Фея, що знайшла свою казку

Фея, що знайшла свою казку
Була ніч, я собі солодко спала, і навіть щось гарне мені снилося. Та раптом я почула якийсь порух в кімнаті і прокинулась. Переді мною стояла дівчина і прискіпливо дивилася на мене. Мій сон, як вітром вимело. Отакої? Що це ще за новина? Ще тільки того мені бракувало! У моїй кімнаті отак просто з’являється хто собі хоче і почуває себе, як удома. Ні, ці казки і казкові персонажі мені просто набридли. Пора мені з ними попрощатися раз і назавжди. І справді. Якщо я вже казкарка, то мушу і я мати якийсь час для відпочинку. А виходить що ні. Весь мій час належить казкам і казковим персонажам. Все. Досить з мене. Від сьогодні… Ну… Від завтра закидаю всі казки. Та це не так просто зробити. Казкові персонажі вже звикли до мене. А якщо чесно, то і я до них. Місяць був у повні, і було видно, як удень.


– Чого тобі? – спитала я. – Чого ти сама не спиш та й іншім не даєш?
– Бо ти мене скривдила.
– Я? Тебе? Скривдила? Як я могла тебе скривдити, коли я тебе зовсім не знаю?
– Знаєш ти мене. Добре ти мене знаєш. Не може такого бути, що б ти мене не знала. А от казку про мене не написала. Стільки казок – і ні слова про мене.
– Хто ж ти?
– Я – фея, котра загубила смуток.
– А-а! Фея…
І справді, у неї за спиною були складені крила. Літаюча фея! Я і справді про неї казку не написала. Якось так вийшло. Не можу ж я і справді геть про всіх писати казки. Ще ж є й інші казкарі.
– То може ти ще й ім’я якесь маєш?
– Маю ім’я. І дуже гарне. Мене звати Лінда.
– Ім’я і справді гарне. Милозвучне таке.
– Ім’я – то пусте. Головне те, що я – фея, котра загубила смуток.
– Так це добре. Навіщо він тобі, той смуток? Добре, що веселощів своїх не загубила.
– І я колись так думала. Але ти помиляєшся. Краще б я вже загубила свої веселощі.
– Не думаю, що це було б краще.
– А втім… – зітхнула дівчина. – Люди собі навіть уявити не можуть, як це зле, коли ти не можеш сумувати і з горя плакати.
– Таке і справді важко собі уявити: горе від того, що ти не можеш сумувати і плакати. Чекай… Але ж, коли ти прийшла до мене, то ти була заплакана. Так, так, мені не здалося. Я бачила у тебе сльози. Щось ти, дівонько…
– Можливо. Але це не були сльози смутку. Я плакала від злості. А це не одне і те ж.
– Шкодувати за втраченим смутком. Ні, такого я собі уявити не можу.
– А ти спробуй таке собі уявити. От… У мене зникла моя улюблена киця. Вона мені муркотіла, казки розказувала. І раптом зникла. І що я? Нічого. Жодної сльозинки! Жодної краплини смутку! А ще… Загинув мій собака. Мій улюблений собака. І що? Зовсім нічого! Це ж збожеволіти можна! А бо ще… Був у мене хлопець. Ми з ним збиралися побратися. І раптом він кидає мене і бере іншу. Це вже мало б бути таке горе, яке й пережити важко. І знову у мене ні сльозини, ні краплини смутку! Як тобі таке? Хіба ж це нормально?
– То може ти його не любила?
– Та як би не любила? Він був для мене найдорожчий на світі. Я за нього життя ладна була віддати. І от… Поверни мені мій смуток. Адже ти казкарка. Ти можеш.
– Чекай, дорога моя. Але ж я казкарка, а не чарівниця. Не все я можу. Далеко не все.
– А ти спробуй. А раптом в тебе вийде. Сама подумай. Людина без смутку. Її не бентежить горе, ні своє, ні чуже. Значить, ця людина байдужа, навіть недобра.
Я задумалась.
– Може й так. Може ти і маєш рацію. Але я й справді не знаю, як тобі допомогти. Бо, якщо подумати… Ти ж фея. Ти мусиш бути хоч трохи чарівниця. А ти поводиш себе, як звичайна дівчина. А може ти й не фея зовсім?
– Фея. Це я знаю.
– А хто тобі сказав, що ти фея?
– Мені сказала… Чаклунка синіх гір.
– То чому ж тоді ти до неї не йдеш, щоб вона тобі допомогла? Я ж всього лиш казкарка.
– Я б і пішла до неї. Так її нема вдома. Полетіла кудись у своїх добрих справах. От я і… Більше мені ні до кого йти.
– Ні, ти таки на фею зовсім не схожа.
– Я і справді багато чого ще не вмію робити. Комусь ще дещо можу, а собі ні. Я ще зовсім молода. Я щойно тільки вчуся бути феєю.
– Але ж фея – це талант. А може у тебе немає такого таланту.
– Є. Я знаю, що є. У мене вже дещо виходить. Головне – ти тільки допоможи мені повернути мій смуток.
– Добре. Будемо пробувати.
І я кинулася одягатися, хоча ще до ладу й не знала, як тій феї чи дівчині повернути її смуток. Я одягалася і продовжувала розпитувати. Вже не як казкарка, а просто по-людськи. Я намагалася зрозуміти, як це жити без смутку. Виглядало так, що це наче добре. Живи собі, радій, веселися, нічим журитися не треба. А з другого боку… Дійсно, виходить якось не так. Я раніше ніколи про те не думала.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

eighteen − two =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.