Барану це вдалося, нічого не скажеш. А які хлопці! А як співають!..
Отак розмовляли собі поміж собою кілька поважних людей. До гурту підійшло ще
двоє молодших. Стояли, слухали, а потім один спитав:
* Це ви про Михайла Барана?
* Та про нього ж.
* Він іноді про кобзарів пише, не раз в газетах читав. Цікаво пише — зачитаєшся. А
головне — він їх особисто знав. Це вам історія, жива історія…
* Так… Талановитий чоловік, — докинув наймолодший, — а бачили б ви, як він церкву в
Підгайчиках з руїни піднімав. Які він образи там намалював!
* І не требе іноземців шукати?
* Та яке там! А ще, кажуть, був один образ, хрещення України-Руси…
* І чому був? Куди ж він подівся?
* Та от… Один невіглас велів зафарбувати його емаллю та й інше щось понамальовувати.
* А може, то була авторська невдача? Буває ж таке…
* Та де там! Там ціла картина була: і князь Володимир, і княгиня Ольга… До тридцяти
осіб… Та й здалеку ще виднілися… Кажуть, декан приїдив, хвалив, вітав автора…
* І що ж?
* Та от.. знайшовся такий, що…
* А жаль…
* Та жаль, але не повернеш…
* А чому не повернеш? Михайло Миколайович живий, слава Богу, то нехай ще раз
намалює.
* Таке скажете!.. Це ж вам художник!.. Не можна двічі вступити в одну і ту ж річку.
Намалює, звісно, намалює, але це вже буде щось інше… А того образа жаль… Така праця
пропала!
* Чекайте, та ж він і вірші пише. Поетична збірочка його у нас є, “Щедрінь” називається.
І всі вони мали рацію. І всі вони говорили про одну і ту ж людину — про заслуженого
працівника культури України, про відмінника народної освіти Михайла Барана, що все
своє життя дбав про те, щоб не занепала українська пісня і дума, щоб відродились
пам’ятки культури. Бандурист, художник, поет…
Старійшина свого великого роду, Михайло Баран збирає час від часу свою чисельну
родину і ніби підводить підсумки, що зроблено, що ще не вдалося. Кого похвалить, кого
насварить. Але всі слухають його, і ніхто не ображається, бо розуміють, що все це — для
загальної користі.
Але не подумайте, що пан Михайло — це така собі номенклатурна одиниця. Це дуже
конкретна й цікава людина, добрий батько своїм синам, добрий чоловік для своєї
дружини. Це дуже конкретна особа, із своєю цікавою мовою, з піснею, статурою, з
вусами, щирим сміхом, віншуваннями. Особистість. Людина, що може жити у своєму
конкретному часі, але й поза часом…
Михайле Михайловичу, чи не погодитесь ви взяти свою свою бандуру і супровід
отакий мені придумати, бо вже дуже кортить мені оту думу про час написати… Ось так…
Дякую.

ЩАСТЯ…В КОЖНОГО ВОНО СВОЄ.

А яке ж воно у Михайла Барана, у його родини? Ні, це не звичайна людська цікавість.
Я почуваю себе отаким собі дослідником людського щастя. Але я на те маю дозвіл пана
Михайла. Бо інакше б я не сміла. А так…
Вирішила я написати про Михайла Барана, а тепер вже й не знаю, чи то я пишу, чи то
сам пан Михайло своїм пензлем життя своє малює. Сиди собі та й записуй. Ото тільки
думай, як покласти на папір його барвисту мову, щоб не зіпсувати, бо письменник, як той
лікар, не сміє, не має права нашкодити. Ото тепер журюся, аби мені вдалося, аби хоч
десяту часточку розкрити читачеві те цікаве життя такої гідної людини. А коли вже на
чистоту, то писати б треба про всю ту талановиту і незвичайну родину. Адже кожен в
родині Михайла Миколайовича — талант, що має свої здобутки. Скажімо, дружина Софія
— майстриня народної творчості, п’ятсот вишивок, великих і маленьких, — це Вам не
жарти. Це ж цілий світ. І як їй вдається сумістити цей світ зі світом свого чоловіка —
художника і кобзаря? А може, ті світи доповнюють один одного? Не знаю, бо пані Софія
тільки усміхається загадково і таємниче. Я не питаю її, чи вона щаслива, — банальне
питання. Треба тільки послухати, як розповідає вона про своїх синів, побачити, як
дивиться вона на свого статечного чоловіка. Ото й думаю собі: життя ніколи не було
легким, особливо для тих, хто хотів не просто собі жити, забезпечуючи пристійний
добробут собі і своїм нащадкам, а й щось робити для культури, для мистецтва, для людей
врешті-решт. А щастя дістається не всім. Воно дістається тим, хто вміє і хоче бути
щасливим.
