Казки Діда Степана

І звернулася до присутніх:
– За те, що ви були не гостинні до цієї жінки, мусите для неї
зробити щось добре. Вчіться бути насправді добрими, а не за чужий
кошт. Ти, вовче, приженеш сюди дикого коня. Ти це вмієш. Я зроблю,
щоб він був сумирний. Жінка коня не має, то він їй у господарстві
знадобиться. Ти, лисице, приженеш диких гусей. Ти знаєш, як це
робиться. А я тих гусей свійськими зроблю. Домашніми. Будуть корм
з рук брати.
– Ой-ой-ой! Це ж справа нелегка. А я своїх лисенят самих
вдома залишила.
– Нічого. Побудуть самі. Вони в тебе розумні. Всі в свою маму
вдалися. Роби, що велю.
І з відразою глянула на маленького потворного чоловічка
Буркуна.
– А ти…
Ще раз зміряла його гидливим поглядом.
– Ти, бур’янище, назбирай дітям хоч кошик ягід. Ти це можеш.
Родину свою долучи.
– Ой, що ви! Я й кошика у себе вдома не знайду.
Зірвала Степовичка три дубових листочки, стулила їх докупи,
щось прошепотіла – і з них зробився гарний новенький кошик.
– На, – кинула Буркунові. – І щоб миттю мені. Весь свій рід
долучи. Бо виполю враже бур’янище – і сліду не залишиться.
Коли сиділи з Ксенею під деревом та розмовляли, Степовичка
непомітно кинула в кошик з гостинцями волошку із свого вінка.
Кинула – та й нічого. Сиділи й чекали. Коли чують – кінь ірже,
копитом б’є.
– О, вже вовчисько дикого коня жене. Може, якщо захоче.
Зараз я того коня приручу.
Аж тут і кінь, гнаний вовком. Очі вогнем та злістю горять,
копитами креше – аж іскри летять. Так і хоче вовка вдарити.
– Ну, господине! Намучився я. Зате самі бачите, кінь – хоч під
отамана. Дух перевести не можу. Ледве я його пригнав. Мало не вбив
мене, клятий.
– Добре, добре. Не бідкайся вже. Йди з миром.
– З яким миром, володарко! Треба здобич шукати, дітей своїх
годувати. А миром здобич не вполюєш.
Та й побрів, відсапуючись, у байрак. А Степовичка дістала
хустку та й кинула на коня. Кінь захропів, забив копитами – та й
затих. Сумирно стоїть, траву пощипує. Степовичка підійшла,
погладила коня.
– Розумний кінь. Служи тепер своїй господині. Слухайся не
тільки її слова, а навіть її думки.
Кінь пряв вухами, і, здавалося, все розумів, що йому казали.
– А тепер, господине, підійди до свого коня. На ось тобі кусень
хліба з сіллю та дай коневі для знайомства. Нехай відчує запах твоїх
рук і твоє добре серце.
Ксеня з острахом підійшла до коня. Кінь стояв спокійно, нічим
не видавав свого дикого норову.
– Не бійся, – сказала Степовичка, – кінь тепер твій.
Аж тут загелготіли гуси. Їх гнала лисиця. Ціле стадо диких
гусей. Махнула їм Степовичка – воний сіли. Тоді Степовичка й каже:
– Ви, гуси, вже не дикі. Ви належите вашій господині, як цей
степ належить мені. Хай вас обминає і орел, і всякий звір. Летіть,
гуси, до себе у двір.
Гуси загелготіли, знялися на крила та й полетіли. Лисиця
сумно у слід їм дивилася.
– Хоч би одну мені зоставили. Для моїх лисенят.
– Нічого, ти ще собі вполюєш. Досить з тебе і куріпочок,
котрих ти носиш щодня для своїх лисенят. Думаєш, я не знаю?
– Ой, де там! Де там! – забідкалася лисиця та й пішла собі геть.
– Гей, Буркуне, де ти так довго баришся? Чи твій рід перевівся,
що допомагати тобі нікому?
З яруги почулося хихикання і виліз Буркун, ледве тягнучи
кошик, повний ягід.
– Тепер все. Пора тобі, жінко, додому. Діти чекають. Іди, я
подовжу сьогодні для тебе день, аж доки ти додому не доберешся. Не
згадуй Степовичку лихим словом. Нехай твої діти посміхаються.
