СЛОВО ЗА СЛОВОМ

* Скажіть мені, пане Михайле, а як це вам спало на думку образи малювати?
* Не знаю… — чоловік задумався. — Малював ще тоді, коли не можна було. Є мої образи
у людей по хатах. Спершу сам малював, а потім люди вже самі просили… Церкви
малював… Зо сорок їх є у мене. І сам від себе малював, і такі, що насправді були. Не дуже
афішував, ба самі знаєте, які то роки були. Але дехто знав про це: і про образи, і про
церкви.
А одного разу до мене ціла делегація прийшла, з села Лагодів. Просили, щоб допоміг
їм церкву в їхньому селі відродити. Я поїхав, подивився, а там вже інші роботу почали, та
не могли їй краю довести. То я й не взявся: не хотів людям їх задум перебивати. Лише
підказав дещо, як я вважав краще. Тоді мені порадили в село Підгайчики поїхати — там
церкву порятувати. Поїхав. А там і справді церква в руїні. Ото я й узявся, і працював уже,
доки не підняв її. На Покрови й освятили ту церкву. А я, коли можу, то й їду туди,
особливо на Покрову. Помолитися, на труд свій глянути. Знаєте, це так гарно — бачити
те, що ти зробив… Бачити, як люди твій труд приймають.
* Скажіть, то хто ж Ви найперше, хто в Вашій оселі головніший: бандурист, художник,
поет чи, може, публіцист?
* Не знаю, — завагався чоловік. — Не знаю. За все своє життя я так і не визначився. Ні
одну свою справу не можу я кинути.
* Скажіть же мені, — майже благально звернулася я до того статечного чоловіка. — А
пісня… Як пісня прийшла у Ваше життя?
* О… пісня… та я за нею босий в поля бігав. Слухав, як її люди співають. Чув пісні мого
батька, козацькі, стрілецькі, мужні, як криця. А ще отой кравець співав, що шив у нашій
хаті. Голос у нього дужий був, міцний. Я, малий, так і прикипів біля нього: слухав. А він
співав…Чи то для мене, чи для себе…
У мами ж інші пісні були, все сумні та тужливі. І що то зі мною робилося від тих
пісень — і сам не знаю, бо ще малим був і не знав, як той щем у серці називається. І тепер
того не знаю… Особливо одна пісня була…
“Летіла куля через гору,
вдарила куля у грудь мою…”

Я аж боявся тієї пісні. А біля нас саме гора була. Ото я й дивився на ту гору: чи не
летить часом з-за неї куля?
А з-за гори сходив місяць. І мама співала. Доїла корову і співала. І лебідь підходив до
мами… Ні, не дикий, домашній, свійський гусак, з тих гусей, довгошиїх красенів, у нас їх
лебедями називають. А цей особливо гарний був і якийсь незвичайний, цікавий такий,
мені він дуже подобався. Так-от: підходив той лебідь до матері, клав їй голову на коліна і
дивився на струмінь молока, що падав у дійницю, повертав за ним голову і, здавалось, теж
слухав мамину пісню. І молоко видзвонювало, падаючи в дійницю, і мамина пісня
зливалася з тим дзвоном, і місяць з-за гори виходив, щоб послухати пісню моєї мами. А
може, це він зупинив ту кулю, що летіла через гору? То добре, що зупинив…

