Замість передмови

Ця невелика книжечка – розповідь про жіночі долі. Чотири жінки. Чотири жіночі долі. У кожної жінки своє життя, складне і нелегке. Чотири жінки, не схожі одна на одну. У них різні характери, по-різному складаються їхні долі. А якби…на квіти не морози, то може вони цвіли б і взимку? А може вони і цвітуть? Тільки не в квітниках, а в засніженому серці жінки, що попри все зосталася жінкою і зберегла те найкраще, що подарував їй Бог.

А як же їй жити? Як вижити і не зламатися? А так, як тим квітам серед зими. Цвісти. Попри все. Жінка це може. Тільки жінка. Бо вона має незвичайну силу. Даремно називають жінку слабкою статтю. Жінка – це сильна стать, інколи може навіть сильніша від чоловіків. От якби тільки…на квіти не морози… Не кожна жінка може похвалитися фізичною силою. Та духовно, внутрішньо жінки можуть вистояти навіть перед морозами і зимовою хвищею, тобто перед життєвими негодами.

Не всі жінки можуть вистояти. Декотрі ламаються. Але в тій книжці про таких не йдеться. Про них йтиметься в інших книжках, якщо вони побачать світ. Мушу час від часу вживати оту несимпатичну фразу. Бо такі життєві реалії. І нікуди від них не дінешся.

Про себе…найперше те, що я – жінка. Жінка, скажімо так, нелегкої долі. Проте, що я сліпа, мені набридло писати, а читачам читати. Але так є. Це теж життєві реалії, яких не обминеш. Про те що я сама виховала трьох синів, хтось знає, а хтось ні. А от про мою творчість вже люди знають. Тішу себе думкою, що маю коло не просто читачів, а шанувальників своєї творчості. Нехай таланить моїм книжкам на читачів, а мені на добре слово. Більше в житті я нічого не прагну: ні звань, ні нагород. Здалося б, аби знайшовся спонсор, та я не вмію їх шукати. Живу, як живеться, пишу, як пишеться: поезію, прозу, казки. Книжки розходяться поміж людьми. Дасть Бог, і ця книжка розійдеться. Нехай таланить моїй книжці і моїм читачам. Нехай квітнуть квіти на морозі.

 

ЯКБИ НА КВІТИ НЕ МОРОЗИ

Оксана розчісувала Олесині довгі коси, чорні, аж з полиском. Таких кіс не було ні в кого, тільки в її доньки. Поміж тим розчісуванням мати пестила і цілувала доньчине волосся. Олеся вже до того звикла, не пручалася. Була маленька – то ще нічого, а тепер вже виросла, вже й хлопці задивляються на Олесю, а мати все з нею, як з маленькою. Та нехай вже. Аби тільки ніхто не бачив, бо ж засміють.

– Мамо, – озвалася дівчина. – Я у вас ніколи якось не питала… А знати хочеться… Мамо, а де мій тато? Ви про нього ніколи нічого не казали. І аліментів він ніколи не присилає, як другі.

Стерпла і зблідла.

«Ось воно! Таки прийшло. Не обминути. А я так боялася. І нащо сподівалася?»

Давно чекала того доньчиного запитання. Знала, що вона однак колись про це запитає. Знала, та готова не була.

– Хіба нам з тобою зле удвох? – спитала. Голос зрадливо здригнувся.

– Ні. Чому зле? Нам добре й удвох. Але я б таки хотіла щось знати про свого тата. Хто він? Який він? Чи не був часом пияком? Чи не бив вас? Чому ви з ним розійшлися чи й не сходилися? Цікаво ж.

– Ні, пияком твій тато не був, – опанувала себе. – І мене не бив. У житті, Олесю, бувають всякі складнощі. Ще трохи підростеш – і я тобі все розкажу. Потерпи.

– Я вже, мамо, не маленька, вже могли б щось і розказати.

– Ще рано. Ще не зрозумієш.

– Ну чому рано? Що ж тут може бути такого, що мені не можна? І книжки всякі читаю, і кіна дивлюся. А ви – ще рано! Образливо. Часом дівчата питають, а я не знаю, що маю казати.

– Питають про батька?

– Звичайно.

– А яке їхнє діло?

– Та ніяке. Просто. У когось тато на заробітках, гроші висилає. Навіть, якщо там десь має іншу сім’ю, однак висилає. Буває й так, що тато вмер, тоді мама на дитину якісь гроші одержує. А у нас якось не зрозуміло: ні батька, ні грошей.

– Тобі, Олесю, грошей бракує? Я ж намагаюся, щоб ти все мала, що другі дівчата мають. Звичайно, не по найвищій планці, та, думаю, ти не гірше одягнена за других.

Побачивши в очах матері сльози, дівчина обняла маму і поцілувала.

– Мамочко, ну… Не треба. Я не хотіла. Я собі подумала, що нічого тут такого нема. Якщо у мене не було батька, то й не було, то так і скажіть. Буває й таке. Тепер ніхто в тому не бачить нічого страшного. Це ж не часи шевченківської Катерини. Тільки церква каже, що це гріх. А по-моєму, аборт зробити – то ще більший гріх. Адже так? Я просто хотіла знати. Колись і хлопець спитає, а я не буду знати, що й казати. Тому й запитала.

– Хлопець? А що, вже є хлопець?

Олеся почервоніла.

– А що ж тут такого? В нашому класі майже всі дівчата з кимось зустрічаються.

– І хто ж він?

– Ай, мамо. Це ще не настільки серйозно, щоб вам розказувати.

– І про батька вже питав?

– Ні, ще не питав, але колись неодмінно спитає.

Дивилася на доньку вологими очима. Якісь дикі ревнощі охоплювали її. Боролася з ними в собі і ніяк не могла їх побороти. Досі Олеся належала їй, тільки їй, своїй матері, а тепер… Ну, ще може не тепер, але вже незадовго…

«Але ж вона моя! Моя! Тільки моя! – думала Оксана і ніяк не могла впоратися з тими думками. – Але ж так завжди не буде. Так буває з усіма дітьми, – і з хлопцями, і з дівчатами. Хіба ж я того не знала? Росте моя Олеся. Пора така приходить, що мати якось відходить на другий план. І нічого тут не попишеш. Але ж… Тут не може бути ніяких «але ж». Не хочу ж я і справді, щоб моя донька посивіла в дівках. Мусить мати свою пару. Однак ще рано. Так, рано. Та молодь тепер інша. Молоді спішать, щоб не запізнитися. І що ти їм скажеш? Не спішіть, дівчата, ще встигнете з козами на торг. Кажи чи не кажи, однак не послухають».

Задумалася Оксана і не помітила, як її Олеся вже вислизнула з хати і гайнула до дівчат. А може й не до дівчат, а до того хлопця, котрий неодмінно колись запитає про її батька. Може… Пора її така.

Олесі не було. Тепер Оксана могла й поплакати. Від надлишку емоцій. О, тих сліз вже стільки виплакала, що, здавалося, більше вже їх не було. А вони все були та й були. Звідки й бралися? Хоча, здавалося б, чого їй плакати? Все у неї добре – є робота, є донька, розумна і слухняна. Чого ще? А от… Засів цвях у голові: що вона скаже Олесі про її батька? Врешті-решт мусить же щось сказати. Не може ж вона і справді сказати, як є. Ні-ні, навіть думку таку не можна допускати до голови. Давно вже треба було придумати якусь легенду. А легенди не було – от в чому все лихо.