Казки Діда Степана

ФЕЯ ДОВГОГО СНУ

Жила собі на світі одна бідна вдова. Та й мала та вдова одним-
одного сина Івасика. Любила вона того сина над усе на світі. Та й що
то за люба дитина була. І розумний, і слухняний, і веселенький,
нівроку. Щойно тільки на ніжки зіп’явся, вже й матері допомагати
береться. А як підріс вже до пастушка, то Мокрина бідою об землю
кинула. Сусіди дивуються, а дехто заздрить.
– Ото вам, Мокрино, Бог дитину дав, – кажуть. – І як таке
тільки вродиться?
– Ото Бог мені таке щастя дав, – каже Мокрина. – Мушу ж і я
щось мати. Не маю ні достатку, ні поля, ні худоби, то, Богу дякувати,
маю хоч добру дитину.
– Е, що там багатство! Його і надбати можна, а бо й без нього
вік звікувати. А от така дитина – то справжній скарб.
От жила собі Мокрина, сином тішилася, в людей поденною
працею заробляла – то так і кінці з кінцями зводили. А як стало літо
минати, став хлопчик у матері проситися.
– Пустіть мене, мамо, до лісу – нехай я дров на зиму заготую.
Бо ж та зима не за горами. А хто ж нам про тепло подбає, як не ми
самі?
– Ой, дитино моя, страшно мені тебе до того лісу пускати. Ще
десь заблукаєш в тому лісі. А ще кажуть, що там і вовки подекуди
водяться. Та ще, Боже борони, дерево скалічити може. Ти ще такий
малий.
– Не такий я вже маленький, мамо. І не заблукаю я в тому лісі.
Чи ж раз я там бував? І по ягоди ходив, і по гриби. Та ви ж знаєте. І
ніякого вовка я ніразу не бачив. Все це вигадки, мамо. І дерево мене
не скалічить, бо за велике дерево я й не братимусь. Я лом збиратиму.
Та хіба яке дерево впало, то я його й порубаю – та на візок, та додому.
Зате ж взимку тепло буде.
Дуже не хотілося матері пускати в ліс свого сина-малолітка. Та
подумала Мокрина, що більше і справді нікому подбати ні про них, ні
про їхню зиму, а вона цього літа вже зовсім не здужає. Зітхнула та й
пустила.
– Тільки не барися, сину мій. Скоренько вертайся. Бо ти ж
знаєш, як я тебе чекатиму.
Та й пішов хлопчик.
Чекає мати день, чекає другий – нема Івасика. Минув і третій
день – нема хлопця. Тоді заплакала мати, лихо передчуваючи, та й
пішла сина шукати. Йде, йде, плаче, гукає – нема її Івасика. Та й то:
якби він був живий-здоровий, то чого б так довго барився? Давно вже
і додому прийшов би. Раптом Мокрина голос чує. Аж здригнулася
жінка від того голосу.
– Чого ти, жінко, так гірко плачеш? Кого шукаєш та кого
гукаєш?
– Та шукаю я і кличу свого сина Івасика. А плачу через те, що
він не озивається.
– І не обізветься. Бо твого сина забрала Фея Довгого Сну та й
понесла у свої снігові володіння. Поклала вона його на снігову
перину, накрила сухим листям – отам він і спить. Як ніхто його не
розбудить, то й пропасти може.
– Що ж мені, бідній, робити?
– Найперше – не плач. Бо сльозами тут не зарадиш. Вернися
додому, візьми три морквини, три зернини, три хлібини та й тоді вже
іди свого сина шукати.
– А де ж мені шукати снігові володіння Феї Довгого Сну?
– Обернешся так, щоб справа від тебе сонце вставало, а зліва
щоб спати лягало. А сама йди все прямо та прямо – то й побачиш
снігові володіння Феї Довгого Сну. Тільки будь обачною, бо це дуже
підступна і хитра чаклунка.
– А хто ж ти? – спитала Мокрина. Та їй ніхто не відповів.
Тільки вітер зашумів у верховітті і перелякано вороння закаркало.
Повернулася Мокрина додому, зібрала все, що їй було сказано.
Не три морквини, а півторби найбільшої моркви назбирала. Слава
Богу, вродила на городі. Три зернини! Розсипляться по торбі. Хіба ж
їх знайдеш? Та й сипнула в ріжок торби пригорщу, а потім подумала
та й ще жменьку досипала, ну, а хлібини вибрала найбільші і
найкращі – сама пекла.
Вийшла з хати. Де ж сонечко? Ага, он воно вже встало, очі
росою вмило, хмаринкою витерлося. Воно має бути справа. А спати
лягатиме зліва. А їй треба йти прямо. Йшла Мокрина день, йшла
другий, а на третій день побачила: щось попереду біліє.
– Що ж воно таке? – загадалася. Аж коли дивиться – а то
