– Ох, яка гарна пісенька, – захоплено вигукнув Вихор. – І про
мене там співається. Правда?
– Правда, ти ж чув. «Маю друга Вихора».
– Хто ж тебе навчив такої гарної пісеньки?
– Ніхто не навчив. Я сама придумала.
– Сама? Не знаю, як можна придумати пісеньку. Я, хоч би
скільки думав, то нічого не придумав би.
– Придумав би. А, власне, тут і думати не треба. Співай собі – і
пісенька сама собі придумається. От як я: співаю – і народжується
пісенька.
Довкола дельфіна знявся цілий вихор водяних краплин. Хвилі
зойкали, сміялися, і розбігалися.
– Ой, Вихоре, ти куди? – гукали вони навздогін.
– На простір, – відповідав Вихор. – Нехай русаленя погуляє.
Та хвилі вже його не чули, бо вони були вже далеко позаду.
Зате Вихора почули інші хвилі.
– І нас візьми, Вихоре. Ми теж хочемо на простір.
– То й пливіть собі. Хіба вас хтось тримає? – гукав дельфін.
– Ми свавільні, вільні, вільні! – співали хвилі. Саіда була в
захопленні.
– Послухай, Вихоре, мені сьогодні чомусь так гарно.
– Це ти ростеш, Саідо.
– Я не хочу рости, не хочу. І не тому зовсім мені сьогодні
гарно. Просто ми з тобою ще так ніколи не плавали. А куди ми
пливемо, Вихоре?
– Спершу на косу. Подивимось на рибалок. А потім попливемо
далі, далеко-далеко, де хвилі, як гори.
– Ми з тобою попливемо в інше море?
– Ні, в інше море ми не попливемо.
– А чому? Давай в інше море. Мені так хочеться.
– Ні, Саідо. Другим разом якось. Увечері почнеться шторм. До
шторму ми маємо повернутися додому.
– А навіщо додому?
– Так безпечніше. Та й щоб твої не хвилювалися.
– А може, нехай трохи похвилюються? То може менше будуть
мене сварити?
– Ні, Саідо. Бо тоді вони будуть сварити мене.
– Чому тебе?
– Бо ти ще мала, а я вже дорослий. З дорослих більше питають.
Нічого, Саідо. Ми й так з тобою далеко запливемо.
– А знаєш, Вихоре, яка в мене мрія?
– Ні, не знаю. Ти мені ще того не казала.
– То слухай, скажу. Я хочу стати маленькою людською
дівчинкою. Ну, ти бачив. Такою, як у нашому морі купаються. А дехто
з них навіть плавати вміє. Там є і хлопчики, а є дівчатка. Так я хочу
бути дівчинкою. Хлопчики дуже збиточні. Вони беруть медуз і тут-
таки їх розривають. Уявляєш? От як би нашу Лілу так розірвали. Ото
б я рада була.
– Не можна, Саідо, бути такою жорстокою. Ліла – теж морська
істота.
– А чого вона до всіх чіпляється?
– Вона досить примітивна істота. Розуму у неї великого нема.
Тому так. Але ж вона жива.
– Дівчатка такого не роблять. А ще вони, Вихоре, дуже
гарнюні. Серед русалок таких нема. Ах, як я хочу стати людською
дівчинкою.
– Ну як тобі таке до голови прийшло? Ти ж про них нічого не
знаєш.
– То буду знати. Хіба ж це важко?
– Не важко, але… Краще тобі, Саідо, про те не думати.
– Чому? Ну чому?
– Бо коли дізнається твій батько, то він, думаю, тебе покарає. А
ще… Скажи, Саідо, ти б проміняла море на теплі кам’яні гнізда, що у
людей називаються хатами?
– А що, хіба мені не можна буде приходити до моря?
– Не знаю. Дехто з людей живе там, де моря зовсім нема.
– Зовсім-зовсім? А як же вони живуть без моря?
– Інколи приїжджають. Але дуже зрідка. Дехто може навіть не
кожного року.
– Ні, я б так не змогла. Без моря я вже жити не зможу.
– А без мене змогла б?
– Ні, Вихоре, без тебе, як без моря, я теж не змогла б.
– От бачиш. А ти хочеш бути дівчинкою.
– Послухай, Вихоре, а чи не можна якось так придумати, щоб
бути людською дівчинкою і не розлучатися ні з морем, ні з тобою?
– Думаю, Саідо, що не можна. Людські дівчатка живуть зовсім
іншим життям. Вони ходять до школи, вчаться читати і писати.
– Я знаю, знаю. На кораблі написано, як він називається:
«Гетьман Сагайдачний» або «Запорожець», а ще «Карпати». Це дуже
цікаво. Я й сама хотіла б так навчитися.