Цікава особистіть той Михайло Баран: чим більше спілкуюся з ним, тим глибше
пересвідчуюся, яка це неординарна, як тепер прийнято казати, людина. Розумію, що важко
буде описати все те складне і цікаве його життя, а також життя його родини — мені
просто забракне фарб, забракне слова. Хіба що допоможе мені великодушно сам персонаж
моєї книжки — сам Михайло Баран, у нього вистачило б і хисту, і слова. Питаю у нього:
* Скажіть, пане Михайле, а чому Ви самі не опишете своє життя, таке цікаве і розмаїте?
Адже стільки Вами пережито, перебачено, в стількох місцях і країнах ви побували. Адже
стількох знаменитих людей на своєму віку Ви бачили, спілкувалися з ними, вони бували у
Вашій хаті…
* Знаєте, мені все часу бракує. Я все життя кудись поспішаю. Концерти, зустрічі, друзі,
родина… То щось треба організувати, зустрітися з кимось. І, признаюся Вам, —
посміхається у вуса пан Михайло, — я буваю трохи такий… Розсипаний (зверніь увагу на
цей вислів — такого більше Ви ніде не зустрінете). Не можу на чомусь одному
зосередитись: то мені намалювати щось хочеться, а то щось завіршувати… А то бандура
моя до себе покличе… Та й що про мене писати? Хіба що ось про них: про Євгена
Адамцевича та про його дружину-сподвижницю, про кобзаря Закору, що, перебуваючи в
Сибіру, з тачки бандуру зробив. Про славного різьбяра, поета, священника, бандурного
майстра і кобзаря Миколу Сарму-Соколовського… Ой, і багато ж їх, тих, про кого б треба
написати. Дещо я все-таки написав, та до всього в мене якось руки не доходять. А чи
хтось напише? А треба, конче треба. А про мене що писати?
А я тішуся, що мій персонаж не вигаданий, не сфантазований, не склепаний з усіх
потрохи. Ні, він справжній, живий, цікавий і звичайний. Здається-таки, зовсім простий.
Ну, грає на бандурі, співає. Хіба що в нього сценічний костюм розкішніший та
ошатніший, ніж у інших. Це вже майстриня Софія постаралася. А ще на його обличчі
розлита надзвичайна добрість. І розумієш: ця людина нікому не заподіє зла. Але подекуди
— сувора якась складочка — свідчення того, що цій людині нічого в житті легко не
давалось.

І що то та цивілізація з людьми зробила: геть-таки розлінилися люди. Колись би пішли
один одного провідати. А тепер що? По телефону провідуємо. От і зараз…
* Алло! Пане Михайле! Вітаємо Вас із святами! Щастя Вам, здоров’я!
А у відповідь — віншівка, яку почуєш хіба що тільки від нього самого, від Михайла
Барана:
* Христос ся Рождає,
Вкраїну вітає,
що звільнена нині з оков,
Із миром, достатком, добром.
Хай вік двадцять перший
нам буде найкращий,
нам, дітям і внукам,
нащадкам-правнукам,
на славу Вкраїні
і вашій родині,
щоб були достаток,
здоров’я й любов!
* Щиро дякуємо, пане Михайле! А Ви домуєте? Нікуди не йдете?
* Та ми б пішли, та вже всі підошви посходжували. От тепер і сидимо.
Сміємося разом на різних кінцях дроту. Розмовляти з паном Михайлом — одне
задоволення. Мова його цікава, колоритна, справжня тобі скарбниця. І куди тільки ті
мовознавці дивляться! І незручно, та інколи хочеться його із записником слухати, щоб
щось цікаве занотувати, і завжди б знайшлося що. Та незручно якось, ще образиться
чоловік. Пан Михайло ніколи не говорить нудно… він завжди має безліч приповідок,
порівнянь, пісень. І де він всього того навчився? І де він все це бере? Треба буде
неодмінно у нього спитати. І, я впевнена, відповість якоюсь розумною приповідкою або
жартом. Ну… а я що казала! Так і є.
* Все це від жінок. От як гляну на котру, а ще як стану поблизу — так і опромінює мене,
ото й у голові тоді народжується всяке.
Обоє сміємося. Сміх у нього молодий, баритональний, щирий. Але, здається, що він і в
сміху почуває себе артистом і дбає, щоб звучав він саме так, як це потрібно. А щодо
жінок… звичайно, це жарти. І зараз видно, хоч вже чимало літ прожили вони із своєю
дружиною, з якою повагою ставиться він до неї.
Якось на вечорі хтось сказав:
* О, пане Михайле, а я Вас шукаю. Вже думав, що Вас нема.
* А Ви завжди дивіться, чи є моя дружина. Якщо вона є, то й я є. А її не помітити
неможливо…
О, так воно, так… життя прожити — не поле перейти… А особливо це розумієш, коли
за плечима… Та цур їм, тим рокам! Який би дурень їх рахував! А збігли ж як!.. І не
віриться, що стільки їх пролетіло… Дай, Боже, ще хоч половину з того. Але й розумієш,
що не марно, ой, не марно прожито — щось таки та й зроблено… І пригадує цей
статечний чоловік… своє дитинство пригадує…