«Не всі тії та й сади цвітуть,

Що за рання розвиваються…»

 

 

ЧОВНИК ДЛЯ НЕМОВЛЯТИ

У Закарпатті весняні ночі теплі, пронизані пахощами та соловейками. Свіжа прохолода, що йде від гір, тільки легко бадьорить. Кажуть, що в такі ночі виходять з пралісів мавки і йдуть ближче до людей. А тут, серед людей, вони стають зовсім, як дівчата, і зманюють парубків пишною вродою та солодкою мовою. В такі ночі, казали старі, дуже небезпечно ходити і хлопцям, і дівчатам. А ще… А ще босоркані. О, босоркані страшні і сердиті, бо їхнє все минуло, минуло і не вернеться. Вони можуть заманути дівчину у чорториї та й … Та цур їм! А ще босоркані можуть допомогти парубкові звести дівку, а потім собі сміються над зведеною і покинутою та й тішаться з її сліз. Отак воно.

Тут швидше, ніж деінде, дозрівають черешні, полуниці і парадички. І дівчата тут швидше дозрівають. Отак і Марічка. Не встигли у дівчати набубнявіти груденята, як захотілося їй любощів, парубочих пестощів, палких і солодких, як губи у того легіня, вояка Ласло. Ото легінь – від всіх найкращий. А що то за любощі у них були! Неодна мавка позаздрила б, але не можна жодній мавці бачити їхніх любощів – можуть зурочити. Вони такі. Ласло сказав, що вона, Марічка, буде навіки його. Що закінчить він своє вояцто – і поведе її у свій дім, і буде вона його газдинею. Нехай чекає. А покищо вони будуть любитися, як пара голубів, і ніхто ніколи їх не розлучить: ні Бог на небі, ні люди на землі. Отак сказав її любко. А Марічка йому повірила. Бо як мала не повірити, коли він такий файний, а губи в нього такі солодкі? Повірила Марічка, бо ще дуже молода була, бо то була її перша весна. Забула всі застороги матері. Забула, бо ті старі …Що вони знають?.. Все б тільки молодих сварили та не пускали. Забули своє, як і вони колись від любощів мліли. А може не мліли? Тому й не знають, як це солодко – любити…

Стоїть Марічка і дивиться у небо. А в небі білі хмарки пливуть, як овечки у полонині.

«А може, там на небі також є свої полонини? А може, хмарки – то овечки на тих полонинах? Де ж їхній вівчар? А-а-а! Вічар – то місяць. Він пасе і білі, і чорні хмарки».

 

Час біжить швидко. Зовсім непомітно збігла і весна, і літо. Вже осінь мережить стежки жовтим падолистом. Гора все відчутніше дихає холодом. Стоїть Марічка і чекає свого любка. А він щось не йде. Щось бариться її  Василечко. Це вона його так називає. А Марічка ж для нього свої коси в любистку змила. А ще нову вишиванку одягнула, ту, що сама вишивала. Вона й для нього вишила, але ще не подарувала.

«Де ж ти, мій голубе? Чи нудиш світом за мною, як я за тобою?»

А гора все дужче холодом дихає.

– Не дихай, горо, холодом. Не боюся я тебе. Прийде мій милий, пригорне, поцілує – то й зігріє. А я йому таке скажу, таке скажу, що підніме його над цілим світом, понад Чорногору, аж до самого вівчаря-місяця. Я йому таке скажу… Ось він, либонь, іде.. Ні, не він… Озвись же до мене, мій голубе сизий, мій соколе ясний. Бо гора злоститься і від злості лютим холодом дихає. Знаю, мій Василику, ти злинув би до мене, якби міг. То все тая служба, що нас розлучає, не дає нам бути в купочці і вдень, і вночі. Тсс! Таки йде…

Пестить її та цілує, а вона вже й про холод забула. Та й не тільки про холод, але й про весь білий світ.

– Василику, мій лебедику, де ж ти так довго барився? Я вже тебе виглядала та й виглядала. У місяця питалася, чи не бачив тебе. Та місяць мовчав собі, тільки посміхався.

– Не міг я раніше, моє солодашко. Все муштра та вояцька наука.

– І чого вас там  вчать?

– Та, бачиш… Вчать, як людей убивати.

– Єзус-Марія! Та ж навіщо такої страшної науки вчитися? Це ж не по-божому.

– Ну…Вояк мусить знати.

– А я вже тебе так чекала, так чекала. Маю щось тобі сказати, мій Василику.

Та й засоромилася. Сховала лице на грудях у свого милого.

– Так що  там таке? Ну… Не крийся, моя пташечко. Я вже так хочу знати.