А тепер признаюся Вам, як на сповіді, що ж все-таки спонукало мене, стало тим
поштовхом, що змусило мене засісти за ту книжку. Адже мусило щось бути. Оте “щось”
була почута якось по радіо розповідь голови товариства “Надсяння” пана Середи про те,
як Михайло Баран в 1990 році зробив художню огорожку на могилі М. Вербицького. І, Ви
знаєте, такою повагою пройнялася я до тієї людини, до Михайла Миколайовича Барана, бо
вважаю чи не найбільщою людською чеснотою поважати людей взагалі, всіх, що живуть
довкола тебе, і шанувати світлу пам’ять померлих, тих, що вже не можуть ні віддячити
тобі, ні щось зробити для тебе. Це вже потім я довідалася, що пан Михайло упорядкував і
гробівець О. Мишуги, і ще багато добрих справ зробив мовчки, без зайвого афішування.
А може, тому й таланить у житті чоловікові, що він про всіх пам’ятає і намагається,
окрім свого мистецтва, творити просте людське добро.
Сидимо удвох з моїм чоловіком кобзарем Лайошем Молнаром і отак собі міркуємо: от
Михайло Баран, знаний, відомий, всі його шанують, люблять. Але ж скільки ним
зроблено! І це вже історія. І хтось колись буде дивуватися, що знали ми його так близько,
як дивуємося зараз ми, що сам Адамцевич сидів у хаті Михайла Миколайовича і слухав,
як його сини грали “Запорізький марш”. І, може, хтось з молодших буде із здивуванням
згадувати, як вів Михайло Баран вечір у селі Раделичі, коли ми привезли туди книжечку
“Слід Сінгалевича” про їхнього односельця Юрія Даниліва. А скільки тих вечорів і
концертів провів пан Михайло або просто брав у них участь. Либонь три тисячі.
Вражаюче. Якби всі ті оплески та зібрати в одно — ото б море зашуміло чи грім би
загримів. А квіти? Скільки їх було у житті Михайла Миколайовича! А скільки ще буде…
А стусанів? Думаєте, їх не було? Були. Тільки от докупи їх збирати не треба. Нехай вони
залишаться на совісті тих, від кого вони були. А ми торкнемося, делікатно і обережно, як
дбайливий художник пензлем, життя Михайла Миколайовича. Торкнемося, щоб
намалювати того поважного чоловіка, що так і сяє своєю усмішкою.
А роки стоять за плечима. Ні, не просто стоять, змагаються між собою, котрий з них
був кращий, важчий, щасливіший… А що їм скажеш, тим рокам? І не визначиш. Бо кожен
з них був по-своєму цікавий, важкий і щасливий. Бо щастя — це химерна штука, і його
треба вміти бачити. Освоїв бандуру — і щасливий, сини народилися — Орест і Тарас —
Боже мій, та хіба ж може бути більше щастя?
Хрестили своїх соколів у вишиванках і шароварах, щоб козаками були. Дивувався
священник, казав, що такого він ще не бачив. А чого б же майстриня Софія своїм синам-
соколам не придумала?
Потім вчив на бандурі Ореста. Хлопчик був здібний до музики і, головне, любив
бандуру.
А одного разу, коли Михайло Миколайович прийшов додому, дружина сказала:
* А тепер сідай і слухай.
І до малого Тарасика, котрому щойно виповнилося три роки і вісім місяців:
* Ану, Тарасику, заграй таткові, що ти навчився.
