Казки Діда Степана

До Ксениної хати повернувся їхній чарівний кошик, і кожного
ранку діти виймали з нього всякі гостинці – і солодкі, і корисні.
Сусідські діти прибігали, щоб поласувати чим-небудь смачненьким. А
потім і дальші діти стали прибігати. І смачно, і цікаво. А Ксенині діти
не скупі: їжте, пригощайтеся, чим хата багата, тим і рада. Та от ще
диво: чим більше гостинців з кошика брали, тим більше гостинців у
ньому прибувало. Діти їли, смакували, а найстарша, Софія, їм казку
про Степовичку розказувала. Добра казка. І цікава. То може й ви
послухаєте? Або почитаєте, якщо вже навчилися читати.

ЧАРІВНА ШПУЛЬКА

Шпулька чорних ниток лежала собі на столі в Олесиній
кімнаті. Мабуть, Олеся щось шила та й не поклала нитки на місце.
Мама за таке свариться. Вона каже, що кожна річ має лежати на
своєму місці. Олеся також це знає, але інколи вона просто про це
забуває. Раптом шпулька покотилася по столі та й упала на підлогу.
– От тобі маєш, – здивувалася дівчинка. – Ніхто ж тебе не
зачіпав. Чого ж ти впала?
– А я не впала, а стрибнула, – почула Олеся тоненький голосок.
– Хто це? – ще дужче здивувалася дівчинка. Але тут вона
побачила, як шпулька закрутилася, наче дзиґа, по підлозі, а потім
заспівала: а я шпулька чарівна, а я шпулька чарівна.
– Шпулько, це ти співаєш?
– Я співаю. А що?
– Я ще ніколи не чула, щоб шпулька співала.
– Ти ще багато чого не чула. Я ж тобі сказала, що я шпулька не
проста, а чарівна.
– А чарівні шпульки бувають?
– Звісно, що бувають.
– А де ти у нас взялася?
– Де взялася? Купилася. Мене твоя мама купила в магазині.
– А що ти вмієш?
– Я? Можу обернутися на…
І серед кімнати вже крутилося маленьке мишенятко. Олеся
притьмом залізла на канапу і від страху ледве не заплакала.
– Ой, не треба. Я страшенно боюся мишей.
І посеред хати вже знову крутилася маленька шпулька з
чорними нитками.
– Не розумію, чому ти боїшся мишей, тим паче маленького
мишеняти. Воно ж таке маленьке, а ти он яка велика. Ну, злазь з
канапи. Давай будемо бавитися. Та не бійся ти. Я вже не мишеня.
Давай так: я буду крутитися, а ти мене будеш ловити.
– А-а, так не цікаво. Скажи, а на кого ти ще можеш обернутися?
– Ну… На лева чи на ведмедя. Хочеш?
– Ні-ні, не треба.
– А на вовка? У-у!
І Олеся побачила на підлозі роззявлену вовчу пащу з
вишкіреними зубами.
– Ай, мамо, – закричала Олеся. На порозі Олесиної кімнати
стала мама. Вовча паща зникла, чарівна шпулька теж.
– Що трапилося, Олесю? Ти чого кричала?
– Мені… Я… Злякалася.
– Чого ти злякалася?
– А мені здалося, що у нас живе вовк. Навіть не вовк, а вовча
паща.
– Ну й смішна ти. Як вовча паща може жити без вовка?
– Не знаю. Мені так здалося.
– Це все від того, що бабуся розказує тобі страшні казки.
Наслухаєшся тих казок, а потім ввижається казна-що. Навіть серед
білого дня. Скажу бабусі, щоб вона того більше не робила.
– Не треба нічого казати. Нехай бабуся розказує. Я люблю
страшні казки.
– Тоді не треба боятися і вигадувати про вовчу пащу. Ну,
добре, бався. Я пішла, бо в мене ще обід не готовий.
Як тільки мама вийшла, чарівна шпулька знову з’явилася
посеред кімнати.
– Ой, а я думала, що ти вже мамі розкажеш про мене.
– Ні, що ти!
– А навіщо ти про вовчу пащу розказала?
– Бо я дуже злякалася.
– А хочеш, я на песика обернуся?
– Ні, не хочу. Песики кусаються.
– Але ж ти боягузка. Той песик тебе не вкусить.
– Однак не хочу. Мама побачить песика в хаті і вижене його.
Тоді я не буду мати ні песика, ні чарівної шпульки.
– А хочеш, я обернуся на котика?
– На котика – хочу. Котика мама не вижене, бо вона котиків
любить.
І за хвилину в Олесі на колінах спав, згорнувшись клубочком,
маленький чорний котик. Він спав і муркотів, а Олеся гладила його і
посміхалася. По якімсь часі в кімнату знову заглянула мама.
– Олесю, ти часом не знаєш, де наші чорні нитки?
– Ні, не знаю, – сказала Олеся і почервоніла, бо вона добре
знала, де чорні нитки. Вони лежали у неї на колінах, але це вже були
не нитки, а маленький чорний котик. Як мала Олеся про те сказати
мамі? Мама теж побачила котика.
– Ой, який у тебе гарний котик. Де ти його взяла?
– Не знаю, – знітилася дівчинка. – Мабуть він просто… Просто
забіг до нас.
– А-а, напевно, через вікно. Як ти думаєш, – спитала мама, – він
тепер буде у нас жити?
– Не знаю. Може. Якщо йому у нас сподобається.
– І де ж ті нитки? Куди вони поділися?
-Коли мама вийшла, котик-шпулька сказала:
– Мабуть, я знову стану шпулькою.
– Не треба. Навіщо? Будь краще котиком.
– Але ж мамі треба шити. Вона не може обійтися без чорних
ниток. Твоя мама для того мене й купила. Ти не хвилюйся. Коли мама
перестане шити, я знову стану котиком.
– Тоді гаразд, будь шпулькою.
Олеся відхилила двері і гукнула:
– Мамо, мамо, ось шпулька з нитками.
– Де ж вона була?
– А… Вона впала.
