Казки Діда Степана

КОШИК З ГОСТИНЦЯМИ

В степу у долині розкинулося село. Посеред села річечка тече,
а неподалік в садочку хата стоїть, біла, з ясними вікнами, як
намальована. В тій хаті жінка живе, на ім’я Ксеня. І є в тієї жінки не
мало, не багато, а четверо дітей: дві дівчинки і два хлопчики. Чоловік
Ксені чумакував. Занедужав у дорозі та й помер. А вона зосталася з
дітьми та й так собі жила. Вбого жили. Та мали свого шматочок поля,
город біля хати – ого! Це вже було неабияке багатство. Як вродить
добре, то й у них є вареники і хліб з маслом. А як не вродить… Тоді
гірше. Тоді старші діти у людей на хліб та на одежину заробляють.
Отаке-то воно вдовине життя. Були то давні часи, нелегкі часи. Не
одна Ксеня так жила – часом з квасом, порою з водою. Та як би там не
було, а хата у них стояла завжди усміхнена, а діти завжди були
причепурені та веселенькі.
– І як ви ото, Ксеню, так живете? Часом і бідуєте, знаю, що
бідуєте, а по вас не видно, – казала найближча Ксенина сусідка тітка
Ганна.
– Головне, Ганно, найголовніше в житті, щоб діти посміхалися.
Бо коли діти посміхаються, тоді й біда кудись дівається.
– А як же так робити, щоб ті бісові діти посміхалися? Он мої
чомусь не посміхаються, а тільки вовченятами дивляться і думають,
де б яку шкоду зробити.
– Дітей, Ганно, любити треба, голубити їх. Тоді вони й
посміхатимуться.
Але сердита тітка Ганна того зрозуміти не могла.
– Яка там любов! Наробишся, як та коняка, прийдеш додому,
попораєшся, а вони тобі:
– Мамо, розкажіть казку. Казку хочемо.
Гримну на них:
– Яка там казка. Вечеряйте та лягайте. Я наробилася,
натомилася, що мені не казка в голові, а як би відпочити.
– А я своїм дітям завжди на ніч казки розказую. Добрі казки.
Щоб мої діти в добро вірили. Софійка вже доросла – та й та казки
слухає.
– Софіє, – кажу інколи, – ти ж вже велика. Пощо тобі казки
слухати?
– А так, мамо, цікавіше, – каже вона, – і натомлені в роботі руки
менше болять.
Каже так Софія і посміхається. Для дітей, Ганно, завжди
посмішку берегти треба. Попри всяку втому.

От пішла якось Ксеня на базар. У якійсь потребі вибралася,
щось купити треба було. Той базар далеко був, та коли треба, то
мусиш іти. Про автобуси тоді ще ніхто й не чув. Ніхто й не
здогадувався, що придумає колись людина диво отаке. Часом бувало,
що хтось возом на базар їде. Як добрий чоловік трапиться, то й
підвезе. А тут, як на злість, нікого. Доки прийшла Ксеня на той базар,
то добре-таки натомилася. Чи купила що, чи ні, а найперше придбала
дітям гостинці. Бо ж як би таке могло бути, щоб мати з базару
прийшла і гостинців не принесла? Найменшому, Максимкові, купила
коника-свистунчика. З глини вироблений, опалений, міцний, як дзвін.
А свище як! На конику тому козак сидить. І трава вироблена – сягає
коневі аж попід живіт. Яринці ляльку купила. Гарна лялька, в
українському строю, разочок намиста на шиї. Кажете, таких ляльок не
роблять? Тепер не роблять. А колись робили. Тепер все більше Барбі,
я знаю. Та це було колись, не в наші дні. Василикові купила горнятко
полив’яне, по ньому квіти намальовані, як живі. А Софійці купила
сукню, гарну, дівоцьку, вишиту заполоччю, щоб дівчина мала в чому
до церкви піти та й на вулицю між дівчат вийти. Хотіла й собі купити
якусь обновку, та грошей забракло. А-а, нічого, вона й так обійдеться.
Зате ж діти радітимуть. І неодмінно посміхатимуться. Склала гостинці
в кошик – та й додому, бо вже не рано.
От йде вона, йде, вже таки добре притомилася, і возом ніхто не
їде, щоб підвіз хоч трошки. Сонце пече, пилюга очі застиляє, а Ксеня
все йде. Аж по дорозі дуб росте. Іде він тільки тут взявся? Такий
рясний, такий розлогий та тінистий. Так і кличе під своє віття у
холодок. Сіла жінка під тим дубом, кошик з гостинцями обіч себе
поставила. Думала відпочити, та непомітно й задрімала. І, здавалося,
ненадовго той сон її повіки склепив. Прокинулася – аж кошика нема.
– От тобі маєш! Натішилася гостинцями і дітей своїх потішила.
І нікого наче ж не було. Хто ж того кошика вкрав? От лиха година та
нещаслива. І що ти будеш робити? Доведеться без гостинців додому
повертатися.