Та й ну цілувати свою кохану у розпашіле лице. А коли солодких губ її торкнувся, то так і прикипів, не відірватись. А потім таки відірвався від тих солодких губ, глянув на небо і тихо  сказав:

– Бачить Бог і місяць ясний, як я тебе люблю. То що там сталося, моє дівчатко? Що так схвилювало мою кохану?

Підвела голову, глянула на легіня люблячими очима. Здавалося, навіть у темряві можна було побачити блиск її очей.

– У нас, Василику мій, буде дитина.

– У нас? Дитина?

Спохмурнів.

– Ти, дівко, так не жартуй.

– А я й не жартую.

Сльози заблисли в її очах.

– У нас і справді буде дитина. А ти не радий?

– Який біс! Мав би бути радий! Любощі – то одне, а дитина… Я ж на службі. Ти ніяк не можеш втямити, що служба  – то неволя. Я сам собі не належу. І тобі не належу. Хіба ти того не розумієш?

– Та… Розумію. Ми з тобою тільки обвінчаємося. Щоб дитина не росла байстрям. А там ти й далі будеш собі служити. Аж до того часу, як та служба закінчиться.

– А ти, дівко, мудра з біса. Обвінчаємося! Це ж я мав би зав’язати собі світ з тобою та дитиною.

– А ти ж казав! А ти ж казав, що я буду твоя газдиня, що, як закінчиш свою вояцьку службу, то газдинею введеш мене в свій дім.

– Казав! Мало чого я казав. Хіба ти не знаєш, що легінь дівці золоті гори обіцяє, аж поки свого не доскочить? Твоя мамка того тебе не навчила? То де ж ти росла?

– Тут росла, Василику. Я знала тільки, що люблю тебе. І вірила тобі. А більше не знала я нічого.

– Дурна дівка. Вірила! Поведу тебе у свій дім. Газдинею. А чи знаєш ти, дурна дівко, що я й дому свого не маю? У нас сім’я велика. Мені б самому прихисток якийсь знайти з багатою нареченою.

– То ти мене не любиш?

– Любиш – не любиш… То все казки під місяцем, які розповідають хлопці нерозумним дівчатам. Хіба можна казкам вірити?

– А я вірила. Я думала, що ти любиш…

Марічка плакала і вже не гамувала сліз.

– Люблю. Ти молода і гарна. Нам з тобою хіба ж не солодко було?

Пригорнув дівчину і поцілував у шовкові коси, що пахли любистком.

– От що, любко. Ти дівка файна. Любитися – то одне, а вінчатися – то зовсім інше. Дитина мені не потрібна. Роби собі з нею що хочеш.

– А гріх?

– Який гріх?

– Перед Богом. Що ти мене звів, а тепер від кровинки своєї відмовляєшся. Хіба ж не гріх?

Хлопець свивнув.

– Таких гріхів на світі стільки, що Бог вже на них і уваги не звертає. Гріх! То для дівки гріх, що вінка не берегла.

– То що ж мені тепер робити?

– А звідки я знаю? Не ти перша, не ти остання.

– Мене ж батьки з дому виженуть.

– А чому ж ти про те раніше не думала?

– Не думала… Тебе любила. Тобі вірила. А тепер що?

– Не знаю. Ну… Я пішов. Мушу вже йти. Пощай, любко моя солодка.

– То вже більше не прийдеш?

– Не знаю. Може колись. Жаль мені тебе кидати. Бачить місяць – жаль. Та що я можу?

Та й пішов, пісню якусь насвистуючи. Марічка почула, як десь далеко засміялася босорканя.

– Смійся, смійся. А що ще тобі зосталося? Молодості однак не вернеш.

Раптом сміх пролунав десь зовсім близько. Це був злісний, недобрий сміх. Марічці стало страшно.

– Треба поспішати додому, доки босорканя ще дорогу не сховала. Бо тоді – хоч пропадай.

Місяць сховався за хмари, гора дихала холодом, вітер несамовито гув у верховітті. Поступово дівчина немов приходила до тями. Тільки страх скував її всю, як спеленав. Страх і образи.

– Не хоче мати мене за газдиню. І дитини не хоче. Що ж мені тепер?..

Здалеку почулося немов вовче виття. Чи то їй здалось?.. Ні, не здалося. Вили вовки. Вили тривожно і загрозливо. Стало зовсім темно. Либонь, починалася негода.

– Треба йти додому. Поки ще той дім у мене є. Бо скоро, видать, не буде. Ой, Василику, Василику. А я, дурна, думала, що ти зрадієш та й заживемо у купочці. Не заживемо. Не буду я твоєю газдинею. Де ж я в світі подінуся? Мої батьки мені не простять.

Блиснуло. Починалася громовиця.