засніжений ліс.
«От дивина, – подумала жінка, – у нас ще й на осінь не
збирається, а тут вже й сніг лежить. Тільки де ж її шукати, ту Фею
Довгого Сну? І де ж вона заховала мого Івасика?»
Коли дивиться Мокрина – на галявині троє зайчат бавляться.
Малі так забавилися, що й не помітили, як Мокрина зовсім близько до
них підійшла.
– Не лякайтеся, маленькі, – заговорила. – Я ось вам тут моркви
принесла.
Та й сипнула з торби. Зайченята так зраділи, що й злякатися
забули і майже не чули, про що вона в них питала. Бідній жінці
довелося кілька раз повторити своє запитання:
– Чи ви часом не знаєте, де живе Фея Довгого Сну?
Нарешті зайченята наїлися і найменше відповіло:
– Я знаю. Можу показати. Але тільки здалеку. Я боюся, щоб
Фея і мене не занурила у довгий-довгий сон. Такий довгий, що аж до
весни. А весна у тому краю ніколи не настає. Глядіть, щоб і вас вона
не приспала. Бо то така, що може.
Зайченята спробували відмовити свого брата, щоб не йшов він
до Феї Довгого Сну.
– Не йди, Малько, – просили його. – Це дуже небезпечно.
– Як можна не показати жінці? У неї біда. Їй допомогти треба.
Он скільки вона моркви нам принесла.
Та й пішов вперед, показуючи Мокрині дорогу. А Мокрина
поспішає, ледве не падає, та все просить зайченятко:
– Не спіши, маленький. Я ж за тобою не стигну.
А самій вже добряче-таки холодно: залегко вона одягнулася
для такої подорожі. Та що вже тепер?
– Дивіться, – запищало зайченя, – ось її палац. Бачите? Он там,
високий та білий. Виблискує на сонці, наче кришталевий. То лід так
блищить. Бережіться її. І нічого-нічого з її рук не беріть. Чув я, що не
можна.
Подякувала Мокрина зайченяті та й попрямувала до
крижаного палацу. Увійшла – аж очі заплющила від блиску, білості та
світла. І Фея тут-таки випорхнула легенькою сніжинкою, привітна та
ласкава. Тільки не повірила тій привітності Мокрина.
– Добрий день тобі, добра і смілива жінко. Я рада, що ти до
мене прийшла. Заходь, гостею будеш. Найперше я подарую тобі
кришталеве намисто. Такій красуні, як ти, воно буде пасувати. Ти
тільки глянь, як воно виблискує, як переливається.
Намисто і справді було дуже гарне. Мабуть, коштовне.
Світилося всіма кольорами веселки. Але жінку воно не звабило. Їй
було зараз не до намиста.
– Дякую. Але намисто мені ні до чого. Не за подарунками я до
тебе прийшла, а за своїм сином.
– За сином? У мене їх тут багато. Звідки мені знати, за котрим
ти прийшла? Твій син втомився і ліг відпочити. Поспить до весни – та
й встане.
– А хіба в твоєму краю була хоч колись весна?
– Ні, не було. Та може колись буде. Та ти собі тим голову не
суши. Я бачу, ти зовсім замерзла. У мене тут досить холодно. Ось на
тобі мою шубу – відразу й загрієшся.
«А може таки взяти шубу? – подумала Мокрина. – Я вже так
замерзла, що незабаром напевно прийде мені кінець».
Але ж згадала, що з рук тієї чаклунки не можна нічого брати,
та й сказала:
– Ні, дякую. Я б сказала, що тут у вас досить тепло. Я вже
навіть подумала собі: чи не весна часом настала в твоєму краю?
І Мокрина раптом і справді відчула, як її руки і ноги стали
зігріватися.
– Що ти? Що ти? Яка весна? Де ти її бачиш?
– Та от же, – сказала жінка, – по твоїх крижаних стінах, либонь,
струмочок потік.
Глянула Фея – і перелякалася: по її крижаних стінах то тут, то
там, текли струмочки. Вони дзюркотіли по льодяній підлозі і витікали
на вулицю, розтоплюючи сніг. Зрозуміла Мокрина, що Фею Довгого
Сну можна перемогти і що все тепер залежить від неї, від Мокрини. І
вона раптом, і сама не знала, як це з нею сталося, заспівала:
Прийди, весно,
Прийди, красна,
Пригрій, сонце,
Пригрій, ясне.
Вона співала все, що їй до голови приходило, аби тільки про
весну, про тепло.
А вже весна скресла.
Що ти нам принесла?
Гей, дівчата, весна красна,
Зілля зелененьке.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

2 + one =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.