Щоб ожила княжна
(повість без чарівників)

Мені не спалося. Була вже друга половина ночі. У мене таке часто буває, що мені не спиться. Тоді я встаю, йду до свого кабінету і щось пишу. Найчастіше серед ночі пишуться казки. От і зараз… Не встигла я вмоститися в своєму улюбленому фотелі, як… Хтось легенько постукав у шибку. Перший поверх, то нічого дивного. Але ж ніч… Я подивилася у вікно. Ніч була дуже темна. Біля вікна я побачила постать в білому. Дівчина. Вона щось явно казала. Але пошепки. Або зовсім тихо. Я відчинила вікно. Мені конче хотілося знати, чого хотіла та дівчина, що вона казала. І я почула її. Чистий і тихий голос. Так, наче вітер шелестів листям.
Read More

Чарівна парасолька

Дощ прокинувся, потягнувся, вмився, витерся хмаринкою, як рушничком, привітався з вітром, з травами, з квітами і деревами, а потім гукнув:
– Я пішов!
– Дощ іде!
– Дощ іде, – загукали довкіл. Одні ховалися, другі чимдуж поспішали додому, а треті видобували і розкривали свої парасольки. О, парасольки – це диво. Дощ про те знав. Як тільки починався дощ, відразу ж на вулицях з’являлися парасольки. Їх було багато, і всі вони були різні: великі і маленькі, гарні і не дуже, старі і зовсім новенькі, а головне – парасольки були різних кольорів. Дощ по них стукав, вигравав, видзвонював, а парасольки собі сміялися. Особливо одна маленька парасолька. Вона була найвеселіша. Дощ навіть заглянув під неї. Під парасолькою була маленька дівчинка з блакитними, як небо, оченятами. Вона засміялася і сказала дощику:
Read More

Жив та був собі на світі бідний пре-бідний парубок. Ні старий, ні молодий, а так, на порі саме. Йому б і женитися. Та як ти женишся, коли бідність така, що страшно й глянути. Нічого той хлопець не мав: ні поля, ні худоби, ні ще якихось статків. Жив у старенькій хатині, пошитій соломою, мав конячину та латану свитину. Та мав той хлопець неоціненний дар: у чужій біді, як міг, допомагав, а зі своїх бід щиро сміявся. Посміється отак зі своєї біди – дивись, а біда й минеться. Бідував отак той парубок зі своєю конячиною. Обом їсти нічого було. Влітку коняка пасеться, а взимку – хоч пропадай.

Read More

Фея, що знайшла свою казку
Була ніч, я собі солодко спала, і навіть щось гарне мені снилося. Та раптом я почула якийсь порух в кімнаті і прокинулась. Переді мною стояла дівчина і прискіпливо дивилася на мене. Мій сон, як вітром вимело. Отакої? Що це ще за новина? Ще тільки того мені бракувало! У моїй кімнаті отак просто з’являється хто собі хоче і почуває себе, як удома. Ні, ці казки і казкові персонажі мені просто набридли. Пора мені з ними попрощатися раз і назавжди. І справді. Якщо я вже казкарка, то мушу і я мати якийсь час для відпочинку. А виходить що ні. Весь мій час належить казкам і казковим персонажам. Все. Досить з мене. Від сьогодні… Ну… Від завтра закидаю всі казки. Та це не так просто зробити. Казкові персонажі вже звикли до мене. А якщо чесно, то і я до них. Місяць був у повні, і було видно, як удень.

Read More

Тринадцята принцеса
Прокинулася моя доня і сказала мені:
– Мамо, я хочу бути принцесою.
– То будь.
– А можна?
– А чом би й ні?
– Я, мамо, буду дуже вродливою.
– Для того не обов’язково бути принцесою. А до того ж не кожна принцеса вродлива.
– А як тоді?
– Помріяти можна. А головне – бути доброю і щасливою.

