– Скажи мені, Ліндо, а як же це з тобою трапилося? Де ти поділа свій смуток? Не міг же він сам по собі кудись зникнути.
– Не міг… А було це так. Я йшла понад річкою. Мені конче було треба перебратися на другий берег. А броду чи якогось місточка ніде не було. Ну хоч би тобі вузенька кладочка.
– А твої крила?
– Йшов дощ. Не дощ, а справжнісінька злива. Я вимокла до нитки. Мої крила намокли, і я не могла злетіти. А броду, чи місточка все не було. Аж тут раптом, просто з бурхливої річки, вийшов дідусь. На його зовнішність я вже й уваги не звернула. Пам’ятаю тільки… Був такий… Маленький, скуйовджене сиве волосся. Запам’яталася борода. Довга, сива, а в ній маленькі рибки заплуталися. Іншим разом я б з такого посміялася, а тоді мені не до сміху було. Від холоду дрижаки ловила, зуб на зуб не попадав.
– Дідусю, будьте такі ласкаві, підкажіть мені, де я могла б перейти на той берег.
– Ага! На той берег панночка захотіла! Підкажу тобі, як перебратися. Але, ясна панно, це коштує. Ти знаєш, що тепер затак нічого нема. Що ти мені дасиш?
– Я, дідусю, нічого не маю. Ні грошей, ні коштовностей. Тільки добре слово.
– Е-е, дівонько, добрими словами ситий не будеш. Хіба от що. Відай мені свій смуток.
– Смуток? А навіщо він вам?
– А це вже, дівонько, мій клопіт.
А я подумала десь так, як ото ти:
«То нехай бере. Навіщо мені той смуток? Буду жити без нього. Так навіть ще краще. Буду собі веселитися, танцювати і співати. Навіщо мені сумувати та плакати?»
А тут ще холод і дощ дошкуляє – спасу нема. Подумала я, подумала і погодилася. І тут-таки переді мною місточок з’явився. Перейшла я на той берег. Іду собі, пісень співаю, а дощ періщить з усієї сили. Такого дощу я, здається, ще зроду-віку не бачила. А я собі іду. І раптом наче в серце мене щось укололо: як же я тепер без смутку буду жити? Вкололо та й нічого. А ж потім зрозуміла, як це страшно: жити зовсім без смутку. Без радості зле, але без смутку, мабуть, ще гірше. Але я ще тоді всього жаху не збагнула. Це до мене дійшло потім, на похороні, коли всі плакали, а я сміялася. Люди дивилися на мене, як на пришелепувату.
«Ого, – подумала я. – Тут щось не гаразд».
Подумати то я подумала, а що з тим робити – не знала. А порадитись ні з ким, ніхто мене не зрозуміє. А коли мені стало вже зовсім непереливки, тоді я ось… Прийшла до тебе. Порятуй мене, казкарко люба, бо пропаду. Якщо ти мені не допоможеш, то більше мені вже ніхто не допоможе.
– І все-таки ти не схожа на фею. Ніскілечки. Ти не могла собі на чаклувати навіть місток через річку. І свій смуток віддала невідь-кому. То що ж ти за фея така?
– І що ж мені тепер?
– Та нічого. Я ж тебе так не залишу. Будемо пробувати.
Тим часом я уже зібралася, і ми вирушили у мандри.
«Куди ж мені її повезти, щоб смуток її розбудити? – думала я. – Поведу її туди, де горе людське і біль. Може хоч щось її зворушить. Смуток! Це ж так природно для людини! Мусить же він прокинутись у серці».
І ми пішли по лікарнях, по сиротинцях, були на похороні, були і на весіллі, де молода за сльозами світа не бачила, бо її за нелюба віддавали, слухали ми і сліпого кобзаря з його сумними, як наша історія, піснями. Ніщо її не пройняло.
«Що ж робити? – розгубилася я. – Смуток можна розбудити, коли він є. А коли нема, то як ти його розбудиш? І моїх чарівників нема. За море подалися якусь принцесу рятувати. Тут у нас таке… Якщо хтось у біді, то всі добрі сили поспішають на допомогу. Тільки-от… Хто допоможе нам? Нікому. То мусимо якось самі…»
– Послухай, Ліндо, а в якій річці живе той старий? Ну, той, що смуток твій забрав?
– Це було на річці Горинь. Знаєш таку річку?
– Та річку таку я знаю. Красива, другої такої нема. Тільки-от… Далеко.
– То й що?
– Розумію. Для тебе то нічого. Але ж я не літаю.
– Так. Це складно. Але мусимо.
– Та знаю, що мусимо.
І рушили ми в дорогу. Йшли ми, йшли і нарешті дійшли до річки Горинь. Величаво і гордо несла вона свої води, що наче вогняним полиском горіли на сонці.
– Краса яка, – захоплено сказала я. – Я ще тут ніколи не була. Ми завжди так. Їдемо кудись за моря, а своїх красот не бачимо.
Лінда мовчала, видно, її серце і до краси було байдуже. Невже і для того треба було хоч трішки смутку?
– А чи ти хоч можеш пригадати, де це було? Де ти з тим дідом зустрілася? Де саме ти на другий бік переходила?
– Зараз я вже не пригадаю. Тоді такий дощ періщив. Я вся промокла і так замерзла, що…
– Послухай, а хто тобі сказав, що ти фея? Зовсім ти на фею не схожа. Ти просто якесь пустоголове дівчисько.
Лінда заплакала.
– Ти знову плачеш? Може це…
– Ні. Не надійся. Це не смуток. Це знову сльози від злості.
«Ні, вона мені не помічниця. Треба якось самій. У кого ж мені спитати?»
І я гукнула вітра. Цей багато чого знає.
– Гей, вітре, прилинь скоріш сюди. Усе покинь й сюди прилинь. Розмову до тебе маю.
Засвистіло, загуло, столітні дуби захиталися. Я вхопила Лінду за руку, щоб її вітром не знесло.
– Та не вій так, – гукнула я. – Я ж не бурю кликала, а вітер.
– Стихло трохи.
– То чого ти від мене хотіла?
– Чи не знаєш ти часом тутешніх водяників?
– Як би не знав? Їх тут багато. І всіх я знаю. Кожна місцевість їх має. І всі вони диваки. У кожного свій норов. Один навчився люльку курити, другому рибалки заради жарту дали спробувати горілки. Йому сподобалось. Тепер він п’є та пісень горланить. Пісні соромітцькі, бо інакших він не знає. А третій не в міру чомусь засумував. Виє і плаче по ночах – аж страшно. Люди жахаються, а русалки всі від нього вивтікали.
– Ото саме він нам і треба. А де він живе?
– Через три села річка робить вигин. Далі побачите березовий міст. Там і кличте його. Та ви і самі його почуєте. Скиглить бідака. А чого? Того ніхто не знає. І він сам того не знає.
Вітер зітхнув тай хотів уже геть повіяти, та я його зупинила.
– Стривай, чи не міг би ти часом роздобути нам сопілку? Знаєш, звичайну сопілку, яку пастухи собі з верби чи з калини вирізують. Тільки, чуєш, не забирай силою, а попроси гарненько. Скажи, що дуже треба. Пастух собі другу виріже. Вони це вміють.