Юля плавала собі недалеко від берега. Мама стояла на березі і
спостерігала за дівчинкою. Раптом до Юлі підпливла маленька
русалочка. Така самісінька, як її лялька, тільки більша, така, як Юля.
Невже русалочки бувають насправді? Юля думала, що вони бувають
тільки в казках. Дівчинка спершу здивувалася, потім розгубилася, але
ні крихітки не злякалася. Вона хотіла вже покликати маму, щоб
показати їй це диво, та русалочка її зупинила.
– Почекай, дівчинко. Поки що твоя мама не може мене
побачити. Поки що мене побачити можеш тільки ти.
– А чому? – здивувалася Юля.
– Бо для всіх я невидима. Я показалася тільки тобі.
– Ти справжня русалочка?
– Так, справжнісінька.
– І ти вмієш розмовляти?
– Вмію. Я тільки не вмію ні читати, ні писати.
– Читати і писати можна навчитися. Це не дуже складно.
Спершу здається, що це важко, а потім нічого. Я вже вмію. Я піду вже
в другий клас. Якби я тут жила, я б тебе навчила. Але я живу далеко, і
там зовсім немає моря. Я вже незабаром поїду додому. Так що не
встигну тебе навчити.
– Я теж хочу в другий клас, – мрійно сказала русалочка.
– Якщо ти не вмієш читати і писати, то тобі доведеться йти в
перший клас. Щоб навчитися. Але в нашій школі нема жодної
русалочки. В нас і моря нема. Як ти будеш?
– Я знаю. Я можу стати дівчинкою. Такою, як ти. Мені треба
тільки маму знайти. Як ти думаєш, твоя мама захотіла б взяти мене
собі, якби я стала дівчинкою?
– Не знаю.
Дівчинка задумалася.
– Розумієш, мама може й захотіла б, але у нас є ще тато і братик
Сергійко. Вони вдома.
– А мама не могла б у них якось запитати?
– Може, може запитати. Вона може подзвонити їм по телефону.
– То ти її попроси, нехай запитає.
– Добре. Попрошу. І тоді ти будеш моєю сестричкою?
– Не знаю. Напевно.
– Клас! Я маму умовлю. Вона погодиться. Я й тата спробую
умовити, але це вже буде важче. Послухай, а у вас, у русалочок, також
є імена? Як у людей?
– Звичайно. Я – Саіда.
– Саіда. Класне ім’я. А я – Юля.
– Юля… Твоє ім’я хочеться співати.
Обидві засміялися. Потім Юля сказала:
– У мене є лялька. Така самісінька, як ти. Тільки менша. Я
завтра принесу, покажу тобі. Тільки з берега. Щоб вона не намокла.
– А твоя русалочка води боїться? Що ж це тоді за русалочка?
– Так вона ж не справжня.
І тут обізвалася Юлина мама:
– Юля, чого ти не рухаєшся? У морі треба плавати, бо інакше
замерзнеш. Вийди на берег. Трошки загрієшся – та й знов підеш у
воду.
– Добре, мамо. Я вже виходжу.
– Як добре мати маму. У мене є друг, дельфін Вихор. Але це не
мама.
– До побачення, Саідо.
– Не забудь попросити свою маму.
– Не забуду. Бувай.

Наступного дня Саіда з самого ранку з нетерпінням чекала
Юлю. А Юля, щойно прийшла на море, взяла свою ляльку-русалочку і
побігла до води.
– Куди ти з лялькою? – зупинила мама. – Вона ж намокне. І що
тоді з нею буде?
– Я зараз, мамо. Я її купати не буду.
Підійшла до води і гукнула:
– Саідо, дивися, лялька.
І побачила Саіду, веселу, усміхнену, тільки в кутиках оченят
по сльозі. Русалочка вже зарання сумувала за морем і за дельфіном
Вихорем. І за дядечком крабом трішечки. Але не дуже. Бо що дядечко
краб? Полоскоче Саіду своїми клешнями – та й усе. От дельфін… За
Вихорем русалочка по-справжньому сумувала. Вони з ним могли
плавати і розмовляти цілий день. За сестрами і за батьком їй не
сумувалося. Вони були до Саіди байдужі. Інколи згадували про неї, та
й то лише для того, щоб її насварити. А батько ще й грозився
посадити Саіду на якорний ланцюг. Може він би і не посадив, та Саіді
все ж образливо. Ні, вона за ними не сумуватиме.
– Ти бачиш, яка лялька? – невгамовувалася Юля. – Вона зовсім
схожа на тебе. Правда?
– Схожа. Тільки шкода, що вона боїться води. Ну, скорше
занеси ляльку та й ходи у воду. Все мені розкажеш.
– А вода не холодна?
– Ну… Вода – як вода. Вона завжди холодна. Просто я вже
звикла. А для тебе може й холодна. Та ти заходь, не бійся. Вода тобі
нічого не зробить.
– Зараз, тільки ляльку занесу.
До Юлі підійшла подружка Діана. Вони тут познайомилися.
– З ким ти там розмовляла? – запитала цікава дівчинка. – Я
нікого не бачила, а ти все розмовляла та й розмовляла. І ляльку свою
показувала. Кому?
– Я не можу тобі того сказати. Це секрет.
– Скажи, я страшенно люблю секрети. Я нікому не розкажу.
– Не можу, Діано, бо це секрет не мій.
– Не твій? А чий?
– Одної… Русалочки.
– Русалочки? Вигадуєш ти все. Ти просто не хочеш мені
сказати.
Діана образилася і відійшла. Юлі було прикро. Але ж вона і
справді не могла поки що нікому розказати про Саіду.
– Діано, – гукнула Юля. – Не сердься. Незабаром ти про все
дізнаєшся. Але зараз я ще не можу.
Та Діана вже бавилася з іншими дівчатками. Вона образилася
не на жарт.
– Мамо, я піду вже у воду, – гукнула Юля.
– Вода ще не нагрілася. Почекай ще трошки.
– Ні, мамо, я вже хочу. Там на мене хтось чекає.
– А-а, тоді йди. Але не будь довго, бо замерзнеш.
– Не замерзну, – гукнула Юля, – та й побігла до води. Вода і
справді була ще досить холодна. Відважних, щоб купатися, було мало.
Краще почекати, доки вода загріється. Але Юля не могла чекати. Вона
без остраху залізла у воду. Там була Саіда. Юля скрикнула, постояла
ще трохи на мілині, а потім наблизилася до Саіди, що плавала тут-
таки біля берега.
– Привіт, Саідо!
– Привіт, привіт! Розказуй скоренько. Я вже дуже хочу знати,
чи погодилася твоя мама взяти мене собі.
– Погодилася, погодилася. Потім вона довго розмовляла з
татом. І тато теж погодився. А Сергійко так зрадів, аж стрибав. Він
вже хотів би тебе побачити. Так що все гаразд. Так що ставай скоріше
дівчинкою.
– Завтра. Завтра я вже вийду з моря дівчинкою – і всі побачать
мене. І твоя мама побачить.
– Клас!
– Тільки знаєш що? Прихопи для мене щось із своїх одяганок.
Я ж нічого не маю.
– Не хвилюйся, ми з мамою візьмемо все, що треба.
– Тільки не забудьте. Бо як я тоді? Я ж хочу бути справжньою
дівчинкою, як ти.
– Не бійся. Все буде добре.
– А ще скажи своїй мамі, що я буду чемною і слухняною. Це я в
морі пустувала, а тепер не буду.
– Добре, скажу.
– А зараз я попливу з морем прощатися. І з Вихорем, якщо його
знайду.
– Скажи, Саідо, а тобі сумно прощатися з морем.
– Сумно, дуже сумно. Та я конче хочу бути людською
дівчинкою. Ну… До завтра. Приходьте. Я буду на вас чекати.

