Казки Діда Степана

КАЗКИ ДІДА СТЕПАНА

скачати у форматі PDF

Замість приказки
Русаленя
Кошик з гостинцями
Чарівна шпулька
Фея довгого сну

ЗАМІСТЬ ПРИКАЗКИ

Дід Степан був одним з найщасливіших дідусів на світі. У
нього було шестеро онуків і двоє правнуків. Як зійдуться всі, тоді у
діда Степана повнісінька хата сміху, пустощів і просто дитячої втіхи –
до діда прийшли. Якщо пройти стежечкою через город, то потрапиш у
садок діда Степана. Отам розкіш, отам роздолля. Але діти в садок не
йдуть: бджіл бояться. У діда Степана пасіка. Медом діти ласують
охоче, а бджіл бояться.

Вони добре пам’ятають, як бджола ужалила
Данилка. Данилко так плакав, йому боліло. А дід Степан казав:
– Терпи, козаче, – отаманом будеш. А ще запам’ятай: бджола не
робить зла, а якщо вкусить, то значить, мусить. Ти бігав, налякав її –
от вона і вжалила. Головне в такому ділі – рот не відкривати, щоб
бджола туди не залетіла. Це навіть дуже небезпечно. А все інше – то
пусте. Ну, не плач. Від бджолиного укусу здоровішим будеш. Ну,
цить, бо всі казки розполохаєш.
Однак Данилко довго сердився на бджолу. Навіть меду їсти не
хотів. Та баба Уляна саме вареників з вишнями наварила. Вареники з
вишнями та ще й з медом! Спробуй тут відмовитися. Ага, облизалися?
Отак і внучата діда Степана. А коли вже наїлися досхочу, то
повмощувалися за столом та й попросили:
– Дідусю Степане, а тепер розкажіть нам казку.
– Казку, казку! Ну будь-ласка!
Хіба ж міг дід Степан не розказати, коли його так просили?
Ясна річ, що не міг. А казок він знав багато. От тільки не знав, з якої
почати.
– Вам смішну чи страшну?
– І смішну, і страшну.
– Довгу чи коротку?
– Довгу-предовгу.
– Таку, щоб аж до вечора.
Діти затихли, бо дуже любили казки дідуся Степана. Вони в
нього такі, що й ні в якій книжці їх не прочитаєш. І звідки дідусь ті
казки брав – того не знав ніхто. А може він їх сам придумував. Така
підозра зародилася у Яринки, котра вчилася вже у шостому класі.
Дівчинка спитала про те у дідуся, а він заховав посмішку у вуса та й
відповів:
– Звідки я беру казки? А мені їх Мурчик розказує.
– Мурчик? Ваш котик?
– Та хіба ж то котик? То справжній котище. А чого ви
дивуєтеся? Коти дуже розумні. Вони багато чого знають.
– І казки знають?
– Аякже, і казки.
– А чому Мурчик нам казок не розказує?
– Бо соромиться. Він дуже сором’язливий. А тут стільки дітей.
От і зараз… Засоромився і втік кудись. А потім… Ви ж не знаєте
котячої мови.
– О, а хіба є така мова?
– А чому ж нема? Є. Аякже.
– Дідусю, а ми могли б навчитися котячої мови?
– Ви її обов’язково вивчите. Але не тепер.
– А коли? Коли, дідусю?
– Тоді, коли у вас будуть свої діти, а потім і внуки, а згодом і
правнуки.
– Ого! Ще так довго чекати.
– Нічого, почекаєте. А тим часом у хлопців вуса виростуть. А
поки що я вам Мурчикові казки буду розказувати.
Діти розуміють, що дідусь жартує, але їм ще не завжди
вдається розібратися, де жарт, де правда, а де вже казка починається.
А може так і має бути? Щоб цікавіше було.
– Дідусю, – ще встигає запитати Яринка, – а чому ви свою
усмішку у вуса ховаєте?
Дід Степан посміхнувся і цього разу не встиг свою усмішку у
вуса заховати. Посміхалися і уста, і очі дідуся Степана.
– Чому я посмішку у вуса ховаю? А щоб вона бува не втекла.
Бо що я без посмішки робитиму? І вам такий дід не сподобається. Без
посмішки – це наче сердитий. Отакий…
І дід Степан спробував зробити своє обличчя сердитим. Діти
засміялися, бо у їхнього дідуся нічого не вийшло. Він просто не вмів
бути сердитим.
– Ну, дідусю, розкажіть вже казку, – попросив Петрик.
– Ну що ж, казку – то й казку. Тільки-от… З якої б то почати?
Дід Степан на хвилинку задумався, а потім почав…

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

two + nine =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.