– От неслухняна шпулька. Давай її сюди. О, а чого вона тепла?
– Бо котик… Бо я її тримала в руках.
– А де ж твій котик?
– Не знаю. Побіг кудись.
– А я думала, він залишиться у нас. Гарний котик. Буде жаль,
якщо він більше не прийде.
– Прийде. Він казав…
– О, то він у тебе ще й розмовляє?
– Мамо, та ж всі котики розмовляють. Хіба ж ви того не знали?
Мама погладила по головці свою маленьку донечку.
– Добре, Олесю. Вір у казку. Рости з казкою. Тоді й життя тобі
буде посміхатися.
Мама пошила що їй було треба та й сховала шпульку до
шухляди. А Олеся чекала, чекала свою шпульку, а її все не було та й
не було. Тоді дівчинка пішла її шукати. Вона заходила в кімнату і
тихенько кликала:
– Шпулько, де ти?
Та шпулька не озивалася. Дівчинка зовсім засумувала. А потім
вирішила заглянути в шухляду. Відчинила шухляду – і побачила там
свою шпульку.
– Шпулько, ти тут? А я тебе шукаю, шукаю.
– А я тут тебе кличу, кличу, а ти мене не чуєш.
Іди сюди, моя хороша. Ти знову будеш моїм котиком?
– Котиком? Буду, якщо ти хочеш. Але це не цікаво. Я котиком
вже була. Давай я краще буду… Ну ким мені бути?.. Давай я краще
буду лялькою. Найкращою лялькою. І це буде твоя лялька. Тільки
твоя.
– Добре, – зраділа Олеся. А потім чомусь засумувала. Шпулька
це помітила.
– Чого ти? Тобі не подобається мати найкращу в світі ляльку?
Та друга б дівчинка…
– Подобається. Дуже подобається. А як мама спитає? Що я їй
скажу: не могла ж лялька залізти до мене через вікно, як котик.
– Не могла, – погодилася шпулька.
– Тоді доведеться розказати мамі про тебе.
– Не можна.
– А чому не можна? Нехай би мама знала. Що ж тут такого?
Моя мама теж любить казки.
– Не можна, бо тоді я стану звичайною шпулькою з чорними
нитками і не буду більше чарівною. І тоді не буде в тебе ні котика, ні
ляльки, ні навіть маленького мишеняти, якого ти чомусь боїшся.
Олеся на мить задумалася. Погоджуватись було дуже
небезпечно. Дівчинка могла втратити свою чарівну шпульку. Але їй
дуже хотілося мати гарну ляльку. І це бажання перемогло.
– Добре, – сказала Олеся, – обернися лялькою. Але тільки не
надовго. Щоб мама не бачила.
Правда, маму дурити не можна. Але я й не дурю. Я просто не
можу розказати мамі, що у нас є така незвичайна чарівна шпулька.
Яка ж то була лялька. Та такої ляльки і справді мабуть не було
ні в кого. На ній була модна сукня, справжні черевички, вона мала
справжнє волосся. А ще лялька раптом розплющила очі і сказала:
– Ма-ма. О-ле-ся.
А потім вона стрибнула на підлогу та й ну витанцьовувати і
приспівувати. Олеся аж в долоньки заплескала. І де вже там було їй
пам’ятати, що по недовгім часі їй треба було вже попрощатися з тією
гарною лялькою. Дівчинка була просто не в змозі це зробити.
Забула Олеся про наказ чарівної шпульки. Забавилася та й… У
кімнату зайшла мама і здивовано зупинилася. Посеред Олесиної
кімнати танцювала розкішна лялька. Мама такої ляльки ще ніколи не
бачила. Вона якийсь час заворожено дивилася на те диво, а потім
запитала:
– Олесю, звідки у тебе така гарна лялька?
Від несподіванки Олеся здригнулася. Тільки тепер вона
побачила маму.
– Ой, – сказала дівчинка. Вона просто розгубилася і не знала,
що мала казати. Їй дуже не хотілося залишитися без чудової чарівної
шпульки.
– Мамочко, я… – та й заплакала.
– Ну чого ж ти плачеш, моя донечко? Я ж тебе ще навіть не
сварила. Та й не знаю, чи є за що сварити. Лялька і справді чудова. Я й
сама нею замилувалася. Ти тільки скажи мені, чия це лялька. Звідки
вона у тебе?
– Це… Це… Чарівна шпулька, – змушена була зізнатися
дівчинка.
– Яка шпулька? Чарівна? – не зрозуміла мама.
– Так, чарівна шпулька з чорними нитками.
– Чия шпулька, Олесю?
– Наша шпулька.
– А звідки у нас взялася чарівна шпулька?
– Купилася в магазині. Так вийшло, що вона попалася нам.
– І що, Олесю?
– Нічого. Просто вона може обертатися на мишеня, на лева, на
ведмедя, на вовка, на котика і от… На ляльку обернулася.
– І все це чарівна шпулька?
– Так.
– А де ж вона? Чому я її не бачу? І лялька зникла. Якби я не
бачила тієї чудової ляльки, то я б не повірила, що вона була. Але ж
лялька була, я бачила, як вона танцювала. Куди ж вона могла
зникнути?
– Тепер її в нас вже ніколи не буде. Тобто… Вона тепер буде
звичайною шпулькою чорних ниток і більше ніколи не буде чарівною.
І Олеся в розпачі гірко заплакала. Мама пригорнула дівчинку
до себе. Вона цілувала свою донечку, гладила її по голівці.
– Ну чому, Олесю, вона не буде більше чарівною?
– Бо я розказала. Про неї не можна було розказувати, а я… А
я…
– Ну… Однак не плач. Не могла ж ти і справді мені не
розказати. Завтра ж піду до магазину і ще куплю кілька шпульок
ниток. А раптом серед них трапиться ще одна чарівна шпулька. Цить,
не плач.
– Не трапиться, не трапиться, – ридала Олеся, і мама ніяк не
могла її заспокоїти.