– Ні, Саідо, краще не треба тобі ставати людською дівчинкою.
Без тебе сумуватиме і море, один твій друг.
– Який друг?
– Хіба ж ти не здогадалася? Та ж я. Я сумуватиму.
– Ой, Вихоре, я люблю тебе. І море люблю. Але все-таки я
хотіла б бути людською дівчинкою.
– А ти знаєш, що маленькі людські дівчатка самі не живуть?
– А з ким вони живуть?
– У них є мама й тато, ну, або хоч хтось один.
– Я знаю, мама є обов’язково. А ще буває бабуся.
– А ще можуть бути братики й сестрички. А можуть і не бути.
– Краще, щоб були.
Саіда на хвильку задумалася.
– А де ж мені взяти маму? І чи захоче мама взяти мене?
– Захоче. Як тільки побачить тебе, то так і захоче. Ти така
гарненька. Послухай, Саідо… Незабаром День народження доньки
Нептуна Хвиляни. Хвиляна завжди перед своїм Днем народження
плаває по морях і океанах і визбирує мрії всіх морських істот, щоб
потім їх здійснити. От тільки її треба якось не прогавити. Ти могла
б…
– Це чудово, Вихоре. А як ти думаєш? Хвиляна не
розсердиться?
– За що? Вона ніби ні на кого не сердиться, хоча до неї
звертаються з дуже чудернацькими проханнями.
– Але ж, Вихоре, чи не розсердиться Хвиляна, що я хочу
попрощатися з морем?
– Не знаю. За таке може й розсердитися.
– То що робити?
– Не знаю.
– Як це ти не знаєш? Ти такий великий і не знаєш? Це я можу
не знати, бо я маленька. А ти маєш все знати.
– Ні, Саідо, на жаль, так буває не завжди. А втім, треба
спробувати. А що Хвиляна тобі зробить? Навіть, коли розсердиться?
То й що? Ти ще маленька, тобі все можна. Тобі можна набагато
більше, ніж дорослому. Тобі все зійде безкарно, бо ти – русаленя.
– А як Хвиляна оберне мене на акулу?
– Не оберне, не бійся. Головне – її не прогавити.
– Не прогавлю, – запевнила Саіда. – Я вже постараюся.

Довго Вихор не зустрічався з Саідою. Він же навіть подумав,
що може Саіди вже нема в їхньому морі. Всяке могло статися. Від
малої і невгамовної Саіди всякого можна було сподіватися. Вона ж
некерована. Дельфін засумував. Він любив те веселе і розумне
русаленя і не хотів, щоб воно просто так зникло з його життя – і все.
Але ось вона, Саіда! Живісінька й весела.
– Саідо, куди ти пропала? А я вже думав, що Хвиляна тебе на
акулу обернула.
– Не обернула. Не обернула. І навіть не сварила.
– А де ж ти була?
– Ой, Вихоре, Хвиляна мені пообіцяла, що оберне мене на
дівчинку лише тоді, коли я виберу собі маму і та мама погодиться
взяти мене собі. Думаєш, це легко – вибрати собі маму? Ой, нелегко,
Вихоре. Дуже нелегко. Я вже за ними довго спостерігала. Одна без
кінця лупцює свою дитину. А дитина все плаче та й плаче. Скажи, ти
хотів би таку маму? І я не хотіла б. Ну навіщо мені така мама? Щоб
лупцювала мене? Друга мама все повчає, все виховує свою доньку, аж
мені набридло.
– Зоряна, не лізь у воду.
– Зоряна, не бався піском.
– Зоряна, де ти взяла морозиво? Тобі не можна. Негайно
викинь.
– Ой, Саідо, я бачу, що ти так і не вибереш собі маму. Бо всі
мами вчать і виховують своїх дітей. Я знаю, тобі це не подобається,
але, повір мені, це конче потрібно, доки дитина ще мала. Бо вона може
наробити багато всяких дурниць. І часто непоправних.
– Вихоре, ти ж мене не дослухав. Я вибрала собі маму.
– Вибрала? І вона не вчить свою дитину? Не робить їй ніяких
зауважень? Я не хотів би, щоб у тебе була така мама. Мами мусять
вчити своїх дітей. Дітям це не завжди подобається, але так має бути.
– Та ні, Вихоре, вона свою донечку вчить, але якось так
спокійно, без крику. Я хочу, щоб вона була моєю мамою.
– А чи вона того хоче?
– Не знаю. Я в неї ще не питала. Якщо вона не захоче, то я буду
дуже плакати.
– Плакати не треба, але якось мусиш це вияснити. А головне,
що тут я тобі нічим не можу допомогти.
– Нічого, Вихоре. Я сама.