Прийшла Ксеня додому – аж тоді сіло сонце.
– Мамо, мамо, а де ви так довго були?
– Ми вас так чекали, так чекали.
– А Максимко без вас спати не хотів.
– А тут без вас гуси прилетіли. Їх багато. Я хотіла їх вигнати, а
вони не виганяються.
– І де ж ті гуси?
– Та он сидять біля хліва.
– Насип їм пшениці та відчини хлів. Це тепер наші гуси.
– Мамо, мамо, там кінь…
– І кінь тепер наш.
– А звідки все це взялося?
– От коли ляжете спати, я вам розкажу про свої пригоди. І це
буде, як гарна казка вам на добраніч.
Роздавала гостинці, а діти тішилися і посміхалися. Порожній
кошик на кілочок повісила. Та був той кошик не зовсім порожній. В
ньому була чарівна волошка з вінка Степовички, котру ніхто і не
помітив.
Під мамину казку діти й позасинали – кожна дитина зі своїм
гостинцем. Тільки найстарша, Софія, свою сукню, примірявши, в
шафу повісила.
Вранці повставали, та ще поки піти до своєї роботи, мати
звеліла Софії винести кошик до комори, щоб тут не пилюжився.
– Винеси, дитино, кошик до комори. Скоро він мені не
знадобиться. Однак грошей нема, щоб на базар іти.
Софія до кошика – а він повнісінький.
– Мамо, хіба ви з кошика вчора все не виклали?
– Все виклала. А що?
– А ось гляньте.
Заглянула Ксеня в кошик – і руками сплеснула. В кошику і
льодяники, і солодкі випіканці, і калачики, і булочки, свіжі та пухкі. А
тут і діти повставали. Радість – аж пустувати забули.
– Хто ж нам, мамо, у кошик такі солодкі гостинці поклав? –
цікавиться Василик.
– Не знаю, – розгубилася мати.
– Може, святий Миколай? – висловлює своє припущення
дитина. Хлопчик добре пам’ятав, що святий Миколай йому ковзани
приніс.
– Ні, – сказала мама. – Хіба ж ти забув, що святий Миколай
взимку ходить?
– А може він раніше прийшов?
– Ні, Василечку, такого не буває.
– Тоді… Тоді хто?
– Я справді не знаю.
– А може це наш кошик чарівний? – засміялася Софійка.
– Може, – й собі посміхнулася мама. – Але щось я раніше за
нашим кошиком такого не помічала. Як би там не було, але треба
пригостити сусідських дітей. Якщо вже нам таке випало, то нехай і
вони порадіють.
Наступного дня в чарівному кошику, крім солодощів,
знайшлися аж чотири пари новеньких черевичків. А головне –
кожному по нозі. Радість в хаті, веселощі. І ніколи вони не забували
про сусідських дітей. Пригощали їх та й розказували про свій
незвичайний кошик. А сусідка й понесла по селу ту новину.
– Як кому – то й везе, – казала вона.
– А кому ж то у нас так везе? – допитувалися цікаві.
– Та Ксеньці. Десь роздобула чарівного кошика. Кожного дня
вона в ньому всякі гостинці знаходить.
– Та ну, не може такого бути.
– А от і може. Кожного дня вона пригощає моїх дітей всякими
солодощами. То де бере? Бідна ж, як і я. Розпитала я в малого, а він і
розказав про чарівний кошик.
– От би нам такого.
– Ага, нема. Це тільки для Ксеньки, щоб її діти ласували.
– Але й вашим дітям щось перепадає.
– Та що там перепадає! Дещиця якась.
Дійшли ті чутки і до їхнього пана. Багатий був чоловік, дуже
багатий, та від такого кошика він би не відмовився. Як би було добре
перед сусідськими панами похвалитися такою диковинкою.
Зібрався якось пан та й пішов до Ксені. Чи привітався, чи ні, та
й питає:
– Чи то правда, що у тебе є чарівний кошик, котрий кожного
дня дарує вам всякі гостинці?
– Правда, – каже бідна жінка. Може б і не годилося так щиро
казати, та Ксеня зроду не вміла брехати.
– Так от що, – пихато сказав пан. – Ти мені винна двадцять
карбованців. Пам’ятаєш? Весною позичала.
– Пам’ятаю. Ми ж домовлялися, що я вам у жнива відроблю.
– Домовлялися. То й що? Я передумав. Не треба мені твого
відробітку. Віддай мені свого кошика. Це ж тільки подумати!