Read More

Таємниця трьох річкових камінців (казка про Тустань)
Є у нас на Україні замок-скеля, замок-твердиня. То була перепона для ворога.
– Стань ту! Ту стань!
Що дало назву Тустань. І ворог зупинявся. Не сам зупинявся. Його зупиняли хоробрі лицарі. Історія пам’ятає. Історія не мовчить. Перегукуються між собою віки. Живуть легенди. Пишуться казки.
Кожного року у Тустані свято. Тут і лицарські герці, і колишні танці, а головне – енергетика. Що не кажіть, а колись знали, як будувати і де будувати. Сидиш – і наче благодать на тебе сходить. І дихається легко, і всі негаразди наче кудись зникають.
– Стань ту! Ту стань! – сказало наше лицарство ворогам, що так і лізли на нашу землю, бо мали її за ласий шматок. Ми не раз були на тому святі. Свято дивовижне, свято незвичайне. Якось, їдучи у Тустань, я взяла собі на згадку з річки Опір три камінчики. Звичайні річкові камінчики. Тепер я час від часу беру їх у руки та й згадую і теперішнє свято, і колишні часи. Це якось по-особливому хвилює.
Read More

Скарби діда Миколи

Дід Микола сидів на колодці, щось стругав і слухав… Бог його знає, що він там слухав: чи горобців, чи вивільгу, що десь далеко висвистувала аж захлиналася.
– Ото співає, – казав старий Микола. – І дивися-но, кожна пташина має свій голос. Це ж стільки тієї пташні, а у кожної пташини свій голос, своя пісня.
Дід давно вже розмовляє сам з собою. І дива в тому нема – сам живе на світі. Старий дивиться на дерева, що, наче ліс, обступили його подвір’я, утворюючи затінок.
– І все це я насадив. Насадив – а воно й росте. А в декого порожньо. Бо, як нічого не посадиш, то нічого й не виросте.
– Діду, – почулося від воріт.
– То ти, Івасю? Чого тобі?
– Дайте грушку.
– Грушку, кажеш? Та вони ще зелені.
Read More

Русалчин син
Я вже давно живу у великому місті і дуже нечасто буваю у своєму веселому зеленому селі, де я народилася. А колись я бувала частіше. Навіть тоді, коли моїх батьків уже не було. Приїжджала влітку, бо зиму я воліла б перебути у місті. Я її не любила, а тут у місті вона проходила якось наче легше.
Наша сільська хата стояла у прегарній зеленій долині. Коли я приїжджала, вітри зустрічали мене радісним шумом зеленої листяної маси. І я знала, що я тут не чужа, що мене тут люблять і чекають, що про мене тут пам’ятають. У нас біля хати росла вишня, кілька яблунь, ясени, берест і ще чимало всякого дерева. Батько завжди любив щось садити. А основний наш садок був через дорогу. Там батько купив клаптик землі, а потім вже садок посадив. Був тоді молодий та недосвідчений, дерева садив густо, а коли вони розрослися, то поспліталися своїми кронами, утворюючи суцільний затінок. Земля тут завжди була волога, і батько не дозволяв мені тут у садку спати.
Read More

Валентина і Федір – чоловік і жінка. Років кожному з них десь біля сорока. Жили собі удвох, бо дітей їм Бог не дав. Сумували з такої причини. Та що зробиш? Зате між собою любилися, жили дружно, ніколи й не сварилися. А чого сваритися? Порадилися – та й зробили, як краще. Галасливих компаній не любили, тому всі свята святкували удвох. Як лучився якийсь гість, то й прийняли, пригостили, пошанували, а самі в гості ні до кого не йшли. Та й, правду кажучи, ніхто їх і не кликав, знаючи їхню вдачу. От і зараз. Наближався Новий Рік. Валентина і Федір готувалися його зустріти. Ялиночка вже стояла, сяяла, світилася. Тепер ставили на стіл все, що мали, – витвір і фантазія господині.
Read More

Принцеса Мілена і її котик Лусик

У короля Всеслава одним-одна донечка була, Мілена. Всім принцеса вдалася : і гарна була, і розумна, та ніяк не могла навчитися бути принцесою: вона не вміла зверхньо тримати себе з прислугою. То вона на конюшні коней годує, просить, щоб її навчили їздити верхи. Та ніхто не сміє: маленька ще. Та й вказівки такої нема ні від короля, ні від королеви. То вона на кухні цілий день вештається. Всі любили її, пестили. Не тому, що принцеса була, а тому, що кожному лагідне слово вміла сказати. А на кухні – все для неї: перший млинець, перший вареник, кращий шматочок пирога. А вона їсть та хвалить:
Read More