Субота. Хоча, коли ти відпочиваєш, назви днів наче втрачають
своє значення: чи то субота, чи неділя, чи ще якийсь день, ти однак
відпочиваєш.
Було хмарно. Ніхто дуже до моря не поспішав. Та Юля
нетерпеливилася. Вона все приспішувала свою маму.
– Скорше, мамусю. Ходімо вже. Там Саіда чекає. Уявляєш, як
їй?
– Ой, донечко, я чомусь не дуже вірю в ту твою русалочку, що
вона є насправді. Мені чомусь здається, що все це ти вигадала. А я
повелася на ту твою вигадку. І тата зворохобила.
– Мамочко, ну чому ти мені не віриш?
– Бо я так ще й досі не бачила ту твою Саіду. І взагалі… Все це
дуже схоже на казку.
– Мамочко!..
– Ну добре, добре. Ходімо вже.
Склали в пакет одяганку, вже від дверей вернулися за
туфельками – Юля згадала. Та й до моря. Тут воно зовсім близенько.
Ось воно. Сьогодні якесь сумне і захмарене, як і небо.
– Це воно за Саідою сумує, – тихо сказала Юля. Вона бігла
попереду своєї мами. Їй хотілося вже скорше добігти до того моря. І
як тільки вони наблизилися до води, з моря до них вибігла дівчинка,
засмагла, з розпущеним довгим і густим волоссям, тільки ноженята її
були маленькі і зовсім без засмаги, білісінькі. Вона простягнула руки,
посміхалася і бігла до них.
– Мамо, а ось і я, – сказала радісно і схвильовано. Мама
нахилилася, обняла дівчинку і поцілувала. Мама теж посміхалася, та в
очах її блиснули сльози.
– Ну… Іди сюди, маленька. Зараз ми тебе витремо рушничком,
а потім одягнемо. Так… А тепер ми розчешемо твоє розкішне волосся.
Юлю, ти взяла гребінець?
– Взяла. Ось.
– А це боляче? – занепокоїлася Саіда.
– Ні, не боляче. Я постараюся зовсім легенько. Отак… Тобі
доведеться багато до чого звикати. Нічого, звикнеш. Коли що – Юля
підкаже, допоможе тобі. Ви ж тепер сестрички.
– А ви заплетете мені кізку, як у Юлі?
– Звичайно. Ось і гумка кольорова. Тільки бантики ми з Юлею
забули. Нічого, вдома вчепимо. Ну… Тепер пішли.
– Мамо, мамо, почекай. Пофоткай Саіду, на мобільний. Щоб
татові скинути.
– А це боляче?
– Ні, зовсім не боляче. Ой, Саідо, у тебе зелені очі?
– Так. Це від моря.
– А хіба море буває зелене?
– Море всяке буває.

Незабаром мама, Юля і Саіда поїхали до міста Львова, де
зовсім не було моря, зате на них чекали тато і Сергійко. Мама з
Юлею, відпочилі і засмаглі, везли до Львова теплий спогад про море і
маленьку русалочку Саіду, що захотіла стати людською дівчинкою.
Чи зустрінеться Саіда з морем? Колись зустрінеться, неодмінно
зустрінеться. Ви хочете знати, як це було? Поверніться на початок тієї
історії і прочитайте ще раз.