Король Шугай зустрів мене у тронній залі, що, як я зрозуміла, була призначена для прийому поважних гостей. Був невисокий на зріст, ще не старий чоловік, кремезний, кучеряве волосся спадало йому до плечей. Очі мав чорні, гострі і хитрі, свердлив ними, як буравчиками, пронизуючи наскрізь.
– Я радий вітати в нашому королівстві матір тринадцятої принцеси.
– Я також рада бачити вас, ваша величносте, а також хочу подякувати вам за ті почесті, які виявили моїй донці. Думаю, що вона того не заслуговує. Вона ще зовсім дитина.
– Заслуговує. Ми оцінили її здібності, її талант і розум і вирішили, що вона гідна бути тринадцятою принцесою.
– Але ж вона ще зовсім мала.
– То нічого. Вона буде вчитися і вихоуватися разом з моїми доньками. Власне, ніхто з іноземців і не акцентує, що це не моя донька. Тринадцята принцеса – от і все.
– Але ж я приїхала, щоб забрати її додому.
– Нажаль…Мушу вас засмутити. Що правда, я не знаю, чи варта з такого засмучуватись. Про тринадцяту принцесу вже знають в інших країнах. Іноземці виявили посилену цікавість до її розуму, її таланту, її вроди. Я попри ваше бажання ніяк не можу відпустити її додому. Мушу вам зізнатися, що у мене відносно неї є ще один цікавий задум. Ви знаєте, що малюнки вашої доньки мають здатність оживати.
– Я якось про те не думала.
– Скажіть, а ви на чому сюди приїхали?
– Я? На верблюді.
– Так, розумію. На верблюді, намальованому вашою донькою. А ваша донька приїхала на слоні, якого вона теж намалювала. Геніально! Чи не так? А тепер уявіть собі, що тринадцята принцеса буде малювати воїнів. Багато воїнів. Дуже багато. Силою таланту тринадцятої принцеси ті воїни оживуть. Тоді у мене буде найбільша армія в світі. Тоді я зможу завоювати весь світ! то чи можу я відпустити з вами тринадцяту принцесу? Сама до мене примандрувала. Тепер вона моя. Вона гарна і розумна. Всі люблять її.
– Ваша величносте, поясніть мені, нерозумній жінці, для чого вам завойовувати цілий світ? чи не достатньо вам бути королем у вашому королівстві?
– Ні, не достатньо. Я хочу, щоб всі мене боялися.
– А навіщо?
– Ну…Просто так.
– А чи не краще, щоб всі вас любили?
– Що мені з їхньої любові? Я буду могутній, дужий. Ах, не терпиться вже.
– Але ж Галинка – ваша гостя. Чи у вашому королівстві гостинність не в пошані?
– Чому не в пошані. Ми щедро обдарували вашу доньку. Вона має і коштовності, і найкращий одяг, і найкращу їжу, і навіть воду. А вода у нас неоціненний скарб.
– Але ж вона – моя дочка.
– То й що?
– Хіба ви не шануєте право матері?
– Право короля могутніше.
– Але ж ми з Галинкою не ваші піддані.
– То й що? Тепер будете мої. Ваш король далеко, а я ось тут. Ви теж можете залишатися у нас. Особливо, якщо ви будете пекти для нас оті смачні…Ну…Що ви привезли в своєму кошику.
– Пиріжки?
– Так, пиріжки.
– Принцесам вони дуже сподобалися, і королеві також.
– А мені найбільше. Тринадцята принцеса аж розплакалася і це нас дуже занепокоїло. Вона плакала і все повторювала:
«Мама.Мама».
І тут я також розплакалася. Бідна моя донечка. Моя Галинка! Як же ж мені вихопити тебе звідси? Король з подивом дивився на мене.
– От і ви…Радіти маєте, що важа дочка досягнула такої величі. Тільки подумати! Стала тринадцятою принцесою! Дивні істоти ті жінки. І ви можете залишитися у нас. Я ж казав. Вважайте, це велика милість.
– Я вам дуже вдячна і за себе, і за дочку. Але ми хотіли б повернутися додому, і ви просто не можете нас не відпустити. Бо це буде ганьба для всього вашого королівства і для вас, ваша величносте. Ми ж не полонені і не раби, ваша величносте. Так я розумію?
– Ви все правильно розумієте.
Король задумався.