– Це небо на мене гнівається за мій тяжкий гріх. Треба бігти додому, бо дороги не знайду. Вовче виття немов наближається. Всі проти мене: і вітер, і гора, і вовки, і босорканя. А головне – Бог.

Та й пішла, а потім побігла. Перші краплі дощу наздогнали її на півдорозі.

«Шкода вишиванки, – подумала. – Нова… Хотіла бути гарною. І себе шкода. Й тієї дитини, що жевріє в мені. Я люблю тебе, синочку мій чи моя донечко, горе моє і ріх мій. Тато відказався, а я люблю».

І знову вдарила громовиця – аж світ здригнувся. Марічці здалося, що ось зараз гора впаде і розчавить її. Воно б може так було краще. Але ж страшно як… Ось нарешті рідне вориння. Вовче виття вже зовсім близько.

«Знову вовків розвелося. Вже й у село заходять.  Не бояться. Це ж завтра хтось овечки недощитається. Чи теляти… І що ті мисливці собі думають?»

Та що їй до тих вовків, до тих ягнят чи телят? У неї своя біда, своя жура, котра не минеться, не щезне, а вже навіки зостанеться з нею.

Зайшла в хату. Тут  тепло і затишно. Пахне свіжим хлібом.

«А-а, мати збиралася хліб пекти. Ще хотіла, аби я їй допомагала. А  я гайнула з дому до свого любчика. Тепер вже все. Скінчилися мої любощі».

Ненароком у темряві щось зачепила. Калатьнуло. Мати почула, прокинулася.

– Довго ходиш, дівко. Чи не перелесника часом дістала?

– Може й перелесника.

– Єзус-Марія! Надворі таке діється, а вона ходить десь поночі.

– А ще, якби ви чули, як вовки по селу виють.

– Вовки? Царице небесна! Колись таке вже було, що кожного ранку в хлівах недораховувалися теляти чи овечати. Що ті чоловіки собі думають? Чи вже нам, жінкам, на вовків виходити?

Прокинувся батько. Невдоволено крізь сон забурмотів:

– Ей, баби, що за райдання серед ночі затіяли? Лихоманця на вас нема.

– Та то наша донька з гульок прйшла. З вовками та босорканями по ночах ходить.

– То ти не можеш її якоюсь кописткою кілька разів потягнути? Що ти за мати така? От принесе тобі у фартушку – будеш тоді знати.

– Чекай. Не про те зараз. От каже Марка, що вовки в селі виють.

– То їй з перестраху здалося. А може мавки так парубків лякають.

– Які мавки! І навіщо тим мавкам вовками вити? Та й сплять уже мавки давно. До зими готуються.

В хаті на якийсь час запанувала тиша. Потім озвалася Марічка. Не спалося їй. І може й так, що до ранку не засне. Захотілося їй своє безсоння хоч якоюсь розмовою скрасити.

– Мамо, ви спите?

– Та хіба з тобою заснеш?

– А де ті мавки сплять взимку?

– В дуплах старих дерев.

– А хіба їм не холодно?

– Мабуть , що холодно. А що мають робити? Хати не мають, то мусять вже так. Спи, Марко.

– Мамо, а коли мавка полюбить якого хлопця,  а він її зрадить? Тоді що?

– Тоді лісовик може його на вовкулаку обернути.

– І що тоді?

– Нічого. Пропав хлопець.

– І вже ніколи той хлопець не стане людиною?

– Не знаю. Мабуть, що ні.

– Шкода, що дівчина так не може.

– Чому не може? Є дівчата чарівниці, ворожки. Вони багато можуть. Мстять за зраду.

– І чому ви мене, мамо, ворожити не навчили?

В її голосі чулися сльози і біль.

– Що тобі, дівко?

– Та нічого.

А що мала сказати своїй матері? Ще скаже.

Прийде час – то й скаже. Або сама побачить… Та й до ранку проплакала, тихенько, щоб ніхто не чув. Тривоги додавало вовче виття, що долинало здалеку, а часом, здавалося, зовсім зблизька. Вітер ламав крони деревам. Все. Закінчилися погожі дні. Ще осінь, та незабаром почнеться зима. Сиди тоді, дівко, в хаті, пряди, ший, тчи, готуй посаг. Та хто тебе таку візьме?.. Та чи й треба, щоб хтось брав? І крізь сльози посміхнулася.

– Петро Лисичка, мабуть, взяв би. Таки взяв би. Навіть з дитиною… Та мені нікого не треба. Люблю його одного, свого Василика. А він… Мабуть, ніколи не люив. А як я це поясню своїй матері?

І знов у сльози.

– А клявя ж. А присягався ж. Ні, таки сама винна, що повірила…