Двадцять карбованців! За якогось солом’яного кошика! Та вже добре.
Нехай моє пропадає.
Зітхнула Ксеня та й віддала кошик. А що мала робити?
Вранці сусідський хлопчик сам за гостинцями прибіг. А
гостинців нема. Пан кошика забрав. Пошкодувала тоді заздрісна
сусідка, що наробила лиха, та було вже пізно.
А що ж пан? Чи скористався він з чужого добра? Хотів, а не
вмів. Ніс він кошик, йшов, на радощах тим кошиком розмахуючи, та й
витряс ненароком чарівну волошку з вінка Степовички. А без тієї
волошки, самі розумієте, кошик втратив свою чарівну силу і став
звичайним солом’яним кошиком.
Поставив пан того кошика в світлиці на столі, щоб, коли що –
гостинці наймити не позабирали. Дивується пані:
– Що це ти приніс, мій любий? Нащо тобі цей мужицький
солом’яний кошик? Та від нього мужицьким духом тхне.
– Нічого, моя кохана. Завтра ти побачиш, який це чудесний
кошик. Він мені майже даром дістався.
Вранці тільки прокинувся пан – відразу й до кошика. А кошик
порожній. Порожнісінький! Наступного ранку – те ж саме. –
Порожньо. Нема гостинців.
– Ну що ж твій кошик? – питає пані.
– Ет, надурила мене клята баба. Видно, підмінила кошик.
Віддай його наймичці, нехай спалять на кухні.
– А може, нехай ще побуде?
– Ні, нема чого його тримати. Він вже давно мав би бути з
гостинцями.
Віддали кошик на кухню, щоб спалити. Та не встигли його у
вогонь кинути, як з того кошика виповз вогняний змій та й ну все
палити та нищити. До чого доторкнеться – все так і полум’ям
береться. З кухні всі повтікали, кухарчуки до пана прибігли.
– Біда, пане, – гукають, – ми взялися кошик спалити, а з кошика
вогняний змій виповз. Все палить і нищить. Поки що він господарює
на кухні, але може й до панського будинку добратися.
Пан розсердився не на жарт. Як закричить, як затупоче ногами.
– То чого ж ви, вражі діти, стоїте та теревені правите? Чом
вогонь не гасите?
– Та пробували гасити, пане. А вогонь не гаситься.
– Як це не гаситься? Бути такого не може. Всякий вогонь води
боїться. Ви просто ледачого батька діти.
Вхопив відро з водою та й сам кинувся на кухню. Кухня майже
згоріла, а вогняний змій вже переповзає через поріг, щоб добратися до
панського будинку. Пан був безсилий. Він не знав, що робити. Його
злість ніяк йому не допомагала. Слуги розбіглися, вогонь не гасився.
І тут перед паном стала грізна Степовичка. Це вже не була
лагідна панна. З її очей іскри летіли. Тупнула на вогняного змія – він і
погас.
– Ну, пане? – озвалася. – Приніс ти собі у тому кошику мороку
в хату. Чи не так?
– Та звідки ж я знав?
– Не можна зазіхати на чуже добро, коли свого доволі. Цей
кошик з гостинцями – мій подарунок. Але не тобі, вельможний пане, а
тій бідній жінці та її дітям. А ти захотів сам поласувати моїми
гостинцями. Бачиш, що з того вийшло.
– Так я ж не знав.
– Недобрий ти чоловік, як я бачу. Цього разу я пожаліла тебе –
не дала вогняному змію до тла спопелити твій будинок. Але
наступного разу не пошкодую, так і знай. На ось тобі цей кошик і
занеси його Ксені. Скажи, що він тобі більше непотрібний.
– А гроші? Вона ж мені заборгувала двадцять карбованців. Це
ж гроші чималі.
– О, так, ледве не забула. Покладеш в кошик ще двадцять
карбованців. Скажеш Ксені, що не годиться порожній кошик до хати
нести.
– Ще двадцять карбованців? Помилуйте! За що?
– Мабуть я зарано зупинила вогняного змія.
– Та ні вже. Не треба змія. Я зроблю, як ви кажете. Тільки… За
що ж їй ще й гроші? Я й так у збитку.
– Це нічого. Може це тобі наукою стане. Другий раз знатимеш,
що не треба лакомитися на чуже добро.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

two × one =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.