– Ви маєте рацію. І що мені робити? Як мені бути?.. Гаразд. Я відпущу вашу дочку, якщо ви впізнаєте її серед тринадцяти принцес. А якщо не впізнаєте…Що ж, тоді ваша дочка залишиться у мене назавжди і буде тринадцятою принцесою.
– Та я свою доньку не те, що серед тринадцяти, а й серед ста принцес впізнаю.
– Не думайте, що це буде так легко. Я накажу своїм чарівникам змінити принцесам їх вигляд. Всі вони будуть однаково одягнені, всі будуть покриті золототканими покривалами, всі матимуть однакові обличчя. Отоді і спробуєте впізнати серед інших тринадцяту принцесу.
– Але ж це нечесно.
– Зате по-королівськи. Хіба ви зустрічали коли-небуть чесних королів?
– Правду кажучи, королів я ніяких не зустрічала. Ви перший. Але мусять же бути чесні і порядні королі. Не може бути, щоб таких не було.
– Ну…Ходімо. Не будемо гаяти часу. Вас покличуть – і ви будете впізнавати свою дочку.
«Невже не впізнаю? – думала я. – Бути такого не може».

І от нарешті мене покликали. Велика розішно прибрана зала. Сидів король, королева, королівські радники і дві заплакані старенькі бабусі няні принцес. Їм, очевидно, було шкода нас з Галинкою. Рядочком сиділи прибрані принцеси. Однаковий одяг, однакові покривала і…Зовсім однакові обличчя.
– Перед вами мати тринадцятої принцеси, – сказав король, ледь помітно посміхаючись. – Зараз вона буде впізнавати свою дочку. Якщо впізнає…Що ж, тоді нам доведеться з нею попрощатися. Буде шкода, але нічого не зробиш. Закон гостинності вимагає. Ну… Прошу.
Я пройшлася перед принцесами.
«Невже я не впізнаю свою Галинку. Доню моя, подай мені знак. Ну хоч маленький порух зроби. Розумію. Не можна. Очевидно, король добре вас залякав. Сидять всі, мов ляльки з глини виліплені. А може це і справжні ляльки? Ні, дихають…»
Я прошлася перед принцесами раз і вдруге, і вретє. Однаковий одяг і обличчя. Постаралися королівські чарівники. Тепер би у нас сказали – візажисти. Король радів. Сидів усміхнений і урочистий.
– Ну що? – нетерпеливився. – Не можете впізнати? Важко. Розумію. Я вас попереджав, що це буде нелегко. Що ж… Тоді ваша дочка залишається у нас і буде тринадцятою принцесою. Не так уже й зле. Навпаки. Я сказав би, що це дуже добре. І для неї, і для нашого королівства.
А я вдивлялася в дівчат і напружено думала:
«Та невже я не впізнаю свою донечку? Бути такого не може».
І я стала пильніше вдивлятися в обличчя принцес.
«Однаковісінькі! Наче ляльки, виліплені з однієї глини. Хоча…Очі! Отієї очі наче порожні: ні думки, ні почуттів. У другої очі посміхаються. А в тієї в очах слізка!»
– Оце! Оце моя Галинка!
Загальне зітхання, здивування, емоції, у кожного свої. Байдужих не було. Заплакані няні посміхалися. Певно, були раді за нас. Король спохмурнів.
– Ну що ж… Це і справді ваша дочка. Як мені не жаль, але я змушений її відпустити.
Галинка була вже в моїх обіймах.
– Я хочу додому, – шепотіла моя дівчинка. – Я була нечемна. Пішла з дому, неспитавши дозволу, і поплатилася за те. Я більше не буду. І плакала, і сміялася одночасно.
– Ще рано радіти, Галю. Вони неодмінно щось придумають, аби якось нас затримати. Чує моє серце. От побачиш.
– Чого б їм нас затримувати?
– Вони собі знають, чого.
– Сказав же король.
– Він собі сказав. Ти йому віриш?
– Та… Не дуже.
– Тож-бо й воно.
А король тим часом улесливо посміхався.
– Переночуєте у нас, а завтра й вирушите. Я так думаю, що Галинка переночує з принцесами. Вони так її полюбили, що їм важко буде з нею розлучитися.
– Дозвольте вже, ваша величносте, нам з донькою бути разом. Я так за нею скучила. Ви й самі маєте дітей, то знаєте, як це воно.
– Ясна річ. Хоча…Мої принцеси так мені набридли, що я був би радий на якийсь час з ними розлучитися.