І маленький Тарасик підійшов до бандури, що стояла на підлозі, сперта до стіни, і заграв
на басах першу свою пісню. Це була не просто пісня, а пісня про Довбуша, котру так
любив Михайло Миколайович. І не тільки він, а й глядачі. Щось в тій пісні було таке, що
промовляло до людського серця: чи то мелодія, чи слова…
Хто там опівночі
по лісу блукає?
То Олекса Довбуш
легінів збирає.
Сап’янці червоні
з тими бовтичками,
крисанька ряджена
ще й павками.
Рано до схід сонця
сосна завиває,
то ота Марічка
Довбуша шукає.
Ой легіні милі,
хто його побаче,
за опришком смілим
верховина плаче.
Ой, ти, моя мати,
верховино мила,
скажи мені правду,
де-с го загубила:
чи го порубали
гострими мечами,
чи го поховали
ще й з свічками.
О, то була не просто пісня. То був спів людської душі. Коли капела виконувала її,
то ніхто вже не міг залишитися байдужим: ні на сцені, ні в залі, певно, й недруги наші
також. Тільки вони, вочевидь, були небайдужими з інших причин: вони, запевне, тремтіли
від люті і страху. Начувайтеся ж, воріженьки, малий хлопчик Тарасик, син Михайла
Барана, грає тут пісню на бандурі. Він сам собі обрав її для свого першого виконання.
Отже, начувайтеся, воріженьки:
“Наша дума, наша пісня
не вмре, не загине”,
як писав наш великий пророк Тарас Шевченко.
І радіє батьківське серце, ба саме цю пісню доводилося його капелі повторювати
декілька разів, а то ще й в перерві чи після концерту. Люди просили, люди приймали ту
пісню, того смілого опришка разом з капелою Михайла Барана. І як то добре, що її
прийняв і його маленький син, його пагінець, Тарас, — малий музика, що не міг ще й
бандури в рученятах своїх тримати: надто велика була вона для нього. То хіба ж це не
щастя? Щастя — у кожного воно своє.
Пройшли роки, десятки років, давно вже повиростали Орест і Тарас, а ця пісня живе і
досі. Її виконуютьь солісти, дуети, хорові капели. Але тоді її виконав малий Тарасик, а
потім підійшов до батька і сказав:
* А тепер, татку, покажи мені ще.
Щасливий батько розцілував свого музику, та й почав і того вчити грати на бандурі.
Хоч він був ще зовім маленький, та батько вважав, що біди в тому нема: пора і його трохи
призвичаювати до інструменту, тим паче, що дитина сама до того тягнеться. Отже, пора і
того вчити. Та хіба ж це не щастя? І біля того щастя стояла його Софія — берегиня його
роду.
Пані Софія пригадує, як водила своїх синів у музичну школу, і сама мусила нести їхні
бандури, бо хлопці були ще зовсім малі.
А в оселі — портрет Тараса Шевченка, вишивані рушники, козацька шабля та булава.
А на хлопцях — вишивані сорочечки.А в сердечка їм покладено змалку рідне слово, рідну
пісню і щиру молитву. З тим і росли. Росли діти — росли і клопоти. Треба було їх і
виховувати, і вчити, і забезпечувати усіч хоча б найнеобхіднішим. А навчання — воно
ніколи не дається легко, треба докласти до нього чималих зусиль. І не лише дітям, а й
батькам. Очевидно, найголовніше в родині Михайла Барана було те, що вони з дружиною
не йшли всупереч одне одному: що звелів батько, того вимагала й мати. І навпаки. Не так,
як буває інколи по інших родинах: батько чогось вимагає, а мати, запобігаючи перед
дітьми, дозволяє не виконувати батьківської вимоги. Тут такого не було. Виховання йшло
в одному руслі. Тому можуть тепер батьки потішитися за своїх синів. А стусани і
злигодні… Та в кого їх тоді не було? Та й зараз… І зараз також. Стусанів і злигоднів нема
у того, хто нічого не робить. Але у такої людини і щастя нема, того справжнього щастя,
котре не минає з роками. Бо хіба ж то щастя, коли сьогодні — сито і п’яно, завтра — те ж
саме? Та від такого “щастя” тільки голова болить у тебе та й у близьких…
А, скажімо, гроші… Не знаю… Хоч без них і сутужно, але, їй-Богу, не в них щастя, не
в них…