Тринадцята принцеса

Тринадцята принцеса
Прокинулася моя доня і сказала мені:
– Мамо, я хочу бути принцесою.
– То будь.
– А можна?
– А чом би й ні?
– Я, мамо, буду дуже вродливою.
– Для того не обов’язково бути принцесою. А до того ж не кожна принцеса вродлива.
– А як тоді?
– Помріяти можна. А головне – бути доброю і щасливою.


І лежить, закрившись від мене подушкою,
Чи то принцеса, чи королева.
Вона мріє дружити з Попелюшкою
І мати власного лева.
– Мамо, – озвалася. – А можна мені помандрувати в Африку?
– Можна. А чому ж ні? Тільки це дуже далеко. А ще треба добре подумати, на чому ти будеш мандрувати.
– На слоні. Або на верблюді.
– А де ж ти візьмеш слона чи верблюда? Хіба в якомусь зоопарку. Але вони, мабуть, не захочуть тобі позичити слона чи верблюда. Це тварини рідкісні, і коштують вони, мабуть, дуже дорого.
– Ні, мамо, ні. Я собі намалюю.
– Це ти добре придумала.
– Слонику, слонику, не тікай. Нехай я тебе намалюю.
– А звідки цей слоник хоче втекти.
– З моєї уяви. Я мушу скоренько його намалювати, щоб він не втік.
І донька, ще навіть не поснідавши, взялася малювати слона. Моя донька малювала гарно, я те знала. А головне – вона якось вміла оживляти свої малюнки. Такий талант у дівчинки був. Як це у неї виходило – я не знала. І Галинка не мога мені того пояснити. Але по нашому подвір’ю бігали намальовані нею песики і котики, курочки, гуси та качки. І все те квокало, кудкудакало, кахкало і гелготіло, а горластий півник голосно виспівував своє «кукуріку». Я не дуже й дивувалася.
«Просто дитяча уява, – думала я, – якось переходить на дорослих».
Був у дівчинки талант. Це визнавали всі.
– От виросте, – казали знайомі, – стане знаменитою художницею.
– Може стане, а може ні, – сміялася я. – Нехай-но спершу виросте.
От і зараз… Донька, ще навіть не поснідавши, взялася малювати слона. А я дивилася й дивувалася: і як це у неї так гарно виходить? Тільки от…
– Чому у твого слона такі великі вуха? Мабуть, таки трохи завеликі.
– Такий слон. Не можуть же бути всі слони однакові.
– Ясна річ, що не можуть. А чому він білий?
– Бо це королівський слон. На ньому їздять королі і принцеси. Я ж принцеса.
– А ти не перестала бути принцесою?
– Ні, не перестала. Я буду принцесою доти, доки не зустріну свого принца.
– А потім що?
– Не знаю. Мабуть, вийду заміж і стану королевою.
– Ти тільки в Африці не затримуйся довго. Там дуже жарко. Дивися, щоб на сонці не перегрілася.
– А морозиво там є?
– Не знаю. Я в Африці ніколи не була.
– Як? Ніколи-ніколи? А я думала, що дорослі скрізь побували.
– Ні. То лише діти можуть собі мандрувати куди їм заманеться. А дорослі ні. У них робота, діти. Ну як, скажімо, я могла б кудись помандрувати?
– А чому б ні?
– А ти?
– І я могла б з тобою помандрувати.
– Це складно. От ти хочеш помандрувати до Африки, а я хотіла б в Індію.
– Індію? Це теж цікаво. Індія! Священа ріка Ганг!
– А ти звідки про Ганг знаєш?
– Не пригадую. Хтось розказував. А може я вже була в Індії. Ага! Була! На білому слоні! І всі мене вітали, бо я вже тоді була принцеса. Мамо, а давай разом помандруємо в Африку, а потім ще в Індію чи ще кудись. Це ж так цікаво.
– Це складно.
– Чому? Тебе з роботи не відпустять?
– Не тільки тому.
– А чому?
– Розумієш… Дорослі не можуть мандрувати, скажімо, на намальованому слоні.
– А чому не можуть?
– Бо у дітей є своя казка. А в дорослих такої казки немає.
– Шкода.
– Ясна річ, що шкода. Але тут вже нічого не зробиш.
– А може дорослі просто забули свою казку і їм треба її пригадати?
– Може.
– Якось треба спробувати.

Leave a Reply

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

twenty + four =

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.