Аж тут з яруги, що обіч шляху, чоловічок маленький виліз. Де
й взявся такий потворний. Таким хіба що неслухів лякати, щоб менше
пустували. Покручений, скоцюрблений, до брилика суха трава
причепилася. Став він перед жінкою та й захихикав.
– Хи-хи-хи! А я знаю, хто твій кошик украв.
– Коли знаєш, то скажи, добродію.
– Не добродій я, а Буркун.
– Буркун – то й Буркун. Та хто мій кошик украв? Кому він
знадобився?
– Степовичка. Це вона.
– А хто така Степовичка? Я про таку щось не чула.
– Хи-хи-хи! Гляньте на неї! Вона не чула про Степовичку! Всі
про неї знають, а вона не чула! Панна наша, що їй весь степ належить.
– І вона злакомилася на мій солом’яний кошик? Бути такого не
може. Нізащо в таке не повірю.
– Хи-хи-хи, не може! Чому там не може? Взяла кошик та й
пішла собі. Ти ще можеш її наздогнати. Вона ще не встигла далеко
відійти. Хи-хи-хи!
Щось в тому чоловічкові було дуже неприємне. Особливо
вражало оте його хихикання. Не вірила йому Ксеня. Все ж вирішила
наздогнати Степовичку. Може якось та панна Ксені допоможе знайти
її кошик з гостинцями. Бо де ж таке видано, щоб хтось його вкрав
серед білого дня?
Стала жінка та й пішла. А як побачила попереду молоду
поставу в ясній одежі, то й крок прискорила, хоч була таки вже досить
втомлена. І наздогнала Ксеня ту ясну панну. А коли стала перед нею,
то мову їй відібрало, бо вроди такої Ксеня ще ніколи не бачила. Одяг
ясний, вишиваний, на шиї калинове намисто, на голові вінок з
волошок. А усміх, а очі! Про ті очі можна розказувати цілий день, а
так нічого й не розкажеш, бо вони мінливі, грайливі, суворі і лагідні
водночас. Бо в тих очах відбилося і синє небо, і відблиск сонця, і
тьмяна зелень степу. Ксеня стояла перед Степовичкою і мовчала. Та
треба було щось сказати, тим паче, що панна дивилася на жінку
своїми дивовижними очима запитально і зацікавлено. Нарешті Ксеня
таки зважилася:
– Ясна панно, хотіла б я просити вашої допомоги.
– А що трапилося?
– Йшла я з базару, несла кошик з гостинцями для своїх дітей.
Сіла відпочити під розлогим дубом та й задрімала, бо натомилася,
пішки йдучи. А поки я дрімала, то хтось украв мого кошика з
гостинцями. Як мені тепер без гостинців до дітей повернутися?
– Скажи, жінко, а коли ти за кошиком похопилася, ти нікого
біля себе не бачила?
– Бачила тільки маленького чоловічка, що з яруги виліз. Він
назвав себе Буркуном, а ще він увесь час хихикав. Неприємний такий
чоловічок.
– А нічого тобі той чоловічок не казав?
Ксеня замешкалася. Не могла ж вона і справді сказати, що
Буркун казав, нібито Степовичка вкрала її кошик з гостинцями. Ксеня
в таке не повірила, але… Вона мовчала.
– Не бійся, жінко. Кажи, що той негідник тобі виплітав.
– Що нібито мій кошик взяла Степовичка.
– Цебто я? Оце так! Навіть від нього я на таке не сподівалася.
Ну, ходімо. Будемо шукати твій кошик з гостинцями. Нечувано, щоб у
моєму степу творилося таке безчинство.
Підійшли до дуба. Ніде нікого. Тільки коршак в горі кружляє.
Степовичка покликала:
– Гей, Буркуне.
Тиша. Тільки з яруги чути легеньке хихикання.
– Вилазь, вилазь, негіднику. Я знаю, що ти тут.
І Буркун виліз. Був нещасний і жалюгідний, ледве не повзав
перед Степовичкою.
– Ану кажи, негіднику, що ти брехав цій жінці?
– Ваша ясність, та я нічого не брехав. То все вона сама
вигадала.
– Що вигадала?
– Що нібито ви взяли її кошик з гостинцями.
– Досить молоти дурне. Скажи краще, де кошик. Адже я знаю,
що ти його вкрав, хоч він тобі і не потрібний. То вже злодійська вдача
така.
– Та… Ваша ясність, у мене нема того кошика.
– А де він?
– Та я його…
– Тільки не бреши.
– Я його вовкові віддав.
– А для чого вовкові цей кошик?
– Я не знаю. Просто я подумав, що треба з усіма добре жити.
– Он ти у нас який добрий. Ну постривай, я ще до тебе
доберуся. До тебе і до твого роду. Місця тобі в моєму степу не буде…
А зараз…
І Степовичка приклала руки до уст та загукала:
– Вовче! Сіроманцю!