Сон прийшов до Олесі якось відразу. Щойно тільки вона
склепила повіки, як побачила дивовижну фею. Фея була чомусь схожа
на ту незвичайну ляльку, на яку обернулася вдень чарівна шпулька.
Тільки фея була ще краща і сиділа на маленькому золотогривому
конику, котрий ніяк не міг встояти на місці. Фея наблизилася до
дівчинки і лагідно сказала:
– Не плач, Олесю. Я розумію, що ти не могла не розказати мамі
про чарівну шпульку. Ти чемна дівчинка і добра донечка. А тому… А
тому… Чарівна шпулька залишиться в тебе. Я дарую її тобі.
Дівчинці хотілося затанцювати і закричати від радості, але
замість того вона тихо сказала:
– Дякую вам. Ви дуже люб’язні.
– Тільки більше нікому про чарівну шпульку не розказуй.
Нехай казка залишається казкою. Бо інакше чарівна шпулька зникне
назовсім. Цю таємницю будете знати тільки ви з мамою.
– Дякую, ще раз тихо сказала дівчинка і прокинулася.
Був тихий погідний ранок. Літали і голосно кричали стрижі.
Вони наче з чогось раділи.
– Мамо, – покликала Олеся. Але мами не було. Дівчинка
швиденько зіскочила з ліжка і босоніж побігла шукати свою шпульку.
Шпулька була на своєму місці в шухляді.
«Чи ж вона чарівна? – схвильовано подумала дівчинка. – Чи не
надурила мене фея? Ой, що я! Така добра фея не могла мене
надурити. Просто… Просто мені могло все це наснитися».
Олеся дістала шпульку з чорними нитками і тихо сказала:
– Шпулько, будь ласка, обернися на котика.
І ледве стрималася, щоб не скрикнути від радості. Біля її ніг
крутився і муркотів маленький чорний котик. Добре, що дівчинка не
скрикнула: вона могла б його налякати.
Олеся взяла котика на руки, погладила і тихо сказала:
– Доброго ранку, котику. Шпулько, я дуже рада, що ти зі мною.
– Я також, – сказала шпулька, що була на цей час котиком.
У кімнату увійшла мама.
– Доброго ранку, донечко. Ти вже встала?
– Доброго ранку!
– А я вже й до магазину встигла збігати. Он глянь, скільки я
ниток накупила. Тепер нам надовго вистачить. А раптом ще котрась
шпулька виявиться чарівною.
І тут мама побачила на руках у дівчинки котика.
– Котик! Той самий! Звідки він у тебе?
Мама погладила котика і зацікавлено подивилася на доньку.
– А це, мамо… Знову чарівна шпулька. Фея дозволила, щоб
вона залишалася у нас.
– Яка фея, Олесю? – занепокоїлася мама.
– Казкова фея, мамо. Вона прийшла до мене у сні і…
Дозволила. І ось… Котик.
– Я дуже рада, Олесю.
– І ми з шпулькою також. Тільки, щоб нікому.
– Та звичайно, звичайно. Казка любить таємницю.
І вони посміхнулися. А що може бути краще від маминої
посмішки і від посмішки її маленької донечки?

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

twelve + five =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.