А вже весна, а вже красна,
Із стріх вода капле,
Із стріх вода капле…
І Мокрина почула, як кругом закапотіла вода.
– Перестань, перестань негайно, – гукала перелякана Фея
Довгого Сну. – Я віддам тобі твого сина, тільки перестань.
А Мокрина боялася замовкнути хоч на мить, аби не обірвати
чогось такого жаданого – приходу весни. Що ж вона ще знає про
весну? Невже більше нічого? Не може того бути. Згадати, неодмінно
треба згадати. І вона згадувала ті пісні, що чула і співала їх ще
маленькою.
Ой, минула вже зима,
Снігу, льоду вже нема.
Ой, нема, ой, нема,
Снігу, льоду вже нема.
Прилетіли журавлі,
Соловеєчки малі.
Ой, малі, ой, малі,
Соловеєчки малі.
Лугом квіти вже цвітуть,
Вівці травку вже пасуть.
Ой, пасуть, ой, пасуть,
Вівці травку вже пасуть.
Оглянулася Мокрина довкола. Ні снігу, ні льоду, ні крижаного
палацу. Посеред зеленої трави стояла і плакала Фея Довгого Сну.
– А ластівки? Яка ж весна без ластівок?
В небі линув журавлиний клин, здалека було чути спів
соловейка. І жінка заспівала, та так гарно, так заклично, що на її пісню
ті ластівки просто не могли не прилетіти.
Травка зеленіє,
Сонечко блищить,
Ластівка з весною
Вже до нас летить.
Ми дамо зерняток,
А ти заспівай
Пісню, що здалека
Принесла в наш край.
І тут-таки в небі з’явилися ластівки. Їх було дуже багато – і не
полічити.
– Зернятка, – згадала Мокрина і висипала все, що було в її
торбі. Пташки дзьобали зерно і щебетали на всі лади. Мокрина
оглянулася на Фею – а її вже майже не було. Вона танула під палючим
промінням сонця. Замість неї була калюжа, що всотувалась в землю.
По зеленому лузі бігла зграйка дітей. Тут були і хлопчики, і дівчатка,
котрих викрала і занурила у довгий сон ця холодна, зла чаклунка.
Весна розбудила їх, і вони бігли тепер до тієї жінки рятівниці, що
покликала для них весну. Попереду біг Івасик. Він біг найпрудкіше,
бо він біг до своєї мами. Сонечко вже висушило одяг на дітях. Вони
були дуже веселі, та все ж у їхніх очах світився легкий смуток: де ж то
їхні матері?
– Мамо, – припав Івасик до своєї матері. – Як добре, що ви
прийшли.
Мокрина плакала від радості.
– Мамо, але ми всі дуже хочемо їсти. Чи нема у вас чогось
такого?..
– Є, діти, є! Є у мене хліб. Їжте, він додасть вам сили. І ми
підемо додому. Нам би тільки до нашого лісу дійти. Вдома у нас
незабаром осінь. В лісі і кислички, і горішки, і ожина. Всього є у
нашому лісі. Там ви і підкріпитеся. А потім ми з Івасиком розшукаємо
ваших матерів і бабусь, ваших татусів і дідусів. Вони вже за вами
мабуть очі виплакали. Та нічого, лихо минулося. Тепер вже більше
ніхто не буде плакати. Ну як? Підкріпилися? Тоді пішли. Дорога
далека. Тільки не біжіть дуже швидко, бо мене загубите. Я вже так
прудко бігати не можу. А колись бігала.
І вони рушили в дорогу, котра вела їх додому. Пташки
щебетали, їх проводжаючи, зозуля кувала, ластівки гнізда вили, десь в
гущавині щебетав соловейко. Бачили вони і трьох зайченят, котрі і не
думали від них втікати, а весело стрибали і раділи весні. Бо, що не
кажіть, а весна велику силу має. А ще більшу силу має материнська
любов.