– У-у-у, – почулося здалеку вовче виття – аж мороз поза плечі
пішов. Ксеня зблідла і прихилилася до дуба.
– Ти не бійся, жінко, – сказала Степовичка. – Я тут володарка.
При мені ніхто з них не сміє чинити зло. Стій і нічого не бійся.
Мусимо ж ми знайти твого кошика.
– У-у-у, – завив сіроманець ще раз, уже ближче. Мовляв, хто
мене потребує?
– Це я, Степовичка, кличу тебе. Виходь до дуба.
Почулося шемеркання, тріск – і з зеленого байраку вийшов
вовк, забрьоханий, у реп’яхах.
– Чого кликала мене, ясна володарко?
– Як ти посмів стати перед мої очі в такому вигляді? Подивися
на себе. На кого ти схожий?
– Життя моє таке, ясна панно. Вовче життя. В день
промишляю, здобич шукаю, вночі не сплю. Вовченята ростуть, їсти
хочуть.
– Ну добре, добре. Годі тобі скаржитися. Всі вовки споконвіку
так жили. Ти краще скажи мені, де кошик з гостинцями?
– Який кошик?
– Ти хочеш сказати, що в тебе не було ніякого кошика?
– А-а, цей… Був. Як би не було? Цей негідник Буркун в когось
його поцупив та й віддав мені. Я приніс його додому, вовченята
понюхали, що там м’ясом і не пахне, та й втратили до кошика будь-
яку цікавість. Мої діти, знаєте, ростуть. Вони, знаєте…
– Знаю, знаю. Їсти хочуть. То куди ж ти подів того кошика?
– А я заглянув у нього – а там лялька, ще якийсь непотріб.
Тьху! Та й відніс той кошик лисиці. Я подумав собі: тут живучи, треба
з усіма добрим бути. Тим паче, що лисиця – моя кума.
– То ви тут, як я бачу, всі добрі. За чужий кошт. І що лисиця
зробила з тим кошиком?
– Не знаю, ясна володарко.
– Біжи і поклич лисицю. І скажеш їй, щоб кошик з собою
прихопила.
– У-у-у, це так далеко. Я так сьогодні натомився.
– Що?
– Біжу, біжу. Нема питань. Я вже побіг. Мене вже нема.
– Гляди ж, вовче, не барися.
Тільки зашелестіло і сухе гіляччя затріщало.
– А ми присядемо та й почекаємо. Ти мені про своє життя-
буття розкажеш.
– А що ж його розказувати? Живемо зі своїх рук, з нашої праці.
Маємо шматочок поля, так не маємо коня. Візьмеш у людей – знову ж
відробляти треба. Та не скаржимося. Я до роботи звикла ще змалечку.
Діти підростають – теж до роботи звикають. Отак і живемо, з
добротою та ласкою, з усмішкою та казкою. Добре живемо. От тільки
халепа з тим кошиком трапилася. Я з базару дітям гостинці несла, а
тут таке…
З’явилася захекана лисиця. В зубах кошик несе.
– О, це мій кошик, – зраділа Ксеня.
– Розказуй, вертихвістко, навіщо тобі був потрібний цей кошик.
– Він мені зовсім не був потрібний. Мені його вовк приніс.
Мовляв, на, кумо, для лисеня. А я принесла того кошика та й питаю у
своїх лисенят:
– Як ви думаєте, діти, що в тому кошику?
А вони хором:
– Курочка!
– Ні, – кажу, – не курочка.
– Ну тоді півник. Такий молоденький, такий солоденький.
– Ні, – кажу, – не півник.
– Ну, тоді курчатко, – загукали мої діти.
– Краще двоє курчаток, бо одного нам буде замало.
– Ні, краще троє, – вигукнуло найменшеньке. – Щоб кожному
по курчаті.
– Як вам не соромно, – стала я їх ганьбити. – Все б тільки про
жертя думали. У вас нема ні крапельки інтелекту.
Та вони вже побігли до своїх забав. Заглянула я в кошик, але й
мене він не зацікавив. А що, цей кошик комусь потрібний?
– Потрібний. Тій, кому він належить.
І Степовичка віддала кошик Ксені. Жінка дуже зраділа. Вона
ретельно оглянула все, що в ньому було, обтрусила з кошика сухі
травинки, подякувала Степовичці і вже хотіла було йти. Та
Степовичка її зупинила.
– Чекай, жінко. Знаю, що життя твоє нелегке. Хоч і мені тут не
з медом, бачиш сама. Всі у моєму степу мусять полювати на здобич.
Це я розумію. Так повелося з давніх давен. Без того не можна. Це
виживання. Але виживати мусять ті, хто полює, і ті, на кого полюють.
Думаєш, мені легко всьому давати лад? Але, щоб привласнити чуже –
це нечувано. Такого в моєму степу ще не було.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

three × 5 =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.